Гра без правил. Як Захід поступається Росії та Китаю в боротьбі за вплив у світі
www.rbc.ua
Tue, 17 Dec 2024 08:01:00 +0200
Розвязка сирійської громадянської війни або її проміжного етапу сталася фактично без участі США.
Америка якщо й відігравала якусь роль, то виключно другого плану.
Раніше було б украй складно уявити, щоб такі великі світові справи, тим паче на Близькому Сході, робилися без активного залучення американців.
Зовсім без них обійтися не вийшло так, наприклад, США стали посередниками на переговорах про перемиря між курдами і протурецькою опозицію на півночі країни але це більш локальне, не стратегічне питання.
Звісно, зараз Штати переживають особливий, перехідний період Джо Байден уже майже не президент, а Дональд Трамп поки що не президент.
Але й до цього роль США як держави 1 або глобального поліцейського більшою мірою стереотипом, ніж відобража реальний стан справ.
Причому доклалися до цього і демократи, і республіканці.
Рішення Білого дому надати Україні сучасні озброння або запровадити проти Росії секторальні санкції самі представники команди Байдена можуть вважати вершиною сміливості та рішучості.
Але збоку не кажучи вже про Україну політика Вашингтона останніми роками, і особливо після повномасштабного російського вторгнення в Україну, вигляда доволі млявою і непереконливою.
Причому це стосуться і аналітичної підготовки рішень, і їх реалізації на практиці.
Катастрофічний відхід американців з Афганістану 2021 року ґрунтувався на даних номінально найпотужніших у світі розвідок та аналітичних служб, які прогнозували, що уряд у Кабулі зможе тривалий час стримувати талібів, які наступають.
За фактом же він розвалився ще швидше, ніж той самий Асад у Сирії.
Евакуація із захопленого талібами Афганістану фото Getty Images З Україною вийшов зворотний прорахунок Київ не тільки не капітулював за 24/48/72 години, але вже майже три роки стриму нібито другу армію світу і така оцінка сил агресора виявилася черговим прорахунком.
Адаптуватися до нової реальності у США, з усіма їхніми розвідниками та аналітиками так і не вийшло.
Досі, наприкінці 2024го року, зза океану постійно луна слово ескалація, яке давно виклика в українців, котрі в цій ескалації живуть, лише іронію.
Підхід американської команди деескалаторів до світових справ повністю провалився на практиці, але вони не хочуть або не можуть це визнати.
Досить порівняти загальну обстановку у світі кілька років тому і зараз коли пала майже скрізь.
А там, де не пала, то може запалати в будьякий момент.
Комічні спроби уникнути ескалації похідними від загального, стратегічного нерозуміння Заходом суті головного порушника світового спокою Росії.
Спроби міряти країнуагресора тію ж лінійкою, якою міряють умовну Німеччину, Францію або Польщу, приречені на провал.
Основа західного процесу ухвалення рішень під час будьяких транзакцій з іншими сторонами прагнення до winwin ситуацій з Росію не працюють у принципі.
Один із головних адептів політики деескалації в Білому домі Джейк Салліван фото Getty Images Весь світопорядок у Москві традиційно розглядають або як гру з нульовою сумою щоб ми виграли, ви мате програти, або взагалі як loselose стратегію нехай ми втратимо багато, зате ви втратите вдвічі більше.
дині країни Заходу, де це розуміють східний фланг С/НАТО, який колись випробував цей підхід на собі.
До цього додаться й нерозуміння того, що зовнішня агресія та захоплення нових сфер впливу це сама основа російської політики будьяких часів, а не тимчасова путінська девіація.
Отже, всі убогі надії на нормальну Росію, з якими Захід дивиться на нечисленних і розднаних російських опозиціонерів, яким він сам же і дав притулок теж свідомо програшна стратегія.
Вона, свою чергою, живиться перманентним страхом перед можливим розвалом Росії нинішньої, таким самим недоречним, як і тридцять із гаком років тому, коли розвалювався Радянський союз.
Тому глобальне протистояння з автократичними або фундаменталістськими режимами Захід поки що програ за очками, до нокауту справи поки що, на щастя, не дійшли.
Але може й дійти, якщо ті ж США не навчаться робити висновки з власних помилок.
А поки що їх не роблять, що найкраще помітно на прикладі України.
Усі недопущення ескалації і якісь червоні лінії вже давно дискредитували себе як поняття, але до них продовжують наполегливо апелювати.
Замість того, щоб як слід дати автократамагресорам по зубах дина мова, що їм доступна, Вашингтон і вропейці, які озираються на нього, в масі своїй намагаються й далі грати в умиротворення.
Як насправді влаштовані антидемократичні системи, на відміну від ССША, добре розумі, наприклад, Ізраїль.
І без особливих церемоній ді заради забезпечення власної безпеки силовими методами, що світ і спостеріга просто зараз у постасадівській Сирії.
У ролі того, хто потенційно міг би дати автократам по зубах, можна розглядати Трампа.
Але, поперше, за час свої першої президентської каденції він у цій якості себе особливо не проявив.
Ба більше, помітно, що до сильних лідерів, до яких Трамп зарахову автократів, він ставиться з помітно більшою симпатію, ніж до професійних вропейськоліберальних бюрократів.
Майбутній президент США Дональд Трамп фото Getty Images Подруге, заявлений Трампом ізоляціоністський підхід і фокус на розвязанні внутрішньоамериканських проблем входить у пряме протиріччя зі стримуванням антидемократичних сил по всьому світу.
У заокеанських медіа це навіть називають кінцем століття Америки коли США поза всякими сумнівами відігравали головну роль у світових справах.
Повністю замкнутися у своїй західній півкулі США за Трампа, звісно, не зможе.
Це було неможливо і сто з гаком років тому, коли подібні ідеї користувалися більшою популярністю, а відтоді рівень глобалізації зріс експоненціально.
Та й сам Трамп окреслив коло зовнішніх ворогів, з якими збираться боротися звісно, своїми методами насамперед Китай, подруге Іран.
Загальна нездатність Заходу дати відсіч антидемократичним країнам і тенденціям накладаться і на іманентні властивості сучасної демократії як такої її бюрократичну складність, вразливість до маніпулювання громадською думкою, необхідність пошуку консенсусних рішень, що важко, довго, а нерідко неможливо.
Крім того, авторитарні лідери позбавлені постійної турботи лідерів демократичних їм не особливо треба замислюватися над тим, як переобратися.
Цілком і повністю ігнорувати настрої підданих не виходить, напевно, навіть у Кремля, зате його господар точно впевнений, що він правитиме стільки термінів, скільки сам собі намалю, і жодні виборці йому в цьому не перешкода.
У демократіях ситуація принципово інша, там, як відомо, політики починають думати про наступні вибори відразу після закінчення попередніх.
І якщо Путін може сказати росіянам мені потрібно більше ракет, тому ви всі будете менше їсти, і ніхто, за великим рахунком, не пискне то в БританіїФранціїНімеччині керівництву країни доводиться довго і часто безуспішно пояснювати своїм виборцям, чому зайву частку відсотка ВВП треба спрямувати на оборону, а не на виплату якихось допомог.
Антидемократичні держави, як Росія, чудово навчилися всі ці вразливості використовувати, залучаючи весь можливий арсенал не тільки пропаганду, а й прямий підкуп влади та медіа в країнах, які становлять для них безпосередній інтерес, різні економічні інструменти.
Це добре видно на прикладі Грузії, де просто зараз трива запекла битва між Заходом і Росію.
Незважаючи на криваву історію взамовідносин, за останн десятиліття товарообіг між Тбілісі та Москвою зріс у кілька разів.
Як і у випадку України, Захід щодо Грузії ді в основному реактивно і з помітним запізненням.
Незважаючи на те, що явний крен нинішньої влади в бік Москви був помітний уже давно, виразну стратегію контрдій вропа і США так і не розробили.
Протести в Грузії фото Getty Images Навпаки, відносно успішним прикладом самозахисту з боку демократії можна назвати недавні події в Румунії.
Виявивши явну російську руку в успіху на виборах праворадикалаантизахідника Келіна Джорджеску, країна пішла на безпрецедентний крок зовсім скасувала підсумки першого туру президентських виборів.
Незрозуміло, скільки в цьому рішенні політичної логіки і прагнення румунського істеблішменту зберегтися при владі, а скільки щирого бажання захистити молоду румунську демократію, але тут антизахідний проросійський вектор зазнав несподіваної поразки.
Поки що.
Цей випадок загалом іде проти сформованого тренду останніх років згідно з численними річними звітами західних аналітичних центрів, демократії у світі ста дедалі менше, а авторитаризму дедалі більше.
Навіть на самому Заході, з багаторічними, а то й багатовіковими демократичними традиціями, партійнодержавна система демонстру явні ознаки поганого самопочуття.
Наприклад, у тих же Сполучених Штатах, які начебто мають слугувати взірцем для всіх.
І в Демократичній, і в Республіканській партії дедалі більш домінантні позиції займають радикальні фракції.
З одного боку лівацька, повністю зосереджена на захисті прав усіляких меншин, пропалестинська й антикапіталістична публіка, з іншого профашистські конспірологифундаменталісти, які глибоко зневажають саму суть демократії.
Тому можна зрозуміти американців, які зберегли, незважаючи на все, залишки здорового глузду і не могли зрозуміти, яка з двох партій виклика в них меншу відразу і за кого всетаки голосувати.
Учасник штурму Капітолія, ультраправий конспірологтрампіст Джейк Анджелі фото Getty Images Перспективи глобальної демократії у звязку з цим виглядають досить тривожно.
Хоча і промінчики надії.
Наприклад, та ж Сирія.
Вона демонстру, що й авторитарні режими можуть надірватися, коли намагаються відкусити більше, ніж можуть проковтнути.
Особливо якщо геополітичні амбіції стоять на хиткій економічній базі а ВВП Росії у двадцять с гаком разів менший за сукупний ВВП вросоюзу і США.
Але для перемоги в сутичці іноді не обовязково бути сильнішим за суперника, достатньо, щоб сам суперник у це повірив.
Тому якщо Захід не прокинеться скоро, то може більше і не прокинутися взагалі.
Останні новини
більше новин