"Кінематографу не вистачає публічності"
gazeta.ua
Mon, 21 Oct 2024 13:27:51 +0300
Без державної фінансової підтримки системне створення українського кіно неможливе, каже актор і продюсер Пилип Іллнко Ви очолювали Державне агентство з питань кіно з 2014го по 2019 рік.
З якими викликами тоді зіткнулися Які найбільші проблеми в сучасного українського кіно загалом У той час масштабні премри українського кіно відбувалися раз або кілька разів на рік.
Поява українського фільму на великому міжнародному кінофестивалі була сенсацію.
Кіно розвивалося нерегулярно, хоча серйозні гроші почали надходити в кінематограф і 2011го, тоді ж зявилася система пітчингів.
Але кіновиробництво ма відкладений ефект, тому для пересічного українця ці зміни були непомітні.
Люди, які ухвалювали рішення, не розуміли, що ця галузь потребу системного фінансування.
Коли я очолив Держкіно, вже йшла війна на Донбасі, лунали голоси, що фінансування культури може зачекати.
Це був перший масштабний виклик.
Другий тоді в українському екранному просторі домінував російський контент, який, зокрема, популяризував силові структури РФ, різноманітні поліцейські та ментівські серіали.
Обсяги цього контенту на українських каналах вражали.
Держкіно мало інструмент, щоб зупинити це шляхом невидачі чи анулювання прокатних посвідчень.
У перший тиждень перебування на посаді я підписав перший пакет заборони російських фільмів і серіалів.
Надалі робота тривала так ефективно, що парламентарії в лютому 2015го ухвалили закон про захист українського інформаційного простору.
Це вже була точка неповернення.
Український телеефір змінився кардинально, й виникла потреба заповнювати його.
Після протистояння з телеканалами почався період співпраці та взамодії.
Вони були зацікавлені у виробництві локального контенту.
Ми почали формувати систему державної підтримки, фінансування стало регулярним, українські премри відбувалися мало не щотижня.
2018 року навіть почали виникати конфлікти між продюсерами через кращі дати релізів.
Це свідчило, що в нас усе правильно працю.
Українське кіно в той час було мало представлене в інформаційному полі, не було добротної реклами, через що фільми провалювались у прокаті.
Я не згоден із твердженням, що воно провалювалось у прокаті.
Це субктивна оцінка.
Кіно зявилося в інформаційному просторі завдяки великим спільним зусиллям.
Почали зявлятися українські зірки, фільми ставили рекорди з боксофісів, ми активно взамодіяли з телебаченням, медіагрупи допомагали просувати стрічки.
Але сьогодні присутність українського кіно в інфопросторі знову недостатня.
Здавалося б, до українських фільмів звикли, нині це вже не подія, як і їх присутність на кінофестивалях.
Але показовий кейс, повязаний із канадськофранцузьким фільмом Росіяни на війні, що містить проросійські наративи.
Його демонстрували на фестивалях у Венеції й Торонто, де була і значна кількість українських та проукраїнських стрічок, але вони не отримали і 10 відсотків висвітлення в наших медіа, зокрема соціальних, порівняно з проросійською пропагандистською картиною.
Так, треба боротися і протестувати, але наші ЗМІ здебільшого навіть не поцікавилися, чи щось українське на цих фестивалях.
Кінематографу досі не вистача публічності.
Інститут українських кінозірок перебува в зародковому стані.
кілька акторів, які мають широку впізнаваність, але вона важко конвертуться в касові збори.
Щоб фільм вийшов через два роки, його виробництво треба запустити вже сьогодні 2019 року президентом України стала людина, відома успіхами в кіновиробництві.
Було сподівання на нову хвилю піднесення українського кіно, але цього не сталося.
Чому кілька причин.
Поперше, почалася пандемія, яка сильно й негативно вплинула і на прокат, і на виробництво кіно.
Подруге, після неї майже одразу вибухнула велика війна.
Ці зовнішні причини не залежали ні від кінематографістів, ні від державних органів, які регулюють цю галузь.
Всередині ж кіноіндустрії розгорілася корпоративна боротьба, що розділила її на кілька груп.
Одні повязані з телебаченням, зі створенням серіалів, другі сфокусовані на артхаусних фільмах і фестивальних аудиторіях, треті перебувають посередині й намагаються створювати комерційне українське кіно для широкого глядача.
З ції конкурентної боротьби за невеликий ресурс постали сьогоднішні конфлікти, що перейшли на персональний рівень і тривають між працівниками індустрії.
І це не да можливості консолідуватися у відстоюванні спільних корпоративних інтересів.
Одні кажуть, що кіно взагалі не треба фінансувати, інші що фінансування потрібне.
Державне фінансування однію з найбільш обговорюваних проблем.
На вашу думку, яка модель оптимальна Війна вимага, щоб український контент, який містить національні наративи, був і в українському інформаційному просторі, і у просторі наших партнерів.
Історія з фільмом Росіяни на війні доводить, як це важливо.
Бо від цього також залежить надання Україні військової та фінансової допомоги.
Демонстрація таких стрічок на кінофестивалях і у прокаті вплива на думку виборців, а іноді й політиків у тих країнах, які нашими союзниками.
Ми мамо на це впливати.
Лише протести неефективні.
На це вплива контент, якому потрібне фінансування.
Цього року на фестивалі в Торонто був український фільм Ти Космос, профінансований державою.
Також була польська картина Під вулканом, знята українською мовою і з нашими акторами й операторомпостановником, яка розповіда про війну.
Але ми ції стрічки не фінансували, тому формально вона не українською.
І це була симетрична відповідь на присутність російського наративу.
Але якщо за рік чи два наших стрічок там не буде а щоб фільм вийшов через два роки, його треба запустити у виробництво вже сьогодні, ми не зможемо протидіяти ворожій пропаганді на міжнародному рівні.
Інше питання треба думати, що ми фінансумо артхаус, що не відобража сучасного контексту, не говорить про війну та її причини, чи картини, що міститимуть наративи, які треба доносити світу Без державної фінансової підтримки створення українського контенту неможливе ринок занадто малий, а собівартість виробництва надто висока.
Жодна вропейська країна не існу у форматі винятково комерційного кінематографа, що окуповуться з власного ринку.
система прямого фінансування і підтримка через різні протекціоністські заходи та залучення сервісних проктів.
Сьогодні про це не йдеться міжнародні прокти не приїдуть у країну, де війна.
Хіба що знімати документальне кіно.
2025го прогнозують скорочення бюджету Держагентства з питань кіно на майже 70 відсотків.
Які наслідки це матиме Нині саме час працювати з парламентськими комітетами, щоб збільшити фінансову підтримку.
Її зменшення це результат скандалів і конфліктів всередині кіноіндустрії, де половина людей підписала листа з проханням позбавити фінансування свою галузь.
Якщо це станеться, українського кіно не буде.
Будуть точкові гранти від вропейських організацій, але таких фільмів буде мало і вони будуть значною мірою неукраїнські.
Ситуація з ДовженкоЦентром, який Держкіно 2022 року вирішило реорганізувати, викликала вибух громадського обурення.
У чому причина ції ситуації На щастя, Держкіно давно скасувало наказ про реорганізацію ДовженкоЦентру.
Не знаю, які були причини запуску процесу реорганізації, а потім перегляду цього рішення.
Але якщо говорити ширше, то система державних підпримств у галузі кіно десятиліттями перебува у кризовому стані й максимально неефективна.
Державне підпримство це рудимент радянської системи, що не ма жодного стосунку до ринкової економіки.
Потрібна системна реформа всіх державних підпримств у галузі кіно ма бути змінена їхня організаційноправова форма, вони мають бути обднані в один концерн з акціонуванням.
Це не означа приватизації диним акціонером може і ма бути держава.
Але акціонерне товариство це сучасна й ефективна правова форма, яка дасть цьому підпримству змогу бути субктом ринкових відносин.
Треба провести інвентаризацію, визначити надлишкове майно, можливо, реалізувати його на ринкових умовах.
Цю складну роботу треба проводити системно, публічно та прозоро.
Цю реформу обговорювали з кінця нульових, але досі не почали втілювати.
Питання ДовженкоЦентру в цій реформі лише одне з багатьох.
Чи державна стратегія розвитку й популяризації українського кінопродукту Яка вона ма бути Наявність чи відсутність державної стратегії як формалізованого документа не ма великого значення.
Бо систему державної влади в Україні так влаштовано, що такі стратегії у процесі ухвалення треба узгоджувати з багатьма консервативними органами влади.
Під час цього процесу всі прогресивні ідеї часто або зникають, або стають поміркованішими.
На виході стратегія ста декларативною, ніхто не відповіда за її виконання.
Була купа стратегій, але вони ні на що не вплинули.
Усе залежить від реальної політики виконавчої влади.
Стратегія не передбача зобовязань із фінансування, яке регулються положеннями бюджетного законодавства.
Ніяка постанова Кабміну не зобовязувальною щодо визначення обсягу фінансування в Державному бюджеті.
Під час мої роботи в Держкіно ми написали прокт стратегії, але його не затвердили, бо, поперше, треба було піти на великі компроміси.
А подруге, ця стратегія все одно не мала б жодного впливу.
Тому ми працювали без стратегії.
У системі реалій українського державного правління стратегії не варті паперу, на якому написані.
Сформувалася звичка скачувати чи купувати крадене Доки ми не утвердимо права мати свою ідентичність за кордоном, нам і далі казатимуть припиніть воювати, говорили ви в одному з інтервю.
Яка роль у цьому українського кінематографа Надзвичайно велика кінематограф стрімко перебира на себе функціонал інших видів мистецтва, бо ма більший потенціал, привабливіший як розвага.
30 років тому вільний час займала книжка не тільки у плані пізнання, а й як розвага.
Нині цю функцію перебрав кінематограф, що включа не тільки фільми, а й серіали.
Якщо фільм за свою структурою це кіноповість, то серіал багатотомний роман.
Більшість людей засвою інформацію про світ через різні форми кіно.
Ютуб і тікток це теж кіноформат, що живе за аналогічними принципами часу й монтажу.
На жаль, система освіти не встига за цими новаціями, і не лише в нас.
У школах викладають літературу, музику, але не історію кіно.
Хоча виховання кінематографічного смаку в умовах, коли вся інформація про світ надходить у кіноформаті, ма велике значення.
Кіно в широкому розумінні слова визначальним інструментом, що може змінювати погляди значних кіл людей, бо це ще й масове мистецтво.
Після виходу у прокат фільму Будинок Слово зріс інтерес до теми Розстріляного відродження.
Кіно ма взяти верх над літературою у плані просвітництва Кіно вже років 20 як узяло верх над літературою у плані пізнання світу саме за рахунок функції розваги.
Щоб дивитися фільм, треба менше зусиль, ніж щоб читати.
Його можна дивитися разом це колективний досвід.
У кінематографа величезна перспектива, й літературу він уже випередив.
Книжка в широкому сенсі втратила розважальну функцію, сьогодні вона джерелом знань.
Після Будинку Слово зріс інтерес молоді до Розстріляного відродження на публічній лекції про Тичину я бачив зал великого київського бару, вщерть забитий 20річними хіпстерами.
Для мене це було несподіванкою.
Документальна стрічка 20 днів у Маріуполі отримала Оскар.
Чи може резонанс, який вона викликала, популяризувати тему російськоукраїнської війни у світовому, найперше американському, кінематографі Це було б круто, але для цього треба працювати.
Грузинський уряд після війни з Росію 2008го ініціював створення картини Пять днів серпня з голлівудськими виконавцями.
Це був прокт з американського фільму, який презентував грузинський погляд на ту війну.
Він не мав ефекту суперблокбастера, але завдяки участі зірки Енді Гарсії став помітним, зібравши понад 300 мільйонів доларів у світовому прокаті.
З урахуванням уваги голлівудських селебриті, які приїздили в Україну і спілкувалися з нашим президентом, цілком реально, щоб виходили фільми про нашу боротьбу.
Бо новини мають оперативний ефект і не створюють міфів у хорошому розумінні.
Міфи створю мистецтво.
Найвідоміший приклад стрічка Хоробре серце з Мелом Гібсоном у головній ролі.
Ця картина ма слабку історичну достовірність, але після її премри відбулися серйозні політичні зміни в Обднаному Королівстві Шотландія ледве не вийшла з його складу.
З проголошенням незалежності українське кіно у 1990ті відчува період піднесення, однак у 2000ті сповільнються, фільми не доходять до глядача.
Новий етап відродження починаться у 2010ті.
Чому українське кіно з початком ХХІ століття потрапило в тінь Я не згоден з оцінкою 1990х саме тоді впала система кінопрокату, а за нею і система кіновиробництва на великих колишніх радянських студіях.
Не витримали випробувань часом і переходу до нових умов роботи.
Ринок наповнився піратським продуктом дешевими відеокасетами.
Тобто спершу були відеосалони, потім продаж касет, потім відеопрокат, де навіть найбідніший споживач міг брати касети.
Тотальне відеопіратство сильно вплинуло на те, як тепер функціону наш ринок.
Багато хто не хоче платити за контент.
Мене тіпа, коли у прокат виходить український фільм, а в мережі одразу запитують, коли він зявиться на торентах, і чекають, щоб безкоштовно скачати.
Звісно, не скрізь кінотеатри, але ж уже легальні способи переглянути фільм онлайн.
В українського споживача сформувалася звичка будьякий контент кіно, музику, програмне забезпечення скачувати безкоштовно чи дешево купувати крадене.
Зявився навіть ідеологічний рух копілефт, на противагу копірайту.
Він проголошу, що все створене належить людству, тому нічого платити не треба.
Його ідеологам чомусь не спада на думку, що коли не заплатити за журнал, то наступний номер не вийде, бо редакція помре з голоду.
З фільмами і музикою так само.
Війна йде за збереження ідентичності На початку 1990х зявилися цікаві фільми, але в масі своїй вони не потрапили до глядача.
Були винятки, які крутили по телебаченню, наприклад Фучжоу Михайла Іллнка.
Але наступного його фільму Сьомий маршрут навіть нема у пристойній якості.
Частину стрічок виробляли за відносно невеликі державні гроші й одразу після премри клали на полицю ДовженкоЦентру, створеного 1996го.
Ці фільми створювали на плівку, вони здебільшого навіть не оцифровані, їх не можна кудись викласти.
Навіть на піратських сайтах вони відсутні.
А це унікальне кіно, яке створювали в унікальні часи.
Прикро дивитися нині нові українські фільми, де повторюються путінські наративи про лихие девяностые, притому їх уже знімають люди, які тоді практично не жили.
Це були часи величезних викликів і можливостей.
Такої свободи слова, як у 1990х, ми вже більше, мабуть, не побачимо.
На наших очах будувалася держава не завжди ефективно та не завжди та, яку хотілося, але це був історичний процес закладання основ державності, яку ми мамо тепер.
Зводити ті часи тільки до бандитських розборок примітивно й нецікаво.
Які перспективи українського кіно в умовах війни Чи потрібні нові фільми глядачу, який живе в постійному стресі Дуже потрібні.
Сьогодні касові збори й відвідуваність українських фільмів зросли, хоч кінотеатрів і глядачів стало менше.
Довбуш, Я, Побда і Берлін, Будинок Слово, Конотопська відьма мають великий успіх у прокаті.
І це системне явище.
Війна для українців іде насамперед за збереження власної ідентичності.
Логічно, що виника свідомий інтерес до національної культури та кінематографа зокрема.
Щодо перспектив українського кінематографа як і все інше, вони залежать від результатів війни й нашої перемоги.
Передплатити журнал Країна
Останні новини
більше новин