В уяві пересічного читача артилеристи воюють на досить великій відстані від противника, їх не дістати вогнепальною зброєю і вони – найкращі друзі піхоти. У випадку з хлопцями артилерійського батальйону 15-ї бригади Нацгвардії «Кара-Даг» лише останнє твердження є правильним.

Щоб побачити, як працює арта на лінії фронту, аби зупинити прорив на Покровському напрямку – їдемо на їхні позиції. Наразі цей напрямок є найбільш «гарячим»: якщо щодня на більш ніж 1500 кілометровій лінії фронту 120-130 бойових зіткнень, то 50-55 штурмових дій ворога приходиться саме на покровський напрямок.

Дорога з районного центру до позицій триває більше години. На пів шляху з’їжджаємо з асфальту на ґрунтову дорогу, набираємо швидкість. Здається, тепер шансів перевернутися і загинути більше, аніж бути підбитим ворожим дроном. Проте водій Віктор заспокоює. Він багато років працював далекобійником, тому водить швидко, але впевнено. Одночасно поглядає на дивний пристрій, який час від часу пищить – це сигналізатор, що показує наближення дронів.

«Наприклад, коли ви бачите, як піднімається стрілка зліва, це означає, що десь у небі «Орлан» або Zala. Стрілка з іншого боку – можуть бути рації чи «Старлінки» наших хлопців, що сидять тут у посадках. А от нижнє відділення – це найнебезпечніше, бо воно показує наближення fpv-дронів. Як тільки це відділення активізується необхідно відразу вмикати РЕБ», – пояснює Віктор. Він регулярно підвозить хлопців і БК до позицій, тому добре знає, що таке тікати від ворожих дронів: ворог постійно полює на його авто.

Зараз у машині два РЕБи. Найпотужніший – на даху. Він глушить як радіо, так і відеосигнали у радіусі до 180 метрів по горизонту, та 60-70 метрів по вертикалі. Другий РЕБ – купольний, переносний. Він використовується вже при переміщенні пішки. Віктор завжди бере його з собою, коли виходить з машини.

Цей РЕБ схожий на невеликий круглий чемодан: радіус дії до 30 метрів, тому, навіть заглушивши сигнал дрона, є вірогідність, що останній може долетіти на автопілоті та розірватися у безпосередній близькості. Зараз такі портативні РЕБи – основний засіб безпеки усіх піхотинців на лінії фронту. Віктор пояснює: ворог постійно змінює частоти і діапазони, модифікуючи свою зброю, тому засоби захисту, яких не вистачає на фронті, – є найбільш пріоритетною ціллю для росіян, бо вони дозволяють захистити життя бійців.

«По головній асфальтованій дорозі ми б доїхали швидше, але зараз це великий ризик задвухсотитися. Шлях постійно під прицілом ворога, тому маємо пересуватися полями повз посадки. Але і тут ніхто не може гарантувати безпеку – росіяни поруч. Зараз постійно літають їхні fpv-дрони, я вже не кажу про артилерію, яка легко сюди дістає», – швидко говорить Данило, командир першої артилерійської батареї, прикриваючи обличчя від пилу з польової дороги, який не дає нормально дихати у машині.

Данило перед початком повномасштабного вторгнення навчався на військового в академії у Харкові. Як тільки російські війська зайшли на територію України у лютому 2022 року, він пішов до війська. Його 15 бригада Нацгвардії ще рік тому брала активну участь у контрнаступу на півдні, але у березні, зважаючи на збільшення тиску на сході, її було передислоковано на покровський напрямок.

«Ще кілька тижнів тому росіяни щодня забирали у нас територію, проводячи наступ вперед великими силами. Але зараз ми стабілізували ситуацію на нашій ділянці, ворог зміг зайти в Михайлівку, зупинившись перед Селидовим. Тут ми спостерігали таку картину: росіяни підігнали кілька БМП під міст, де в’їзд у місто. Ми їх накрили, знищивши машини і піхоту. Наступного дня картина повторилась. А закінчилось тим, що вони під міст загнали танк з піхотою. У результаті піхота була знищена, а танк наші хлопці відігнали. Своєрідний ленд-ліз для нас не вперше. Наприклад, коли ми стояли на півдні, ми забрали у ворога арту 152-го калібру, яку активно використовуємо зараз на нашому напрямку», – ділиться спогадами Данило. 

Посадка біля ворога

Швидко заїхавши у лісосмугу, водій різко паркує машину у кущах. Тут ніхто не зважає, що гілки можуть її подряпати, або дно «прочеше» коріння дерев: ворожі дрони постійно «висять» у небі і дуже важливо швидко і непомітно «розчинитися», сховати машину. Від кількох секунд залежить і безпека водія, і самих гармашів. Поруч бліндаж, невеликий склад з боєприпасами і сама гармата.

Вийшовши з машини, Віктор дістає свій купольний РЕБ і швидко переміщується до артилерійського розрахунку. Хлопці тут вирили кілька бліндажів, тут і місце для відпочинку, і імпровізована кухня. Трохи подалі сховані боєприпаси, окремо замаскована сіткою стоїть OTO Melara – це 105-мм італійська гаубиця – «старенька» подруга. Цю зброю почали випускати ще у 1950-х роках. До 15 бригади Нацгвардії потрапили дві модифіковані гаубиці 1980-х: одна з них щоденно використовується зараз, інша – на ремонті.

«Гарна гармата, проте нічого не вічне. Її вік добігає кінця – вона розрахована до 8-10 тис. пострілів, з них ми вже зробили більше 6 тис. Маємо те, що маємо, але хотілось би більше. Я б не відмовився, якби нам передали більш потужні гармати 120-го або 152-го калібру. Ми цю посадку тримаємо ще з березня, тоді росіяни були від нас десь за 6 км. Зараз вони просунулись, і ми перебуваємо за 2,5 км від їхньої піхоти. Тут часто буває дуже гучно і небезпечно. Мабуть, сьогодні трохи пощастило: сильний вітер, дрони літають рідко. А так в сонячну погоду тут дуже гаряче, адже ми стоїмо посередині: наступна посадка – це наша піхота, а он за нею перебуває ворог. Звичайно, важко і небезпечно, але у нас така робота. Іншого шляху йти до перемоги я не бачу. Навіть, якби мені запропонували демобілізацію, я б відмовився, бо не можу покинути своїх побратимів. Будемо стояти до кінця», – гордо говорить Василь, командир гармати.

День на день не схожий

Непримітно на дереві висить італійська рушниці Beretta. Для фронту досить дивна річ, але хлопці кажуть, що це дуже ефективна зброя для збиття дронів. Головне, не поспішати і гарно прицілитися – працює ефективніше, ніж кулемет.

Хлопці настільки близько від ворожих позицій, що звуки перестрілок з ворогом чути щодня, а з їхнього бліндажа видно посадку, де базується російська піхота.

Василь – корінний одесит і, як для армії, у нього досить незвичне хобі – вишиває хрестиком. Виходять дуже яскраві і позитивні картини. Говорить, що займався цим до війни давно, а зараз є вільний час і, щоб трохи відволіктися, він сідає у бліндажі і робить малюнки: «У мене дочка у Польщі вчиться, а син працює у Канаді, тому є для кого робити таку красу. Проте я бачу себе в Україні, хіба що за кордон поїхати у гості, а жити буду тут, на своїй землі».

У якийсь момент рація командира починає голосно тріщати – у хлопців буде робота: аеророзвідка виявила переміщення ворога. За кілька секунд всі вже на місцях. Двоє дістають зі складу снаряди, заряджають гармату, третій артилерист за координатами налаштовує необхідний кут дула для влучного пострілу. Ще пару секунд все готово, лунає команда «постріл». На землю падає гільза від снаряда. Закладає вуха. Усіх накриває шаром землі.

Після першого пострілу оператор дрона фіксує групу піхоти противника, поряд з якою «прилітає» снаряд. Далі корегування і наступний снаряд «лягає» прямо у ціль. Якщо хтось з групи піхоти виживає – їх намагаються добити оператори fpv-дронів.

Хлопці кажуть, що важко підрахувати кількість пострілів, які вони роблять за день, адже при активних штурмах ворога за добу легко відстрілюється й 150 снарядів, а спокійні дні – 10-15 пострілів. Проте зараз артилеристи – ключова сила, яка ефективно зупиняє щоденні наступи росіян у районі Селидового.

«У цій війні кожна деталь має значення. Ті ж самі снаряди, від якості яких залежить ефективність нашої роботи. Окремо варто сказати про волонтерів. Багато у чому, завдячуючи їм, тримається фронт. Вони – наші кращі друзі, коли йде мова про ремонт машин, техніки… Та навіть дістати ті ж самі РЕБи, детектори дронів – то до волонтерів. Росія – країна агресор. Вони масово виготовляють зброю. Тому зараз наша пріоритетна ціль – бити по їхній логістиці, знищуючи склади. І чим більше ми знищимо їх боєприпасів на території Росії, тим менше їх потрапить сюди на фронт», – пояснює важливість надання Україні дозволу бити далекобійною зброєю по території РФ Данило.

Довго перебувати на позиціях небезпечно. Ворог може визначити координати по «виходах» арти, а піднявши «Орлан» у небо – просто вичікувати, коли і де виїде наше авто з прихованої посадки. Тому Віктор наполягає: час хуткіше залишати позиції. По дорозі назад розповідає, як на початку вторгнення вперше взяв до рук зброю: «Як тільки почалась війна, я опинився у Вознесенську. Там ми створили загони ТРО і боронили місто від перших наступів ворога.

Тоді у мене не було нічого – ні каски, ні броніка, лише один автомат. Якби росіянам вдалось пройти наше місто, – у них би відкривалась пряма дорога на Одесу та реальна можливість об’єднання сил з їх псевдореспублікою Придністров’я. Весною 22-го ми втримали оборону, і я вирішив, що буду відпускати бороду, а збрию її – лише після перемоги. Сподіваюсь, що тоді відкриють кордони і я повернусь до свого цивільного життя. Буду, як і раніше, працювати водієм на фурі у Європі, бо трохи вже скучив за Нідерландами, Францією, Бельгією».

Але зараз розслаблятися не можна. Віктор стрибає у машину, заводить її та, як кілька годин тому, на великій швидкості, поглядаючи одним оком на детектор дронів, мчить з «нуля» у Покровськ.

Олексій Мужчина, «Главком»