Повномасштабне вторгнення Росії показало, що укриття – це місце, де вирішується питання життя і смерті. Коли ворог знову атакує українські міста й села, люди біжать в укриття не через інструкції, а щоб урятуватися. Тому держава повинна гарантувати, що кожне укриття справді може захистити.

Але нинішні правила цього не забезпечують. Немає чітких стандартів, належного контролю й відповідальної особи за стан укриття. Через це вони нерідко стають не безпечним простором, а навпаки – додатковим ризиком.

Війна вимагає швидких і рішучих рішень. Тому нормативна база має бути оновлена так, щоб укриття були реально готовими та безпечними для людей у будь-який момент.

Нормативне врегулювання та системні недоліки, що створюють небезпеку

Одним з основних документів, який сьогодні регулює утримання та облаштування укриттів є оновлений Наказ МВС України №579 від 09 .07. 2018. Попри внесені зміни, документ і досі містить низку положень, які не повністю відповідають умовам повномасштабної війни та потребам цивільного населення.

Основні проблеми очевидні:

• правова невизначеність деяких питань;
• у сфері облаштування укриттів існує розрив між обов'язковими нормами та тими вимогами, що реалізуються на розсуд балансоутримувача. Частина заходів є чітко визначеними й підлягають безумовному виконанню, проте інші – залишаються на розсуд власника чи балансоутримувача приміщення. Саме це призводить до того, що рівень оснащення укриттів у різних громадах суттєво відрізняється. Десь забезпечено доступність, вентиляцію й елементарні умови, а десь укриття залишаються формальними та не придатними до використання;
• перевірка технічного стану укриттів здійснюється рідко, а механізм оновлення даних на мапах та відповідальність за подання недостовірної інформації потребує суттєвого доопрацювання.

Такі прогалини створюють умови, коли людина не може бути впевненою, що укриття, позначене на офіційній мапі, фактично існує, відкривається або є безпечним.

Саме тому, наша інституція розпочала діяти. Офіс Омбудсмана провів понад 930 моніторингових візитів до укриттів у різних областях України. Ми перевіряли доступність для маломобільних груп населення, стан приміщень, наявність базового обладнання та відповідність мап укриттів реальному стану справ.

Результати показали тривожну картину:

• 71 укриття не функціонувало взагалі – вони або були зачинені, або непридатні для використання;
• у багатьох укриттях не було води, медикаментів, санітарного обладнання, вентиляції;
• значна частина укриттів не адаптована для людей з інвалідністю та маломобільних груп населення;
• мапи укриттів містили недостовірну інформацію – адреси не збігалися, укриття були відсутні або заблоковані.

І причина цього проста – відсутність чітких обов'язкових стандартів та розʼяснень відповідних норм.

На основі цих даних я надіслав лист до Міністра внутрішніх справ України з пропозицією усунути прогалини у вищезгаданому наказі з метою приведення укриттів до належного стану.

То що ж потрібно змінити негайно?

Система укриттів зараз працює нерівномірно: у різних містах – різні тлумачення, відповідальних часто немає, а інформація в мапах потребує оновлення. У таких умовах жоден перелік укриттів не може гарантувати людям реальний захист. Тому держава має якнайшвидше перейти від розрізнених рішень до єдиної, чіткої політики.

Для цього потрібно:

• запровадити єдині обов'язкові стандарти функціонування укриттів для всіх типів приміщень;
• визначити відповідального за утримання кожного укриття;
• забезпечити рівний доступ для людей з інвалідністю;
• запровадити регулярний моніторинг та оперативне оновлення даних на електронних мапах;
• встановити відповідальність за подання неправдивої інформації;
• запустити державні програми модернізації та відновлення укриттів.

Ці рішення не потребують багаторічних реформ – лише чіткої координації та політичної волі.

Адже укриття – це місце, де люди шукають захист. А кожне зачинене укриття, неточна адреса або прогалина в законодавстві перетворюються на реальний ризик для життя. І саме держава має забезпечити такі умови, за яких жодна людина не залишиться без можливості врятуватися.

Ці рішення не можна відкладати, бо вони визначають, чи буде у людини шанс пережити наступну тривогу.

Дмитро Лубінець