Документи міністерства закордонних справ Німеччини, розвідслужб та інших відомств, а також розповіді експертів не залишають сумнівів у тому, що Берлін за 25 років, упродовж яких Володимир Путін перебуває при владі у РФ, мав достатньо приводів не довіряти йому. Однак німецькі політики аж до початку повномасштабної війни РФ проти України ігнорували тривожні сигнали і лише розширювали залежність німецької економіки від Москви.

Про це – книжка німецьких журналістів Ґеорґа Масколо (Georg Mascolo) і Каті Ґлоґер (Katja Gloger) під назвою «Провал: розслідувальна історія політики Німеччини щодо Росії». Під час презентації цієї книжки, що відбулася 2 грудня у Кельні, а також у розмові з DW автори пояснюють, коли і чому, на їхню думку, Німеччині було необхідно змінити свій підхід до Росії, і оцінюють імовірність повернення до звичного ведення бізнесу з Москвою після закінчення війни.

Що знали в Німеччині про президента РФ Путіна?

Власна кореспондентка німецького журналу Stern Катя Ґлоґер була серед перших іноземних журналістів, яким вдалося познайомитися з Володимиром Путіним в особистому спілкуванні. За місяці, протягом яких вона супроводжувала Путіна, журналістці довелося побувати не лише у нього вдома, «де його бідна донька мала грати для нас на піаніно», а й у його басейні, спортзалі, стайні...

«Багато хто з нас (кореспондентів закордонних видань. – ред.), побачивши цю хиряву людину із сірим обличчям, яка носила костюми, що тоді ще не так ідеально на ній сиділи, ставив собі питання: хто ж цей містер Путін?» – згадує Ґлоґер. За її словами, у сприйнятті багатьох іноземних журналістів, які працювали у «нульові» роки у Москві, Володимир Путін ще не посідав помітного місця, «хоча він уже кілька років був центральною фігурою в системі влади пізнього єльцинського періоду». 

На початку свого першого президентського терміну Путін прагнув постати «новачком, який хоче вчитися у Заходу», причому цю роль він відігравав не тільки перед ЗМІ, а й перед тодішнім канцлером ФРН Ґергардом Шредером (Gerhard Schröder). «Що таке договір про заощадження для будівництва житла? Як у Німеччині допомагають студентам, як працює пенсійна система, розпитував він. Це був інший, такий, що здавався іншим, Путін, – згадує журналістка, яка вільно володіє російською мовою. – Але насправді він просто намагався «вішати лапшу на вуха», залишаючись жорстким кегебешником».

Німецькі спецслужби про Володимира Путіна

Її чоловік Ґеорґ Масколо – колишній головний редактор тижневика Der Spiegel, відомий у Німеччині своїми журналістськими розслідуваннями, додає: «Коли Путін тільки зійшов на політичну сцену, багато хто у світі знав про нього дуже мало. Але у Німеччині це було не так. І річ не тільки в тому, що у Путіна був великий досвід, пов'язаний з Німеччиною, а й у тому, що у Німеччини був великий досвід, пов'язаний із Путіним».

За його словами, у МЗС Німеччини від самого початку існувало два табори – залежно від ставлення до Путіна. Одні вважали, що, попри його минуле у КДБ, «після агонії єльцинського часу» з ним можна мати справу. Інші ж, особливо представники спецслужб, попереджали: «Обережно. Співробітник спецслужб залишається співробітником спецслужб».

В одному з документів Федерального відомства з охорони конституції, який Масколо і Ґлоґер цитують у своїй книжці, була така характеристика, що стосується початку першого президентського терміну Путіна: «Цинічний офіцер КДБ, який має глибоко націоналістичне мислення». «Попереджувальні сигнали надходили дуже рано, але їх не враховували», – констатує Масколо.

Як німці готували Путіна до виступу в Бундестазі

Багато хто пам'ятає виступ Путіна німецькою мовою у німецькому Бундестазі у вересні 2001 року, який із захопленням зустріли депутати. Однак мало хто знає, що під час підготовки до нього Путін вдався до допомоги свого близького друга – колишнього офіцера «штазі» (а згодом керуючого директора дочірньої компанії «Газпрому» Nord Stream 2. – ред.) Маттіаса Варніґа (Matthias Warnig), який, своєю чергою, звернувся до Горста Тельчика (Horst Teltschik) – багаторічного радника з питань зовнішньої політики канцлера Німеччини Гельмута Коля (Helmut Kohl). Саме вони сформулювали два ключові послання промови: «Росія – це доброзичлива європейська країна» і «Росія – це надійний бізнес–партнер і відкрита для цікавих угод».

«Багато хто сприйняв це тоді так: до нас приїхав російський президент, який звертається до нас мовою Канта, Ґете і Шиллера і в такий спосіб розкриває нам своє серце. Але це було не зовсім так, – каже Катя Ґлоґер. – Тому що якоюсь мірою цю промову Путіна ми написали для себе самі».

Того ж дня Путін виступив і в комітеті Бундестагу з міжнародної політики, оскільки це було умовою для його запрошення до Бундестагу. «Там від Канта, Шиллера й Ґете не залишилося і сліду, – резюмує Масколо протокол цього засідання. – Зате є такі заяви Путіна: «Мені набридли ваші подвійні стандарти»; «Нам набридло слухати вашу критику через війну у Чечні»; «Благослови Господь НАТО, але якщо вони продовжуватимуть у тому ж дусі, то жодного єдиного європейського дому не буде».

«Кривавий слід політики Путіна»

Убивство журналістки Анни Політковської в жовтні 2006 року, отруєння в Лондоні радіоактивним полонієм ексагента ФСБ Олександра Литвиненка в листопаді 2006 року, збиття авіалайнера над Донбасом, що здійснював рейс MH17 у липні 2014 року, вбивство у Берліні колишнього чеченського польового командира Зелімхана Хангошвілі у серпні 2019 року...

«Політика Путіна і його методи поводження з Європою вже на ранніх етапах почали залишати за собою кривавий слід», – констатує Ґлоґер, вказуючи, що на цьому тлі Німеччині цілком доречно було б здійснити «кілька змін епох» задовго до «зміни епохи», про яку оголосив канцлер ФРН Олаф Шольц (Olaf Scholz) у лютому 2022 року, після початку повномасштабної війни РФ проти України.

На запитання DW про те, чи можна пояснити прихильний курс, якого Німеччина так довго дотримувалася щодо Росії, наївністю, Катя Ґлоґер хитає головою: «Наївністю це не було. Але, як ми вважаємо, у Німеччині не хотіли достатньою мірою бачити зростання радикалізації та ідеологізації системи президента РФ, який з певного моменту вважав себе виконавцем історичної місії з відновлення уявної імперії та протистояння Заходу з усією його нормативною системою».

Про енергетичну залежність Німеччини від Росії

Будівництво газогону «Північний потік-2», узгоджене у вересні 2015 року, вже після анексії Росією Криму, Ґлоґер називає політичним рішенням. За її словами, аргументи тодішньої німецької канцлерки Ангели Меркель (Angela Merkel) були такими: «Якщо ми хочемо домогтися успіху мінських угод, навіть якщо це означає крихкий мир, за якого гинуть люди, але все ж таки не так багато, як під час повномасштабної війни, ми маємо підтримати «ПП-2». І, можливо, ми зможемо виграти час для України».

Про дипломатичні зусилля Меркель Катя Ґлоґер також говорить, пояснюючи DW сенс назви книжки: «Ми намагаємося бути справедливими, розглядаючи й описуючи поворотні моменти в їхньому розвитку, і доходимо висновку, що йдеться про стратегічний провал, оскільки найпізніше у 2014 році можна було і треба було змінити політику щодо Росії. Чи було це пов'язано тільки з прибутком і тиском з боку економіки? Тут потрібно насамперед відзначити зусилля канцлерки, спрямовані на запобігання можливій ескалації на сході України і на те, щоб заморозити цей конфлікт. Можна сказати, що за цим крилися благі наміри, але ж зазнати провалу можна і за найблагіших намірів».

До початку повномасштабної війни в Україні частка Росії в енергопостачанні до Німеччини сягала майже 60 відсотків. Скорочення цієї залежності обійшлося ФРН у десятки мільярдів євро, нагадує Ґлоґер.

Коментуючи на прохання DW заклики низки політиків і представників бізнесу у Німеччині повернутися до закупівель російських енергоносіїв заради збереження конкурентоспроможності німецької промисловості, Ґеорґ Масколо міркує: «У першій чернетці мирного плану – хто б не написав її насправді – були захоплюючі речі: кінець усіх санкцій. А це означає не тільки санкції, запроваджені після 2014 або 2022 року, а й усі санкції, запроваджені Німеччиною та Європою і, можливо, навіть не пов'язані з Україною. І тоді можна собі уявити, що ми опинимося в ситуації, коли всі, кого ми з такими зусиллями прибрали з італійського Смарагдового берега, з Ніцци і з озера Тегернзее, тріумфально туди повернуться. Не хочу навіть думати про те, що це означатиме для ведення бізнесу, якщо ми підведемо риску і зробимо вигляд, що нічого не було».

Олександра Іванова