Автори: Андрій Загороднюк, Віктор Кевлюк

Стратегічна нейтралізація – це формат військової перемоги України у поточній війні. Він передбачає відхід від традиційної дилеми "розгром або виснаження противника", принаймні на цьому етапі війни. Натомість стратегічна нейтралізація ґрунтується на завданні противнику послідовних та системних функціональних поразок у всіх вимірах війни, які позбавлять його здатності досягати своїх оперативних цілей на театрі воєнних дій.

Зміст стратегічної нейтралізації полягає у системному порушенні ключових функцій, які забезпечують ефективне застосування військ противником: управління й координації, логістики, зв'язку та інформаційної підтримки, а також спроможності підрозділів підтримувати свою боєздатність і виконувати поставлені завдання.

Багатовимірність цього формату полягає в тому, що він працює одночасно у різних доменах: на суходолі, морі, у повітрі, у когнітивному, інформаційному і кіберпросторі. Підхід передбачає руйнування критичних спроможностей противника, але на відміну від розгрому його метою є передусім операційне паралізування – доведення сил противника до такого функціонального стану, коли будь-які агресивні дії не здатні призвести до значущого ефекту й зрештою стають марними.

Результати стратегічної нейтралізації досягаються точковими ударами, швидкою адаптивною тактикою, реалізацією асиметричних рішень, інноваційними технологіями, новими формами застосування угруповань військ (сил), новими видами операцій, успішним веденням поточної стратегічної оборонної операції, протиповітряної та територіальної оборони.

Ефект нейтралізації полягає в тому, що противник поступово втрачає можливість досягати своїх цілей, оскільки його спроможності блокуються швидкою адаптацією, перевагою у технологіях, асиметрією рішень. Таким чином, противник, зберігаючи відносно боєздатні угруповання військ (сил), втрачає здатність успішно організовувати й проводити дії, які дозволили б йому реалізувати його оперативні плани.

Цей матеріал пояснює логіку другої частини маніфесту "Вижити, вистояти, перемогти!", опублікованого 1 грудня 2025 року. Вказана частина під назвою "Військовий вимір перемоги: стратегічна нейтралізація ворога" демонструє дещо нестандартний погляд на формат військової перемоги. Оскільки він розширює межі звичних концепцій завершення війни, ми вважаємо за доцільне надати більше інформації щодо цього підходу.

Загальна ідея

Вперше термін "стратегічна нейтралізація" був запропонований одним із авторів цієї колонки в публікації на сайті аналітичного центру Carnegie Endowment for International Peace наприкінці червня 2025 року. Публікація отримала активну підтримку з боку аналітичної спільноти, зокрема була процитована у низці матеріалів провідних авторів воєнної стратегії. Нова версія статті щодо вказаної концепції вийшла у виданні Міністерства оборони Франції Revue Defense Nationale у вересні цього року.

Пошук нового концептуального підходу до можливого формату перемоги України ґрунтувався на потребі знайти альтернативу двом традиційним варіантам розуміння перемоги – повному розгрому сил суперника або його виснаженню. За канонами військової науки саме ці два сценарії є загальновживаними опціями перемоги у збройній боротьбі.

Загалом питання зводиться до того, що сторона, яка намагається перемогти, має націлюватися або на знищення угруповань і систем управління та забезпечення противника, або на виснаження його сил і ресурсів. Виснаження має призвести до втрати бажання (волі) або можливості чинити опір і може закінчитися іншими негативними наслідками для такої сторони: створення можливості розгрому, вирішальної битви, політичних змін, внутрішньої дестабілізації або миру на умовах сильної сторони.

Під час затяжних воєн можуть послідовно чергуватись періоди активних дій і періоди виснаження та навпаки (хрестоматійним прикладом є Перша світова війна).

Проблема полягає в тому, що жодна з цих опцій не влаштовує Україну: Україна не має достатньо сил і засобів для розгрому ворога. Можна шукати різні пояснення цьому факту, зокрема штучне стримування західними партнерами росту спроможностей України у 2022-2023 роках під приводом уникнення ескалації. Сьогодні ми не бачимо не лише спроможності партнерів надати нам достатньо озброєння для такого сценарію, але й, з урахуванням революційних змін у технологіях війни, – навіть такої можливості.

Війна на виснаження це фактично той стан, у якому вона перебуває зараз. Перспективи такого формату війни є також дуже туманними, адже резерви ворога поповнюються його союзниками, агресор обходить санкції, нарощує випуск ракет і БпЛА та поки може дозволити собі втрачати більше мільйона військовослужбовців.

Таким чином, потрібне інше, нестандартне рішення, яке дозволить вийти за межі цієї дилеми.

Пошук можливого формату перемоги став справжнім квестом у військово-науковій літературі, історії та сучасних доктринах.

Неочікуваною зачіпкою стала фраза міністра збройних сил Великої Британії, проголошена ним наприкінці 2023 року в коментарі щодо успіхів України в Чорному морі. Вже на той час було зрозуміло, що Чорноморський флот противника фактично зазнав поразки. Його завданням було контролювати всі територіальні води України, заблокувати вихід до моря, притиснути сили України до берега та зрештою створити умови для проведення морських десантних операцій на підтримку дій сухопутних угруповань. Таким чином, мали бути заблоковані виходи України до моря, задавлена морська торгівля і, як наслідок, обвалена економіка, після чого – захоплений весь південний захід України. Цього не сталося, й Україна, використовуючи асиметричну тактику, вітчизняні та іноземні ракети й безпілотні морські платформи, змогла самотужки відновити доступ до моря та фактично притиснути флот РФ до східного узбережжя Чорного моря.

Коментуючи такий перебіг подій, тогочасний британський міністр Джеймс Гіппі назвав його "функціональною поразкою Росії на морі". Такого терміну для опису поразок не існує, хоча цей вираз зрідка, але використовується різними авторами в різних контекстах.

Ми зацікавилися такою дефініцією поразки. Справді, фактична поразка Росії на морі є унікальною, адже Україна змогла відновити свободу мореплавства в північно-західній частині моря, маючи незрівнянно скромніші спроможності і при цьому не знищуючи повністю сил ворога та не виснажуючи його ресурсів. Чорноморський флот агресора зберігає систему управління, значну частину свого корабельного складу, його логістика функціонує, але при цьому він не може досягти своїх цілей.

Сьогоднішні реалії

У контексті російсько-української війни фактичне застосування функціональних поразок давно вийшло за межі морського домену й набуло системного характеру в інших вимірах війни. На суші створено протяжні "кілзони", у яких високоточні ракети, далекобійна артилерія, ударні БпЛА та мінно-вибухові загородження позбавляють російські підрозділи можливості маневрувати й просуватися без неприйнятних втрат. Фактично, росія не може здійснювати успішні наступальні дії, окрім як на обмеженій кількості напрямків, де вона концентрує майже всі наявні сили й готова до величезних втрат бойової техніки та особового складу.

У повітрі ситуація, як ми знаємо, дуже складна, але, незважаючи на те, що росія щоденно завдає ударів ракетами, керованими авіабомбами та БпЛА, цей тиск неможливо порівняти зі сценарієм повного контролю авіаційного простору, коли сили противника надавали б безпосередню авіаційну підтримку наземним угрупованням, домінуючи у повітрі. На початку вторгнення Москва намагалася реалізувати саме такий сценарій, але завдяки героїзму українських льотчиків та операторів ППО ці спроби провалилися, і рф так і не змогла встановити повний контроль (англ. air supremacy) над українським повітряним простором.

У кіберпросторі Україна щоденно зриває безліч спроб порушити роботу критичної інфраструктури, демонструючи здатність до нейтралізації таких атак.

В інформаційному домені українські інституції та громадянське суспільство системно чинять опір російським інформаційним операціям, обмежуючи вплив ворожої пропаганди.

У всіх цих випадках йдеться не про повне знищення сил рф, а про позбавлення їх можливості здійснювати операції, тобто про цілеспрямовані функціональні поразки, які обмежують/нейтралізують операційні спроможності агресора.

Якщо Україна виявиться здатною завдавати функціональних поразок агресору одночасно в усіх вимірах збройної боротьби, то це створить масштабний стратегічний кумулятивний ефект. У такій ситуації російська агресія втратить сенс незалежно від готовності Кремля продовжувати війну, адже противник буде позбавлений можливості досягати вирішальних операційних результатів у будь-якому з доменів збройного протистояння.

Ми не стверджуємо, що вказаний підхід уже реалізований або що Україна здобула всі необхідні для цього спроможності. Перед нами залишаються значні виклики, обмеження й проблеми. Але якщо розглянути стратегічну нейтралізацію як підґрунтя формату військової перемоги, то вона може стати зручною рамкою для планування, пріоритизації зусиль і побудови цілісного плану перемоги у війні проти Росії.

Необхідність "теорії перемоги"

Взагалі, пошук реалістичного формату завершення російсько-української війни на умовах, прийнятних для України (так звана "теорія перемоги"), є досі великим питанням, яке порушують військові експерти й аналітики в усьому світі.

Визначення бажаного формату перемоги має величезне значення на багатьох рівнях. По-перше, його відсутність стоїть на заваді розробці стратегії ведення війни й розробки відповідних заходів оборонного планування.

По-друге, відсутність бажаного формату є проблемою для наших партнерів, які мають адвокувати необхідність допомоги Україні, а для цього їм слід розуміти, як виглядає обрис нашої перемоги.

І, нарешті, невизначеність формату перемоги дає змогу скептикам і прихильникам поразки переконувати свої аудиторії, що підтримувати Україну не має сенсу. Саме аргументом "неможливість перемоги" керуються сьогодні ті політичні сили, які штовхають Україну на невигідну їй угоду. Звучить це буквально так: "Погоджуйтесь на будь-що, бо ви все одно не переможете Росію, адже вона надто велика й потужна".

Для ясності зазначимо, що ті, хто штовхає Україну на будь-які умови припинення війни через "відсутність карт", створюють іншу дилему – вибір або війни з негативною перспективою, або "миру на невигідних умовах". Насправді ж такого вибору не існує. Всі, хто насправді розуміє суть путінського режиму, усвідомлюють, що ця війна – екзистенційна, тобто стратегічною ціллю російської влади є знищення України. Наразі немає жодних індикаторів, що ця стратегія ворога змінилася.

Отже, якщо Україна стоїть перед запуском негативного сценарію, то правлячий режим ворога не піде на справжній мир. Умовно, шахіст, який бачить перспективу поставити мат супернику, не погодиться на нічию. Росія може прийняти поступки від України лише для того, щоби здобути додаткові активи, величезну психологічну перевагу, скомпрометувати західну коаліцію й виправдати свої втрати, а потім продовжити війну.

Для кращого розуміння викладеного зазначимо, що це не означає, що мирний процес не має сенсу. По-перше, якщо є навіть мінімальний шанс для встановлення миру, Україна не має його відкидати. По-друге, ми не знаємо, яким є реальний стан ресурсів РФ і наскільки вони близькі до виснаження (за наявними оцінками, РФ зможе продовжувати ведення війни у короткостроковій перспективі). Переговорний процес має продовжуватись і всіляко підтримуватись, адже мир є найвищою цінністю і завжди повинен "мати шанс".

Так само стратегічна нейтралізація агресора на поточному етапі не означає відмову від деокупації Криму та інших тимчасово окупованих територій – вона стосується питання збереження державності і стабілізації оперативного середовища. Стратегія повернення цих територій є предметом окремого документу.

Історичний приклад

Як нейтралізація може призвести до перемоги незалежно від наявності формальної угоди чи, навіть, заяви про припинення вогню, краще за все продемонструє історичний приклад: виживання держави Ізраїль у важкі для неї 60-ті роки минулого століття, коли її вороги намагалися переважаючими силами стерти країну з політичної мапи світу. Так, як і з нами, – це була агресія екзистенційного характеру. Виживання Ізраїлю в цей період було зумовлене не формальним дипломатичним врегулюванням і не остаточним знищенням чи виснаженням сил противника, а здатністю системно позбавляти своїх ворогів будь-яких суттєвих операційних результатів у різних доменах.

Завдяки поєднанню переваги в повітрі, маневрених дій на суходолі, перевазі в розвідці, інноваціях, швидкої мобілізації та стійкого національного інформаційного простору Ізраїль послідовно нейтралізував операційні спроможності значно більшої коаліції, яка виступала проти нього. Противник зберігав чисельність, ресурси й політичну волю, але знову і знову втрачав здатність перетворювати ці активи на військові результати. З часом така мультидоменна нейтралізація створила стратегічну реальність, у якій знищення Ізраїлю стало недосяжним незалежно від амбіцій чи риторики його опонентів.

Цей приклад ілюструє ключову ідею: функціональні поразки у різних доменах створюють умови фактичної перемоги навіть за відсутності формального завершення війни. Коли агресор не здатний досягати операційних ефектів, його воєнні цілі стають порожніми, а політична логіка продовження агресії руйнується. Таким чином, ми доходимо висновку, що перемога в цьому варіанті стає не одномоментною подією, а процесом.

Дуже важливо, що цей підхід передбачає здобуття Україною статусу лідера в гонці інновацій та адаптації. Ізраїль ніколи б не вижив, перебуваючи технологічно позаду своїх ворогів.

Згаданий вище маніфест, насамперед його розділ "Військовий вимір перемоги", прямо наголошує, що перемога полягає в постійному випередженні ворога в технологіях (безпілотні, роботизовані, високоточні системи), що має поставити нашого противника в позицію реагування на зміни середовища й позбавити статусу формувача такого середовища.