Найбільш шокуюча особливість представленого президентом США Дональдом Трампом мирного плану з 28 пунктів для України – це не його явний і екстремальний перекіс на користь Росії, зокрема, визнання російського суверенітету над окупованими (і навіть ще не окупованими) українськими територіями і наказ радикально скоротити армію України. А те, що цей план розробила трійця – двоє зі США і один із Росії, – чий досвід пов'язаний із бізнесом, а не дипломатією, і чиєю головною професійною чеснотою, схоже, є тісні особисті та фінансові зв'язки з лідерами своїх країн.

На боці США головним автором плану став спецпосланець Стів Віткофф, мільярдер, девелопер нерухомості, криптовалютний магнат і давній друг Трампа. Сьогодні він ще й головний радник президента з делікатних глобальних питань.

Зять Трампа, Джаред Кушнер, як повідомляють, теж брав участь у розробці плану, хоча й меншою мірою. У Кушнера відсутні будь-які офіційні повноваження, але Трамп регулярно залучає його до роботи над питаннями війни та миру.

У головного представника Росії, Кіріла Дмитрієва, теж немає жодних офіційних зовнішньополітичних або дипломатичних повноважень, але він людина, близька до президента Росії Володимира Путіна, причому в нетиповий для його оточення спосіб.

Глава російського фонду національного добробуту починав свою кар'єру не в КДБ, а як 14-річний школяр, який вирушив за обміном у США у сповнені надій роки правління Михайла Горбачова. Потім він навчався в Стенфорді та Гарварді, після чого працював у компаніях McKinsey і Goldman Sachs. Утім, його найважливішої "професійної чесноти" не вказано в резюме: він одружений з телеведучою Наталією Поповою, близькою подругою та діловою партнеркою доньки Путіна, Катерини Тихонової.

Віткофф, Кушнер і Дмитрієв – це ті, кого соціальний антрополог Джанін Ведель називає "транзакторами". Такі гравці діють на обох флангах державно-приватного вододілу та просувають – у змові з гравцями з протилежного боку – особисті інтереси, що виявляються вищими за інтереси або цілі їхніх країн. Відсутність офіційних повноважень – це не збій у системі, а ключова якість, яка дає їм змогу легко змінювати ролі та діяти спритно і нестандартно.

Корупційні махінації навколо мирного плану для України стали очевидними з витоку розшифровок телефонних дзвінків.

В одній розмові Віткофф, судячи з усього, консультує російського чиновника, як Путіну варто піднести цю угоду Трампу. В іншій розмові чути, як Дмитрієв радить тому самому чиновнику висувати "максимальні" вимоги. Цей підхід знайшов відображення в плані з 28 пунктів, який Дмитрієв пізніше розробив із Віткоффом і Кушнером у Маямі.

Для США така кулуарна дипломатія – це не просто відхід від традицій. Це відмова від них. Америка має вельми досвідчені й ретельно структуровані дипломатичні та розвідувальні служби. Але за Трампа нормою стало доручення питань національної важливості членам сім'ї лідера або його друзям, без будь-якої підзвітності або прозорості.

Проблему з цим підходом видно в його результатах: ніколи ще переговірники США не погоджувалися з настільки нахабними вимогами, що мають настільки серйозні наслідки, як це зробили Кушнер і Віткофф.

Так, попередні президенти США підтримували неформальну дипломатію. Напередодні Першої світової війни президент Вудро Вільсон доручив своєму другові, полковникові Едварду Гаузу, виступити в ролі його особистого "агента" на переговорах з європейськими лідерами. А в 1990-ті адміністрація президента Білла Клінтона фактично віддала на аутсорсинг економічну політику щодо Росії невеликій групі гарвардських економістів, які користувалися довірою тодішнього заступника міністра фінансів Ларрі Саммерса.

Але недоліки цього підходу стали очевидними вже тоді. Деякі з цих особисто підібраних гарвардських економістів порушили етичні норми, вкладаючи гроші в російські цінні папери й одночасно консультуючи уряд Бориса Єльцина з питань приватизації (пізніше Гарвардський університет виплатив за це велику компенсацію міністерству юстиції США). А адміністрації Трампа довелося викликати держсекретаря Марко Рубіо, щоб заспокоїти українських і європейських лідерів, обурених проєктом "мирного" плану Дмитрієва – Віткоффа.

Але Трамп не збирається переглядати свою підтримку кулуарної дипломатії. За час своєї політичної кар'єри, і особливо після січневого повернення в Білий дім, Трамп відкрито висловлював зневажливе ставлення до етики, підзвітності та надійності, вважаючи свій пост інструментом збільшення особистого багатства.

Хоча деталі ділових операцій Трампа позбавлені прозорості, самозбагачення цілком може бути червоною ниткою в усій його зовнішній політиці – і цю його схильність авторитарні лідери в усьому світі, звичайно, помітили.

У квітні уряд Пакистану підписав неоднозначну інвестиційну угоду з криптовалютною фірмою World Liberty Financial, в якій контрольний пакет акцій належить сім'ї Трампа, а гендиректором є син Віткоффа – Зак. Приблизно тоді ж президент США оголосив "взаємні мита", згідно з якими Пакистан отримував вигідніші умови, ніж багато інших країн, включно з Індією. А в липні адміністрація Трампа оголосила про досягнення торговельної угоди з Пакистаном.

В Омані, Катарі, Саудівській Аравії та В'єтнамі фірма Trump Organization уклала угоди на мільярди доларів із суверенними фондами і приватними місцевими інвесторами. Крім того, інвестфонд Кушнера в Маямі отримав мільярди доларів від суверенних фондів добробуту Катару і Саудівської Аравії, а також від видного члена сім'ї Аль-Нагаян, яка править в Абу-Дабі. (А після цього Кушнер зіграв важливу роль на переговорах про перемир'я в Газі).

Ми не знаємо, якого роду бізнес-договори укладуть Трамп і його "друзі" після підписання української мирної угоди, але пакт Дмитрієва – Віткоффа (він свідчить, що Америка очолить "роботу з відновлення та інвестування в Україну") передбачає, що вони будуть прибутковими. Не виключено, що пов'язані з Трампом американські фірми вже укладають угоди в Росії.

Прагнення Трампа до збагачення незаперечне, але було б спрощенням стверджувати, що це єдина причина, з якої він надає перевагу неформальним гравцям і нетрадиційним підходам.

Така природа персоналістських режимів – відкидати досвідчених чиновників і авторитетні державні інституції заради "аутсайдерів", які насамперед вірні своєму лідерові.

Що довше все це триватиме, то слабшою стане демократична інфраструктура Америки, а її зовнішня політика ставатиме дедалі більш розв'язною.

Федеріко Фубіні – вільний редактор газети "Corriere della Sera", автор книги "На вулкані" (Longanesi, 2020).

Copyright: Project Syndicate, 2025.www.project-]syndicate.org