На саміті ЄС 26 червня знову проявилася внутрішня роз’єднаність. Словаччина заблокувала новий (18-й) пакет санкцій проти Росії, а Угорщина – відкриття переговорів щодо вступу України до ЄС.

Попри це, 26 країн підтримали надання Україні 30,6 млрд євро (частина з яких вже передана). Вето Будапешта не подіяло завдяки процедурним особливостям.

Угорщина й Словаччина виправдовують свою позицію егоїстичними мотивами. Братислава виявилася незадоволеною компенсаційними пропозиціями Єврокомісії через втрату російських енергоносіїв. А Будапешт, у свою чергу, відверто не бажає в майбутньому ділитися дотаціями з європейського бюджету з потенційним новим членом – Україною.

Хоч такі кроки не стали несподіванкою, все ж до останнього зберігалися надії на політичну креативність євроінституцій і на переконливість аргументів провідних європейських столиць – донорів як ЄС загалом, так і цих країн з «особливою позицією».

Словаччина та Угорщина давно отримують мільярдні дотації з європейського бюджету, але не завжди діють у солідарності з партнерами. Ба більше, нерідко виступають у протилежному напрямку – з вимогою особливих відносин із Москвою. Йдеться не про технічні нюанси, а про принципові рішення, що впливають на майбутнє Євросоюзу і його безпеку.

Страждає й Україна. Це особливо обурливо на тлі того, що саме українці своєю кров’ю стримують агресора, послаблюючи спільного ворога і даруючи Європі час для посилення власного оборонного потенціалу.

Система ухвалення рішень в ЄС, заснована на консенсусі, дедалі частіше демонструє слабкість. Вона не працює в умовах гібридної війни, коли політичне керівництво окремих країн може змінюватися під впливом зовнішнього ворога та внутрішніх маніпуляцій.

Найбільше ЄС карає за порушення демократичних стандартів – відповідно до ст. 7 Договору про ЄС. Натомість потенційна загроза, коли в уряди приходять політичні симпатики держави-агресора, навіть не фіксується як виклик. А вже існуючі механізми санкцій на практиці не застосовуються – не через брак підстав, а через брак політичної волі. Замість рішучих дій перевагу часто надають інструментам заохочення.

І хоча іноді це працює, проте далеко не завжди – адже мотиви «особливих позицій» не завжди зводяться лише до економіки. Хотілося б вірити, що до наступного саміту ЄС знайдуться вагомі аргументи для схвалення 18-го пакета санкцій. Це потрібно не лише Україні, а й самому Євросоюзу.

Так само критично, щоби переговори про вступ України не зависли надовго через політичні примхи окремих країн. Очікування зміни влади в Будапешті – не може бути стратегією всього ЄС.