Мій побратим Микола загинув навесні цього року. Він прийшов у військкомат добровольцем, ще на початку 22-го. Він та десятки таких як він зробили непотрібним саме слово "мобілізація". Вона просто сталася. РТЦК відбивалися від набридливих свідомих громадян, які поставили собі за мету захистити країну попри супротив системи. Вона ж і переконала інших, що цього вистачить.

Пізніше над Миколою виросли надбудови у вигляді штабів, ОСУВів, корпусів, численних підрозділів, розкиданих по різних куточках не воюючої частини країни. Українська армія розрослася, обросла печатками й підписами, отримала нові батальйони й посади.

Але правда в тому, що вся ця архітектура — лише декорація без Миколи в окопі. Без Миколи в окопі нічого не варті корпуси, ОСУВи та медичні роти. Микола в окопі був головним в українській армії. Без Миколи не існує фронту. Без фронту не існує країни.

Якби оголосили демобілізацію Микола пішов додому, а надбудова ні, оскільки це ж для неї зараз "зірковий час", не для Миколи. Його зірковий час закінчився так і не розпочавшись. Виплати, пошана, карколомний кар'єрний зріст – це навіть не вікно, це ворота можливостей. Та гра в яку з радістю грають всі.

Гірка правда в тому, що тривалість життя таких як Микола вимірюється місяцями, після чого доведеться шукати наступного. Його піймають при виході з супермаркету "Сільпо" з пакетом що пахне хлібом і яблуками. В цьому випадку він ще буде щасливчик, оскільки тоді він матиме що поїсти, чекаючи в РТЦК на відправку далі. Інших ловитимуть біля під’їзду, коли вони виносять сміття в домашніх капцях, або зупинять кур’єра Glovo з яскраво-жовтою сумкою, когось витягнуть на блокпосту з вантажівки. Хтось мерзнутиме під квітневими заморозками на подвір’ї РТЦК — у футболці й шортах, їстиме продукти з того пакету Сільпо та яскраво-жовтої сумки Glovo, поки штаби й новостворені корпуси завмерли у теплих кабінетах, чекаючи поповнення.

Мобілізовані проживуть ще деякий час в окопах. Потім почнуться пошуки нових Микол. Так буде знову й знову, доки "зірковий час" надбудов триватиме. Пам'ятаю, як під час поїздок на полігон, де ми відбирали кандидатів у свій підрозділ, я не міг дивитися їм в очі. Переді мною стояли потенційні двохсоті, які ще пахли цивільним життям.

Ми живемо в ілюзії, що все йде добре. У той час як Бахмут, який ніколи не був фортецею, уже давно не наш тил. Як не стали фортецями Покровськ і Костянтинівка, що зараз оточені ворогом. На мапі DeepState фронт виглядає як тонка лінія. Але насправді — там прірва.

Попереду — тривала, виснажлива війна. Жодна зі сторін не має ресурсів, аби зрушити лінію фронту. Демаркаційна лінія розширюватиметься, аби зробити обидві сторони недосяжними для дронів, дальність яких зростає.

У нашого ворога є дві переваги — необмежений людський ресурс та низька цінність життя, яка прямує до нуля. Але перемога не вимірюється кілометрами. Вона народжується у свідомості. Свідомість нашого ворога, збудована на язичницькій філософії, приречена. Навіть захоплення чужих територій росією явище тимчасове. росія завжди програвала — у Балтії, у Східній Європі, в Афганістані й Сирії. У будь-яких великих та малих війнах, що були нею розпочаті. З часом вона всі їх програла. Розпочинала нові, знову програвала. Зализувала рани, збиралася з силами до нового підступного нападу, який врешті-решт знову програвала. Програє і тепер.

Проте нам варто звикнути до думки: ця війна — надовго, якщо не назавжди. Вона й була завжди, просто не для всіх це було очевидно. Живучи на захоплених ворогом землях ми опинилися в тилу. По ту сторону лінії фронту. Ми жили в тилу, створеному совком, думаючи, що лінія фронту далеко. Вона була поруч.

Наш успіх вже в тому, що ми довели — росії можна протистояти. Але це протистояння потребує ресурсів. Таких, як Микола. Не таких, як надбудови.

Потреба мобілізації перетворилася на рутину. Від зменшення інтенсивності бойових дій, не зменшилася актуальність залучення нових мобілізованих. Якщо ми розділимо суспільство на тих, хто воює завжди, і тих, хто ніколи, — втома перших стане безмірною. Якщо армія перетвориться на сцену для кар’єрного зростання, пошук нових Микол стане нескінченний. Втратимо не тільки людей — втратимо довіру без якої перемогти не можливо. Ми ризикуємо застати момент, коли країна з надбудовами залишиться без фронту. Бо країну захищають не посади й не протоколи.

Наступного разу, говорячи про війну, згадайте просту річ: нас захищають не надбудови що використали свій "зірковий час" — нас захищали ті, чиї імена швидко стирає пам’ять, але саме вони втримали країну.

Гліб Бітюков