Чи доводилося вам коли-небудь валити пам'ятник Леніну?


Накинути мотузку на шию вождя, прив'язати до буксирувального гака вантажівки і натиснути на газ. Перші дві спроби можуть завершитися обривом, але на третю – Ленін хитнеться, нахилиться, а тоді вріже носом в асфальт.

Майбутній командир групи спецоперацій 144-го Центру ССО з позивним "Правий", а у 2014-му – просто двадцятирічний хлопець із Павлограда, насолоджувався такими сценами не раз. Спершу разом з однодумцями він зніс пару "вождів" у рідному місті, а потім рушив у тур Дніпропетровщиною – проводити декомунізацію ще до того, як вона стала законом.

Щоразу, щойно монумент падав, місцеві бігли до уламків, щоб пострибати по поваленому тирану і зробити кілька фото. Правий тримався осторонь – йому вистачало тихого задоволення: розуміти, що знову зробив щось правильне.

Якби тоді його побачила бабуся, не повірила б власним очам. Яка іронія! В дитинстві вона лякала онука страшними історіями про "бандерівців", що хапали немовлят за ноги й кидали в піч. А тепер він сам міг здаватися "бандерівцем" тим, хто досі вірив: Ленін жив, живе й житиме.

Правий і досі не впевнений, що стало початком шляху, який привів його до українського війська. Можливо, ті самі бабусині байки, настільки абсурдні, що він узявся шукати правду сам.

Якщо спитати його про життя поза армією, він згадає інший орієнтир юності – бойовий гопак. Це було не лише бойове мистецтво, яке він вивчав, а й форма виховання.

– Ми ходили в походи з наплічниками, жили в лісі, співали біля вогню повстанських пісень… Не піти в майбутньому у військо я не міг. От і пішов, – згадує Правий, як у 2014-му став добровольцем.

Ці пісні знадобляться йому на Запорізькому напрямку в 2022-му. Правий пробиратиметься посадкою до побратимів і, щоб у темряві його не прийняли за ворога, співатиме "Червону калину" на повен голос. Що може бути кращим доказом, що він свій?

Та якщо попросите Правого згадати якийсь один епізод війни, він пригадає не нічне співання, а вересень 2024 року, район Часового Яру й історію, де він не зробив жодного пострілу. Але встиг потрапити в полон, усвідомити, що прожив прекрасне життя, а згодом захопити того самого росіянина, що його полонив.

Хоча Правий – головний герой цієї історії, не він один її розповідає. Відтворити події допомогли ще двоє його побратимів з ССО на псевдо "Вавилон" і "Старий".

У цьому сюжеті, як у калейдоскопі, можна побачити різне. Повернув – і от тобі приклад військового побратимства, коли вся група йде на смертельний ризик, щоб урятувати одного. Повернув ще раз – і знаходиш розповідь про відчайдушну сміливість. Або нагадування про велике значення удачі на війні.

А можна просто побачити історію одного звичайного бою, головний метод ведення якого – знайти гарне укриття.

[BANNER5]

Позиція "Джокер"

Найважчі завдання часом звучать надто просто. Так сталося і того вересневого дня, коли двом групам ССО поставили оманливо нескладну ціль: посилити позиції суміжників.

Позицій було дві: "Джокер" і "Тихий". Від точки евакуації до них – приблизно чотири кілометри між териконами й балками по землі, що всіяна ворожими "пелюстками". Важкий та небезпечний маршрут, який через міни не подолати вночі.

Правому дістався "Джокер". Другу позицію мала укріпити група під командуванням бійця з позивним "Кальянщик".

– Ми прийшли, оцінили периметр, де краще стати, й почали потроху окопуватись, щоб заночувати, – згадує Вавилон, боєць другої групи. Позиція "Тихий" цілком відповідала своїй назві.

А у Правого дуже швидко стало гучно. Ледве дісталися до посадки та взялися за лопати, як їх виявив ворог. 

– По нам запрацювали скиди з дронів, 82-міліметровий міномет, СПГ і АГС (гранатомети, які можна використовувати для ураження живої сили – УП). Одного з моїх хлопців поранило, а мого заступника вбило, – згадує Правий. – Мені за комір залетів уламок – я відчув щось гаряче між бронею та спиною. Я скинув броню, щоб подивитися, чи я не поранений. І саме в цей момент хлопнув скид. От від нього я уламків і хапнув.

Командир групи спецоперацій 144-го Центру ССО отримав позивний "Правий" через те, що колишній командир на шикуванні сказав, що він схожий на хлопців із Правого сектору

Тут і нижче – фото, надані пресслужбою 144-го Центру ССО

Пів хвилини Правий сидів нерухомо, намагаючись збагнути, наскільки все серйозно і чи не втратить він свідомість. Око залило кров'ю, і він подумав, що його вибило. Проте руки рухались, говорити міг. Важко давалося найголовніше – дихання.

Правий крикнув побратимам, що він "трьохсотий", і почув у відповідь: "І я трьохсотий", "І я". Хто міг, сховався в "норах" – заглибленнях у стінках окопу, які рятують від уламків. Але Правого поранило так, що дістатися до "нори" він не міг. Він передав по рації ситуацію та став чекати на допомогу.

Коли вогонь трохи вщух, Кальянщик відправив до першої групи двох своїх – Вавилона і Старого.

Позиція "Джокер" – це посадка з трьома рядами окопів. Вавилон знайшов Правого в окопі, що був розташований найближче до ворога.

Він одразу кинувся до спецпризначенця, зняв з нього сорочку – і побачив на спині три отвори розміром із металеву гривню. Поранений тремтів, задихався, був увесь у крові. Вавилон зробив декомпресію, щоб полегшити дихання, і заклеїв рани оклюзійним пластиром.

– Але річ у тому, що як тільки я його підіймаю, він одразу починає втрачати свідомість, – згадує Вавилон. – З рота йде кров, перебита щелепа, вухо порване... Видно було, що він взагалі не транспортабельний.

В посадці були ноші, але їх спалив черговий скид. А транспортувати його, закинувши через плече, було неможливо. В нього осколки всередині, якби ми спробували, він би стік кров'ю.

А за кілька хвилин почався справжній Голлівуд.

[BANNER1]

Справжній Голлівуд

Герой голлівудського бойовика граючись вислизає від ворогів – часом не лише з плоті й крові, а й від безпілотних систем, що полюють винятково на нього. Те, що відбувалося на позиції "Джокер", справді нагадувало голлівудське кіно з поправкою на українську дійсність.

Коли росіяни помітили в посадці українських бійців, вони знову відкрили щільний вогонь і запустили карусель дронів. Останнє означає, що один безпілотник прилітав, скидав міну й повертався, а на його місце негайно прибував наступний.

Вавилон чув, як над головою стрекоче пропелер, і бачив, як дрони перед скидом знижувалися – із сотні метрів опускались удвічі. Інші хлопці сховалися, а поранений Правий залишався найзручнішою мішенню. Тоді Вавилон вирішив відтягнути увагу безпілотників на себе.

Щоразу, як дрон ішов на зниження, боєць починав маневрувати по окопу – вперед і назад, встигаючи втекти від міни. Цей трюк спрацював. Герой українського бойовика нарахував за спиною щонайменше тридцять скидів.

У паузах між обстрілами він намагався піднятися нагору – нарубати гілля в лісосмузі, щоби зробити саморобні ноші. Та часу не вистачало – перерви були надто короткі. Зрештою, Вавилон передав по рації: потрібні ноші, без них не витягнуть пораненого.

Кальянщик отримав повідомлення і відправив у підкріплення бійця з ношами. Але залишити своїх людей не міг.

– Кальянщик побіг нам назустріч. Щоб якось відволікти від нас дрони, він почав по них працювати. Але обстріл був дуже інтенсивним, і Кальянщик не добіг. Мені по рації сказали, що він загинув. Прилетіла команда взяти командування на себе, – згадує Вавилон.

Про іншу допомогу від групи швидкого реагування годі було й мріяти. Тоді Вавилон, як новий командир, ухвалив болюче рішення: виводити бійців. Розрахунок у нього був простий: якби вони залишалися там далі, то лишилися б назавжди.

Він підбіг до Правого, передав йому заряджену рацію і сказав гірку правду:

– Братик, треба трохи почекати. Зараз ми тебе ніяк не витягнемо.

Вони виходили під вогнем. На півдорозі Вавилон натрапив на тіло командира. Очі Кальянщика залишались відкритими.

Вже на безпечній позиції Вавилон дізнався: група швидкого реагування вирушить на допомогу лише вранці. І в ту мить його охопив відчай – він залишив свого побратима в окопі на ніч, сам на сам із противником.

[BANNER2]

У полоні

– Я лежав, виставив спину діряву нагору і думав, що успішно прикидаюсь мертвим. Просто лежу в окопі, а сховатися там взагалі немає де. Я думав, що мені вдалося, але кацапи побачили мене з дрона, помітили на бруствері DDM-ку (нарізний карабін – УП), вирішили, що я не простий піхотинець, і вислали групу мене забрати, – розповідає непростий піхотинець Правий.

Він чув кроки – ближче й ближче. Підвів очі – на нього націлені два дула. Противник прийшов по нього.

От тоді Правий і вирішив: усе, кінець його шляху. Залишились лише формальності – допит, а потім смерть. У жанровій літературі в такі моменти життя пролітає перед очима. У реальності було схоже: Правий запитав себе, чи є йому за що соромитися. І дійшов висновку: ні. Нормально пожив, цікаво.

Правий любить покопатися в собі. Тому й вирішив вивчитися на психолога

Росіяни підтягнули його до однієї з "нір" і почали випитувати пароль від "Кропиви" – української системи бойового управління.

– Я відповідаю: "Телефон не мій, пароль від "Кропиви" забув, а командирів знаю тільки по позивним – вони вам нічого не скажуть". Вони: "По рації викликай своїх, щоб тебе забирали". – Я кажу: "Рація ж тепер ваша, ви забрали – ви і викликайте". Тоді почалась політінформація: мовляв, ваші новини брешуть. Я відповідаю: "Усі новини брешуть".

Розуміючи, що витягти з Правого нічого не вдасться, відстали. Отримати потрібну їм інформацію силою не намагалися. Правий пояснює це своїм станом: будь-яке катування могло його вбити, а значить, для росіян користі від нього було б нуль.

Солдати пообіцяли йому донести наступного дня до свого бліндажа й передати лікарю. Запропонували вколоти опіоїд, але він попросив парацетамол. Витягли Правому з обгорілого наплічника його ж ковдру, щоб не змерз уночі.

[BANNER3]

А він, навпаки, просив добити. Не тому, що не хотів жити, а щоб залишити за собою право обрати власну смерть.

– Померти можна по-різному, – філософствує Правий. – Можна швидко – від кулі, а можна ще до цього кілька днів посидіти в підвалі. В мене ще татуювання тризуба на тілі, а була історія, як хлопцю відрубали руку з тризубом. Я подумав, що і в мене, мабуть, буде так само. Тому питання було не в тому, буду я жити чи ні. А в тому, якою легкою може бути смерть.

І я почав їм говорити, що вони не дотягнуть мене до їхніх позицій, бо дрони спалять. Я намагався їх переконати, що краще за все мене застрелити. Кажу: перейдімо одразу до частини, де ви мені башку зносите.

Та не переконав.

Ніч вони провели втрьох – у тісній "норі", де й одному не розігнутися. На ранок один із росіян вийшов з окопу, залишивши Правого з їхнім старшим. Спостерігаючи за ним напередодні, Правий зрозумів – перед ним досвідчений вояк.

Але досвідчений вояк проспав той самий момент, коли побратими повернулися по Правого.

Зміна ролей

Їх було четверо: Авіатор, Старий і двоє з групи швидкого реагування.

Коли дістались до окопу, де ще вчора залишався Правий, Старий помітив: побратима немає, а спальник, що вчора просто висів на гачку, тепер натягнувся. Може, відповз? Старий почав кликати товариша й нарешті дістався до "нори". Те, що він побачив там, збило з пантелику: в заглибленні лежав Правий, а поруч із ним спав російський військовий.

– Прокидаюсь вранці. Біля мене спить кацап, біля стіни стоїть автомат, а ззовні чую, як хлопці кличуть мене, – розповідає Правий. – Коли Старий зазирнув у нору, я легенько штовхнув його (росіянина) ліктем – ми зовсім поруч лежали – і кажу: "А тепер ти в полоні".

Це насправді удача, що він саме в той момент заснув, що він був сам, коли заснув, і що він не прокинувся від крику хлопців. Дуже багато щасливих збігів для мене.

Але виявилося, що противник не один. Росіянин зізнався: у сусідньому окопі сидять ще двоє. Старий вирушив туди й справді помітив рух. Полонений не брехав.

Правий: "Що я люблю в житті? Вихідні й коли є час на підготовку перед завданням"

Перед групою постала непроста дилема. Якщо залишити ворогів живими – ризикують отримати кулю в спину, щойно почнуть виносити Правого. Варіант два – закидати окоп гранатами. Але тоді точно прокинеться ворожа аеророзвідка, і по них полетять не лише кулі, а й дрони.

І тоді в Старого виник ще один план. Він почав голосно віддавати накази вигаданим підрозділам: п'ятьох "відправив" на правий фланг, трьом "наказав" залягти в посадці й тримати окопи під прицілом. Розрахунок був простий – росіяни побояться висунутися, чекаючи на вогонь.

Спрацювало.

Правого витягли назовні, і виявилося, за ніч він трохи відновився і міг частину шляху пройти сам. Найближчою точкою була позиція, де на них чекав Вавилон. Захопивши полоненого, група рушила назад.

[BANNER4]

"Я таких людей ще не зустрічав"

Правий розповів бійцям, які його витягли, про поблажливе ставлення до нього під час полону – щоб і до захопленого росіянина ставилися не гірше. Полоненого звали Андрій, родом з Оренбурга. Розповідаючи про себе, той постійно намагався переконати Старого, що за вісім років на війні так і не вистрелив жодного разу.

– Він коли тільки виходив, хотів рвонути до своїх. Я кажу: "Навіть не дивись в той бік – завалю". І він змирився з цим. Каже: "Завяжите мне руки, надо уходить, сейчас будут комики". Я питаю: "Які коміки?" – "Ну FPV". – "Тоді рухайся швидше. Це у твоїх інтересах", – переказує діалог Старий.

Росіянин мав рацію. За кілька хвилин Старий почув знайоме дзижчання безпілотника. Повернувся і бачить: побратим вже цілиться в дрон з автомата. Хотів було зупинити, але не встиг: той пустив чергу. Дрон помітив загрозу і скинув міну просто на них. Уламками посікло обох.

За цією атакою почалася наступна – від російських солдатів, яких Старий налякав розміром вигаданої армії. Тепер ті зрозуміли, що до чого, і відкрили вогонь услід. Але ССОшники вже були надто далеко.

– І тут я бачу, як Правий виходить із посадки, – згадує Вавилон. – Звісно, він перекошений, тримається за плече товариша, але все одно, сам. Це такий дисонанс був, у порівнянні з тим, яким він був ще вчора, коли взагалі не міг дихати. Ну це кіборг якийсь. Я таких людей не зустрічав взагалі.

Це був не кінець шляху – від позиції групи Вавилона до точки евакуації – ще чотири кілометри по відкритій місцевості. Під ногами "пелюстки", в повітрі – свистять снаряди й дзижчать дрони. Правий уже не міг йти сам – сил не залишилось. Хлопцям довелося його тягти.

Дотягнули.

***

– Правий, як почуваєтеся зараз?

– Прекрасно, вже навіть бігати можу.

Він повернувся до роботи й вже встиг полонити ще одного російського військового. Війна – це його стихія, але точно не все життя. Правий навчається на психолога: впевнений, після перемоги клієнтів не бракуватиме – і серед побратимів, і серед цивільних.

– Сподіваюся, не звикну до армії настільки, щоб залишитись у ній після війни, – каже він. – Не хочу носити форму до пенсії.

Рустем Халілов, УП

За участі військовослужбовця 144 центру ССО з позивним "Продюсер"