Щодня о 9 ранку українці вшановують пам’ять усіх, чиє життя забрала російсько-українська війна. Нині згадаємо Олександра Бондаренка.

Боєць Нацгвардії України, ветеран АТО 53-річний херсонець Олександр Бондаренко (позивний Монах) загинув під час виконання бойового завдання 7 квітня 2022 року на Донецькому напрямку.

Чоловік був патріотом і добросовісною людиною. А ще сповідував буддизм і понад усе любив свою доньку Анну, яку виховував сам після смерті дружини.

«Коли я була маленька, він якось сказав мені, що коли помре, то хоче, щоб його кремували. Я так і зробила. Ми розвіяли прах на одному з пагорбів Києва», – розповіла донька.

Анна завжди була татовою донькою, вона з двійнят – її сестричка трохи не дожила до трьох років. Оскільки мама із сестрою були по лікарнях, то перші кілька років свого життя дівчинка жила з татом. Вона згадує, як батько читав їй казки й турбувався про неї, як робив все, щоб вона здобула найкращу освіту, при цьому багато в чому собі відмовляв.

До війни він працював на українсько-литовському підприємстві в Миколаєві, був комерційним директором. Взагалі, мав освіту ветеринара та агронома.

У 2014 році став добровольцем у батальйоні «Донбас». Рідним не сказав, що пішов на війну – для них він був просто на перепідготовці в армії. Потім, при виході з Іловайська, у так званому «зеленому коридорі» отримав поранення. Про все це його рідні дізналися з телесюжету, коли Бондаренко уже був у госпіталі.

На війні Олександр став снайпером. Місяць підготовки, а потім – Google у поміч, як він розповідав.

З армії пішов у 2015 році (коли мав рушати вже на третю ротацію): важко захворіла дружина, за два роки її не стало.

«Мама померла, потім дідусь помер, який з нами жив – мамин тато, ми вдвох залишилися. Тата батьки померли вже давно. Потім я – на навчання в університет і він повернувся в армію у 2019 році, відразу на Схід», – зауважила Анна. І знову Олександр переконував доньку, що далеко від лінії фронту навчає молодих бійців.

«Батько загинув 7 квітня минулого року, – зауважила Анна. – Напередодні ми з ним поговорили 27 с. Він сказав, що їде на завдання. А вже наступного дня мені подзвонив його командир і сказав, що машину, в якій був тато, обстріляли з міномета. П’ятеро бійців, які в ній їхали, загинули… Я була на вулиці, коли отримала цей дзвінок. Зі мною сталася істерика. З Конотопа, де я тоді жила, приїхала в Київ, а звідси вже з лікарем Всеволодом Стеблюком, який знав мого тата, на його медичній Жужі-2 – в Дніпро, на впізнання. Мені показали обличчя тата. Це був він...»

«Главком» долучається до хвилини мовчання. Ми вшановуємо памʼять усіх українців, які загинули у боротьбі за Батьківщину. Ми згадуємо загиблих від рук російських загарбників, запалюємо свічки пам’яті та схиляємо голови у скорботі під час загальнонаціональної хвилини мовчання, вшановуючи світлу пам’ять громадян України, які віддали життя за свободу і незалежність держави: усіх військових, цивільних та дітей, усіх, хто загинув в боротьбі з російськими окупантами та внаслідок нападу ворожих військ на українські міста і села.