Ілюзія швидкого миру від Дональда Трампа розвіюється, і наші співвітчизники знову налаштовуються на тривалу війну з російським агресором. Відповідно, в Україні триватиме недобровільна мобілізація – і запеклі суперечки щодо неї. Нещодавній скандал із медиком Романом Замрієм, який сколихнув вітчизняні соцмережі, був далеко не першим і не останнім.

Ще 2024-го стало зрозуміло, що ставлення до мобілізаційних заходів ділить наше суспільство на два умовні табори. А навесні в Україні відкрито заговорили про "партію ухилянтів": так охрестили людей, які заробляють соціальний капітал на критиці мобілізації та пов'язаних із нею ексцесів.

Однак для балансу варто розглянути і протилежну позицію. Поговорити про людей, які публічно захищають найменш популярний захід воєнного часу. Про тих, хто беззастережно підтримує жорстку мобілізацію, виступає за її посилення та вважає, що війна має стати для України справді тотальною. За аналогією з "партією ухилянтів" цю частину суспільства можна назвати "партією ТЦК".

Звісно, ​​насамперед вона асоціюється з військовослужбовцями. Для багатьох із них примусове залучення цивільних до війни – це не лише запорука виживання країни, а й питання елементарної справедливості. Якщо одні українці вже четвертий рік захищають свою державу та вибиваються з сил, то чому інші продовжують ухилятися від служби в армії та насолоджуються тиловим життям? Хіба ця кричуща несправедливість не повинна бути усунена будь-якими засобами, навіть найсуворішими та найрадикальнішими?

[BANNER1]

Втім, цю ж думку нерідко відстоюють цивільні, яких мобілізація взагалі не торкається. У лавах умовної "партії ТЦК" можна зустріти і заброньованих, і пенсіонерів, і жінок. Саме вони стають ідеальними мішенями для "партії ухилянтів". Фронтовику, який щодня жертвує собою і вимагає того ж від інших, важко опонувати. Натомість критикувати тилових прихильників тотальної війни та жорсткої мобілізації – легко та зручно.

Ще нещодавно "партія ТЦК" була схильна заперечувати мобілізаційні ексцеси як поширене явище. Але тепер акцент зміщується із заперечення на пояснення та виправдання. Так звана "бусифікація" визнається, але розцінюється як вимушений крок, спричинений масовим ухилянням громадян від виконання конституційного обов'язку.

Якщо мільйони військовозобов'язаних чоловіків порушують мобілізаційне законодавство, то, за логікою "партії ТЦК", у військкомів теж з'являється карт-бланш на будь-які методи роботи. У тому числі не завжди законні.

Щоправда, є один важливий аспект. "Партія ТЦК" готова толерувати порушення закону в тих випадках, коли це робиться заради спільної мети – поповнення Збройних сил. Але не тоді, коли закон порушують заради особистої вигоди.

Для "партії ухилянтів" силова мобілізація та корупція, що її супроводжує – це дві сторони однієї медалі. Для "партії ТЦК" ці явища – зовсім різного порядку. Якщо під час мобілізації до військовозобов'язаного громадянина незаконно застосовують фізичну силу або незаконно утримують його під замком, це може бути виправдано. Але якщо у громадянина вимагають грошей, обіцяючи відпустити його за хабар, то це злочин, якому виправдань немає.

Загалом, позиція умовної "партії ТЦК" чимось нагадує кредо радянського кіногероя Жеглова: "Злодій має сидіти у в'язниці. І людей не турбує, в який спосіб я туди його посаджу". Тепер цю стару цитату можна перефразувати: "Ухилянт має служити в армії та захищати країну. І людей не повинно турбувати, яким способом військкоми цього досягнуть".

[BANNER2]

Прихильники жорсткої мобілізації мають свої вагомі аргументи. Найпопулярніший із них звучить так: люди, які сьогодні ховаються від наших ТЦК, не сховаються від російських військкоматів у разі поразки та окупації України. Вони стануть гарматним м'ясом для нових імперських воєн і помруть десь під Краковом, Вільнюсом чи Берліном. Минулого року цей аргумент навіть залили у форму мотиваційного ролика: "Якщо не долучитися до свого війська, доведеться воювати в чужому".

Чи спроможна ця аргументація вплинути на громадян, які ухиляються від мобілізації? Навряд. Для українського обивателя російський військком – це поки що гіпотетична загроза. А гіпотетичні ризики тьмяніють на тлі ризиків, актуальних тут і зараз. Якщо зараз хтось висить над прірвою і може зірватися вниз, то вам не злякати його смертю від раку за кілька років. А якщо військовозобов'язаний громадянин боїться померти під Покровськом найближчими місяцями, то ви не налякаєте його перспективою загинути під час штурму Варшави у невизначеному майбутньому.

Втім, аргумент про мобілізацію українців до російської армії призначений не так для зовнішнього, як для внутрішнього користування. "Партія ТЦК" адресує його не "партії ухилянтів", а насамперед собі.

Як правило, людям, які захищають силову мобілізацію, теж не дуже приємно бачити сцени силової мобілізації, які відштовхують. Ця частина суспільства теж потребує морального підкріплення своєї позиції. І нагадування про російських військомів служить саме цій меті.

Так, з військовозобов'язаними чоловіками в Україні не завжди церемоняться. Але якщо Україна проводитиме мобілізацію в білих рукавичках, то ті самі чоловіки неминуче стануть здобиччю Кремля.

Паралельно прихильники жорсткої мобілізації прагнуть дезавуювати головний аргумент своїх опонентів – твердження, ніби примусово мобілізовані ніколи не стануть добрими бійцями і не замінять мотивованих добровольців.

"Партія ТЦК" доводить, що принципової різниці між мотивованими та невмотивованими мобілізованими немає. Наголошується, що, потрапивши до армії, невмотивована людина швидко звикає до нових реалій; втягується в загальну справу, позбувається колишніх страхів і воює не гірше за добровольця. Наводяться успішні приклади перевиховання вчорашніх ухилянтів у військових колективах. Заперечується наявність кореляції між жорсткою мобілізацією та зростанням випадків СЗЧ. 

[BANNER3]

Якщо "партія ухилянтів" асоціюється з опозиційними настроями, то прихильників жорстких заходів часто ототожнюють із чинною владою. Це далеко не так. Навпаки, багато представників "партії ТЦК" інкримінують українському керівництву неприпустиму пасивність та нерішучість. Вважається, що Зеленський та Ко надто дбають про власний рейтинг, неохоче вдаються до непопулярних заходів та перекладають відповідальність на пересічних виконавців. Тому зовсім не факт, що на перших повоєнних виборах умовна "партія ТЦК" стане основою нинішньої правлячої команди.

Натомість немає сумнівів, що після війни "партія ТЦК" намагатиметься запобігти політичному реваншу умовної "партії ухилянтів". А оскільки електоральний потенціал "ухилянтів" справді високий, зусилля "партії ТЦК" будуть спрямовані на нівелювання цієї переваги.

Деякі прихильники жорстких методів уже пропонують обмежити в політичних правах осіб, які ухиляються від захисту держави. Проте реалізувати цю ідею практично важко.

Реалістичнішим сценарієм виглядає перехід до обмеженої демократії, коли буде істотно звужено коло політпроєктів, допущених до виборів. Таким чином, у потенційного виборця "партії ухилянтів" залишиться право голосу; але він все одно не зможе проголосувати за близьких йому діячів.

Ціль виправдовує засоби – якщо вона спільна, а не корислива. "Партія ТЦК" сповідує цей принцип у розпал військового протистояння і навряд чи відмовиться від нього після завершення бойових дій. Але насамперед обидві вітчизняні партії мають дожити до закінчення війни. А якщо їхнє стихійне протистояння вже зараз вийде за рамки допустимого, то їхнє виживання теж опиниться під питанням.

Сперечаючись про мобілізацію та її методи, українське суспільство вже перейшло ту межу, коли люди здатні прийняти чужу позицію. Але залишається надія, що бодай зрозуміти чужу позицію все ще можна.

Михайло Дубинянський