Цього року Верховна Рада відзначатиме 6-річчя своєї каденції. Вперше в історії українського парламентаризму народні депутати аж настільки засиділись у своїх кріслах. Усе – через війну. 

Самі народні обранці порівнюють нинішнє скликання Ради зі шкільною групою подовженого дня та констатують відчуття "затхлої енергетики" всередині сесійної зали.

"Ніхто не може пояснити, як правильно діяти парламенту під час війни, під час воєнного стану. Тож зараз Рада у пошуку якоїсь такої форми існування, щоб, з одного боку, не скотитися в критиканство влади, а з іншого – втримати свою демократичність", – описує нинішні настрої парламентарів віцеспікерка Олена Кондратюк. 

Вона – єдина жінка в керівництві парламенту та єдина представниця опозиції серед його президії.

Чим став мандат завдовжки в 6 років для нинішніх парламентарів: перевагою чи прокляттям? Чи варто очікувати розпаду монобільшості та появи нової коаліції? Чи потрібна опозиція під час війни? Та у чому головна роль парламенту зараз? 

Про все це "Українська правда" поговорила з Оленою Кондратюк. Нижче – скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube УП.

"Парламент втрачає свою суб'єктність" 

– Існує думка, що парламент – зріз українського суспільства. Який портрет українців можна побачити, дивлячись на нинішнє скликання Верховної Ради?

– Кожне скликання має свої характеристики. Коли я вперше прийшла у парламент (йдеться про VI скликання (2007–2012 роки) – УП), це був дуже чоловічий, достатньо закритий клуб. У нинішньому ж скликанні – понад 20 відсотків жінок.

Взагалі в 2019-му відбувся своєрідний "електоральний майдан", і Рада оновилась десь на 70–75 відсотків. Нові люди, які прийшли в політику, хотіли показати: стару систему треба просто зрушити, змінити. 

[BANNER5]

– Але було дуже багато скепсису. Мовляв, що шоумени, гумористи, фотографи будуть робити в Раді? Що будуть ухвалювати ті, хто ще не так давно взагалі не розумів, як діє політика ?

Утім, одна справа – робити припущення, інша – висновки на основі конкретних результатів. Як вам, досвідченій політикині, працюється ось уже більш ніж п'ять років пліч-о-пліч із новими обличчями? 

– Якщо до повномасштабного вторгнення в Раді відбувались політичні баталії, то зараз ми бачимо технократичний парламент, який, скажімо чесно, дещо втрачає свою суб'єктність. 

Можливо, пересічний громадянин зараз скаже: "Нашо ці депутати взагалі здалися!? Для чого на них витрачати гроші!?". Але насправді основна функція парламенту зараз – зберегти легітимність державних органів влади. Тому що вибори під час війни неможливі і, якщо, не дай боже, розвалити Раду, потім буде дуже важко пояснити світовій спільноті, як допомагати Україні легально. 

– Давайте все ж повернемося до нових облич і пересторог, які були на початку їхньої роботи. Цей скепсис, що "нові люди не зможуть ефективно проявити себе в політиці", був перебільшений, чи навпаки – нові обличчя показали себе в чомусь навіть краще, ніж старі політики? 

– Тут головне не говорити, що всі – однакові. 

У будь-якому колективі завжди є 20 відсотків, які все тягнуть на собі. Гадаю, в монобільшості десь так само. У них є багато фахових людей, які, наприклад, є членами Парламентської Асамблеї Ради Європи чи членами безпекового комітету.

А взагалі, я дуже сподіваюся, що наступне скликання парламенту буде відповідати новим реаліям, що у ньому має бути представлено якомога більше тих, кому дуже сильно зараз довіряє суспільство. Йдеться насамперед про військових та волонтерів, але серед них має бути дуже багато фахових людей, які вмітимуть правильно стратегувати. 

[BANNER1]

"Рада зараз – як "група подовженого дня" 

– Ми починали з того, що політики – це насамперед звичайні люди. І якщо говорити про звичайних людей, то зараз у суспільстві все частіше можна почути, що воно "втомилося від війни". Чи відчувається цей настрій серед парламентарів? 

– Звісно. По-перше, ми вже шостий рік засідаємо (IX скликання Верховної Ради почалось 28 серпня 2019 року – УП), відтак називаємо себе "групою продовженого дня". 

– Частина ваших колег відчуває не просто втому, а реальне виснаження від цієї каденції. Керівництво монобільшості не приховує, що їхні депутати приходять і кажуть, що хочуть скласти мандат . Як багато таких парламентарів знаєте особисто ви? 

– Чесно кажучи, від тих, із ким я працюю, я таких заяв не чула. Але я знаю, що в монобільшості постійно про це говорять. Гадаю, це пов'язано з багатьма причинами. Зокрема, із тим, чи бачать ці депутати себе далі в політиці, або ж із тим, що вони не відчувають своєї суб'єктності, важливості у нинішніх процесах. 

– Одна з рис, якою парламент вражав на початку повномасштабного вторгнення – єднання навколо ухвалення важливих рішень. Але що довше триває війна, то менше цього єднання залишається, тож зараз ми знову бачимо чіткий поділ на владу і опозицію. Та чи може бути ця опозиція ефективною під час війни? 

– Опозиція має бути, тому що навіть під час війни важливо не скотитися в якийсь авторитаризм. 

Чи бачимо ми ефект від її діяльності зараз? Звісно. Тому що жоден концептуальний законопроєкт не проходить без, в тому числі, підтримки опозиції. Вона не є опозицією до ухвалення рішень, що стосуються оборони чи підтримки військових, але вона завжди просить, щоб уряд був підзвітний, і ми відновили рік тому засідання уряду. Як вони проходять – це вже інше питання, але, тим не менше, можливість спілкуватись з міністрами знову є. 

– А чи досі залишається монобільшість ? Бо навіть у перший рік роботи цього скликання ми бачили, що їй не завжди вдавалося збирати важливі голоси серед своїх депутатів. Очевидно, на шостому році каденції це ще складніше робити. 

Плюс ми бачимо загалом скорочення кількості народних депутатів: хтось сам складає мандат , когось вбили , хтось помер . 

Чи можемо ми за таких умов побачити зникнення монобільшості та появу нової коаліції? 

– Я не бачу цього, чесно вам скажу. Гадаю, що це скликання завершить свою роботу у такому форматі, як зараз. 

Хоча, скажу вам чесно: усі хочуть, щоб були вибори. Цей дух відчутний у парламенті. Навіть ті, хто мають якісь посади, розуміють, що це потрібно. Бо, ще раз повторюсь, потрібна нова енергетика, перезавантаження цього органу. 

Водночас усі так само розуміють: робити вибори зараз нереально. Плюс, чи взагалі це на часі, коли ми повинні просто зберегти країну, державу. 

[BANNER2]

"Парламент у найскладніші часи відіграє ключову роль"

– У Раді досі залишаються представники колишньої ОПЗЖ , які в цілій низці важливих рішень підтримують зараз монобільшість.

На цю ситуацію є два погляди. Одні кажуть: "Добре, що ці люди зараз долучаються до ухвалення державницьких рішень". Інші обурюються: "Як можна нині співпрацювати з людьми, які роками своєю діяльністю та заявами підтримували російські наративи?".

Яка позиція ближча вам? 

– Це – непросте питання. Якби депутати колишньої ОПЗЖ були справді відповідальними політиками, вони б склали самі мандати, розуміючи свою відповідальність. Але такого не сталося.

З іншого боку, є чіткі механізми, коли можна позбавити парламентаря мандату, вони прописані в Конституції. І зараз немає умов, щоб якийсь із них використати.

Насправді я думаю, що в цій ситуації (з голосуваннями ОПЗЖ – УП) є і певна відповідальність монобільшості, яка має розуміти, з ким вона голосує. 

– Давайте повернемося у 23-тє та 24-те лютого 2022 року . Як виглядала поведінка представників "Опозиційної платформи – "За життя" у сесійній залі? Тому що це були два абсолютно непрості дні для українського парламенту. 

– Особисто для мене це були одні з найскладніших днів. Скажу більше: коли я їхала о 7-ій ранку 24 лютого в Раду, найбільший страх, який у мене тоді був, що ти заходиш в залу, а там немає людей. 

Але насправді прийшли практично всі, хіба за винятком сателітів Медведчука, які просто втекли. Мені видається, що в частини депутатів у той момент, можливо, змінилася якась парадигма. В будь-якому разі фактом є те, що вони прийшли і голосували і за воєнний стан, і за мобілізацію.

– Ви сказали, що вранці 24 лютого вам було страшно побачити пусту сесійну залу. А були якісь реальні передумови, щоб так сталося? 

– Мало хто з колег взагалі вірив, що таке (повномасштабне вторгнення Росії – УП) можливе. Плюс ми не мали жодних відпрацьованих механізмів, як має діяти парламент у такій ситуації. 

Згідно з усіма виписаними правилами, депутатів треба було зібрати і одним потягом разом із помічниками відправити кудись. Але куди? Куди!? Де проводити потім засідання, якщо чорним по білому написано, що голосування мають відбуватися саме на Грушевського, 5, інакше це все – нелегітимні голосування?

Я усіх переконувала тоді, що треба залишатися в Києві, бо якщо втече парламент, як у такому разі людям говорити про захист? 

– Чи можна ось ці ваші емоції 24 лютого порівняти з емоціями, які ви відчували в лютому 2014-го , коли парламент зібрався після втечі президента?

– Я завжди говорю, що парламент у найскладніші часи відіграє ключову роль. Так було і у лютому 2014-го. Я дуже добре пам'ятаю, як в один день не стає нікого: ні міліції, ні військових, ні "Беркуту", ні Януковича…

І от як тоді було переконати всі групи, які тоді існували в парламенті, що треба голосувати, щоб збереглася держава? Але нам це вдалось.

[BANNER3]

"Парламент дуже зручний для биття, і на цей народний осуд легко лягає ганебна поведінка окремих депутатів"

– Де-юре Україна – парламентсько-президентська республіка, але де-факто це часто виглядає інакше. 

Яким є нині вплив Володимира Зеленського на Верховну Раду? Чи намагається він комунікувати з депутатами, тримати руку на пульсі того, що відбувається в парламенті?

– Наскільки я знаю, президент цікавиться роботою парламенту. Коли у нас ідуть сесійні засідання, то напередодні керівники комітетів, спікер (Руслан Стефанчук – УП), перший віцеспікер (Олександр Корнієнко – УП), керівник монобільшості (Давид Арахамія – УП) збираються та обговорюють питання, які треба винести на розгляд та ухвалити. Пояснюється це все військовим станом і тим, що в принципі це одна вертикаль влади. 

Чи хотілося би іншим більше зустрічей з президентом і його розуміння? Ну, хотілося би, звісно. Ця комунікація необхідна, бо ми усі – і влада, і опозиція, – повинні зараз працювати на одне – на державу. 

– Чи можна сказати, що Верховна Рада зараз опинилась на порозі парламентської кризи?

– Я думаю, що криза в парламенті почалася давно. Але криза загалом усюди відчувається, бо у всіх є якісь очікування.

Парламент дуже зручний для биття: людям, які втомилися від війни, треба все одно шукати винних в цьому. І на цей народний осуд дуже легко лягає ганебна поведінка окремих парламентарів. 

Для мене головне – розуміти, що відчувають люди. Взагалі я хочу зрозуміти українців, які голосують, а потім страшенно незадоволені тими, за кого вони проголосували. 

Зараз є дуже хороша книжка Марини Стародубської "Як зрозуміти українців", у якій авторка гарно каже, що насправді українці завжди не довіряють державі як такій. Це наслідок історичного досвіду, коли у них досить часто і досить довго не було держави. 

По-друге, українцям притаманно довіряти не інституціям, а людям, яких вони знають. Саме тому і партії наші, і депутати завжди дуже персоніфіковані. По-третє, українці завжди вважають, що завжди краще знають за політиків, як працює політика. 

– У серпні 2019-го під час урочистого засідання Верховної Ради ви сказали: "Депутатам нинішнього скликання дуже важливо показати у своїй діяльності три "п": порядність, професійність та патріотизм". Якої з цих трьох "п" парламентарям наразі бракує найбільше? 

– В принципі ті три "п" є. Можливо, у різному обсязі, але є. 

Можливо, до професійності було б непогано додати іще "європейську професійність". Але головне все одно не ставити завищену планку. 

Головне, щоб депутат був близький до людей, відчував їх.

[BANNER4]

"Кожен наш посол сьогодні – це фактично депутат за кордоном"

– Поговорімо про міжпарламентську дипломатію. Як змінилась підтримка іноземних країн за три роки повномасштабної війни та діалог із ними? 

– Мені особисто легко там, де є жінки-лідерки.

Подивіться, хто найбільше підтримав Україну: Урсула фон дер Ляєн (очільниця Єврокомісії – УП) та Роберта Мецола (президентка Європейського парламенту – УП). Від цих двох жінок, від їхнього лідерства дуже багато залежить у процесах допомоги.

Є багато спікерок, віцеспікерок, які підтримали нас політично, які одними з перших приїхали до нас. Це була беззастережна підтримка. 

Але немає нічого сталого: змінюються політичні тренди, політики. Тож Україні і надалі треба вигризати цю підтримку. Вигризати в хорошому сенсі цього слова.

Є країни, які і надалі будуть поруч із нами, і це не зміниться. Наприклад, коли ти приїжджаєш до Британії, то всі політичні сили, не дивлячись на те, чи вони при владі, чи вони в опозиції, підтримують Україну. 

– Ви нещодавно якраз повернулись із Британії, де, зокрема, відкривали фотовиставку разом із послом України Валерієм Залужним . 

На початку його дипломатичної каденції, було багато скептицизму, мовляв: "Як військовий може бути ефективним послом без відповідного досвіду?". Як би ви оцінили роль Валерія Залужного в налагодженні стосунків Великою Британією та Україною? 

– Насамперед скажу, що зараз кожен наш посол – це фактично депутат за кордоном. І від того, який він, як йому дається ця роль, залежить дуже багато. Це щоденна копітка робота.

Щодо Валерія Федоровича, то я не думаю, що йому там сильно комфортно, бо все ж таки у нього є дуже великий військовий бекграунд. Але якщо подивитися, як його сприймають, наприклад, у політичному представництві Британії, в парламенті, то, думаю, що він абсолютно вписується в цю систему координат. По-друге, до нього з повагою ставляться як до представника України.

– Якщо дивитися на нинішню українську політику як таку, кого в ній зараз більше – політиків чи державників?

– Політиків. Але державники все одно є. Вони завжди були, вони можуть стояти деколи осторонь, але ці стовпи державності завжди є. 

Софія Середа, УП