Павло Казарін є одним із найвідоміших українських медійників, чиї публіцистичні тексти часто провокували широку дискусію в суспільстві. Так було і до повномасштабної війни, і залишилось після її початку, коли Казарін доєднався до ЗСУ. І попри зайнятість службою, він регулярно спілкується з колегами-журналістами та публікує резонансні авторські колонки.

РБК-Україна поспілкувалося з Казаріним якраз під час його короткої відпустки, коли він ненадовго заїхав до Києва, на дуже широке коло тем: від мотивації військових до написання текстів під час служби, від бусифікації до червоних ліній на мирних переговорах, і, звісно, про рідний для Казаріна Крим.

Далі дивіться повне відео розмови з Казаріним, нижче – її скорочений текстовий виклад.

– Три роки тому ви одягли військову форму. Як за цей час у вас змінилось ставлення до текстів і чи важче їх стало писати?

– Мені здається, що важче. Але не навіть не через втому. Для того, щоб написати текст, потрібні вільний час і певна приватність. Щоб ніхто навколо не бігав і не відволікав. А в армії є дефіцит і з вільним часом, і з приватністю. Навколо тебе завжди люди.

Але головна перешкода для написання текстів – навіть в іншому. Я про це вже казав і готовий повторитись. По-перше, чим довше ти в Збройних силах, тим більше, інколи, повноважень у твоєї "внутрішньої мавпи". Це така собі істота, яка сидить десь всередині нашого мозку і дісталась нам ще з архаїчних часів і яка взагалі відповідальна за навички та інстинкти, пов'язані з виживанням. Вона дуже активується, коли ми опиняємось в небезпеці. І ця мавпа дуже круто вміє виживати, але у неї забагато внутрішньої агресії, щоб посадити її за клавіатуру.

От сидиш ти в Facebook, листаєш і бачиш когось зі своїх знайомих військових, які в соцмережах починають писати, що "все задовбало, тил поганий, політики жахливі, люди взагалі не цінують те, що ми робимо". І розумієш: "так, внутрішня мавпа у нього прийшла прокричатися в соцмережі", і ти свою – вже стараєшся до клавіатури не підпускати.

– В одному з інтерв'ю ви сказали: "Я неодноразово ловив себе на думці, що армія позбавляє моральних страждань". Ви мали на увазі спрощення життя до базових реакцій, таких як "вижити"?

– У мене є друг дитинства, ми знайомі з ним з 1996 року, коли нам було по 12-13 років. У 2022-23 роках він не йшов до війська. По своїх міркуваннях, можливо, просто не відчував, що він готовий до цього, внутрішньої спроможності. А ми весь цей час продовжували спілкуватись. І в якийсь момент він мені написав: "Знаєш, я напевно буду мобілізуватись. Давай я до тебе". В нашу роту ударних БПЛА. Я кажу: "Звісно, ти крутий спеціаліст по мапах. Таких спеціалістів взагалі мало. І нам безумовно знадобишся. Будеш у нас дешифрувальником, скажімо". І він пішов і зайшов на БЗВП (базова військова підготовка, - ред.). Після БЗВП він доєднався до роти. Ми тоді були на Запорізькому напрямку, Гуляйполе.

А потім його дружина, з якою ми теж давні друзі, мені телефонує і каже: "Ти знаєш, у нього набагато покращився психологічний стан". Я кажу: "В сенсі?".

Він два роки переживав, відчував себе ухилянтом. Він відчував те, що в морально програшній позиції. Він боявся всього навколо: що його зустріне ТЦК, що раптом бусифікують, відправлять кудись і так далі. А цей стан позначався на тому, що він просто безвилазно сидів в місті і навіть не міг собі дозволити поїхати, наприклад, в Карпати чи Одесу. А зараз він почав відчувати себе, по-перше, на правильній стороні історії. По-друге, він відчув, що з правильними хлопцями робить правильну справу. І по-третє, в нього зникли усі ці страхи.

Коли кажуть, що, мовляв, воювати повинні лише добровольці і що людина, яку бусифікували на вулиці – що з неї ніколи не вийде гарного військовослужбовця, це теж повна маячня. Тому що, по-перше, мотивація – це дуже мінлива історія. Її можна як втратити, так і набути. Я знаю дуже мотивованих хлопців, які в 2022-му воювали як справжнісінькі рекси, і які наприкінці 23-го повністю вигоріли. І вже не знають, де собі знайти сенс в Збройних силах.

І знаю, як, наприклад, в нашу роту заходив хлопець, якого бусифікували в Мукачево прямо по класиці: бійка з Нацполом, за кінцівки в "бусік" і так далі. Він зайшов до нас і дуже втягнувся. Він "айтішник" і відповідає за "айтішні справи": в майстерні працює, дрони обслуговує, прошиває. І його приклад – це приклад того, як мотивація набувається.

– Як ви думаєте, звідки беруться міфи про те, що армія – це лише "перша лінія фронту"?

– Величезною мірою це абсолютно свідома інформаційна політика нашого ворога. Тому що зірвати мобілізацію – це взагалі завдання номер один для підрозділів інформаційно-психологічних спецоперацій. От наші українські ІПСО, вони зривають мобілізацію в Росії, щоб люди менше підписували контракти, а російські – зривають нам. І мені інколи здається, що вони доволі успішні.

Дуже концентрований хейт навколо ідеї мобілізації, навколо військовослужбовців, які служать в ТЦК. Дуже так адресно спрямовують і вбивають клини всередину українського суспільства.

А по-друге, це наші "корисні ідіоти", які, може, не за російські гроші, а просто від несповна розуму продовжують розповідати якісь жахи просто для того, щоб зібрати собі побільше лайків в соцмережах або зібрати більше підписників на свій YouTube-канал.

От як цей Дмитро Гнап, який колись був журналістом, потім невдалим кандидатом в президенти, який врешті-решт зняв свою кандидатуру після скандалу. Потім певний час послужив в Збройних силах, а зараз звільнився з якихось причин і веде YouTube-канал, де захищає "ухилянство", де розповідає про те, що в армії "забагато людей, не треба туди йти". Яка в нього мета? Ну, можливо, він і не працює на Росію, хоча цей висновок повинна давати Служба Божа (СБУ, - ред.). А можливо, він просто хоче зібрати під себе аудиторію для того, щоб після війни потрапити в парламент чи започаткувати якийсь ще політичний "двіж" і так далі.

– Мобілізація – це одна з ключових тем інформаційних операцій наших ворогів. А які ще "вкиди" вони роблять?

– Наші намагаються будувати "внутрішні" забори всередині Росії, а російські спецслужби так само намагаються атомізувати українське суспільство для того, щоб людина, яка живе, наприклад, в Харкові, в Полтаві, в Києві, у Львові, в Ужгороді, не відчувала своєї солідарності, причетності до процесів, якими просто зараз займаються її співвітчизники.

І це кілька рівнів розколу, на яких Росія намагається грати. Тобто ці "сплячі" розколи можуть і так бути в країні, але вона просто в існуючу тріщину вбиває додаткові клини для того, щоб ця тріщина перетворилася на окоп.

Тобто для кожної аудиторії є свій набір тез, які просто працюють. Там, скажімо, вчать ненавидіти геть усіх. Тих, хто залишився, вчать ненавидіти тих, хто поїхав з країни. Тих, хто мобілізувався, вчать ненавидіти тих, хто в тилу або залишається цивільним.

– А в цьому роль медіа, Telegram-каналів, блогерів?

– Є деякі медіа, хоча скоріше Telegram-канали, які свідомо працюють на росіян. А є люди, які вважають, що зараз найкращий час для того, щоб в мутній водичці спробувати зловити якусь рибку. Як той самий Гнап, про якого ми казали, який зараз "топить" проти мобілізації. Тобто він, напевно, думає, що стане зараз відомим серед доволі масового прошарку людей, які не в війську і які шукають зараз виправдання для себе, чому вони не у війську. А тут з'являється такий Дмитро Гнап, який дарує їм це виправдання. Тобто він їм дарує "біле пальто", в якому ці люди після війни збираються гуляти вулицями українських міст.

А є просто люди, які або відверто працюють на росіян, або намагаються не інвестувати в суспільне благо, а навпаки з цього суспільного блага щось тягти в свій особистий гаманець: або популярність, або засвіченість і певну "ядерну" базу прихильників, або гроші.

Наприклад, купа медіа, які доволі поважні, інколи так хайпують на заголовках в Ютубі. Ти відкриваєш, і саме інтерв'ю або матеріал нормальні, притомні, а в заголовку "Путін вийшов у вікно", "Росія посипалась", або "На фронті катастрофа". І ти думаєш: вам не соромно, люди? Ну от заради чого ви це робите?..

– Які є принципові червоні лінії для України в будь-яких переговорах?

– Безумовно, це будь-які вимоги, пов'язані з чисельністю і якістю українських Збройних сил. Тобто, якщо хтось намагатиметься сказати, що у нас Збройні сили не повинні бути більше за 100 000 людей, це одразу ні.

Також це будь-які спроби впливати на наше внутрішнє законодавство, пов'язане з мовним консенсусом, який нарешті відбувся в нашій країні.

Це речі, які стримують український військово-промисловий комплекс і допомогу від наших союзників, перш за все військову, на другому місці – фінансову. Це найголовніші червоні лінії.

Але я взагалі не дуже вірю в перемовини. Я переконаний, що 25-й рік - абсолютно точно буде роком війни. І ми розуміємо, що ці перемовини, які зараз почались, вони почались лише тому, що Трамп так довго обіцяв собі та світу, що він закінчить цю війну.

Але і тоді було зрозуміло, що Україна може погодитись на мирні перемовини, але на них не погодиться Російська федерація. Допоки Путін переконаний, що він зможе перемогти Україну на полі бою, будь-які перемовини – це для нього як крадіжка мрій. Тому він і далі буде висувати якісь абсолютно дикі завищені вимоги до України навіть на шляху до якогось тимчасового перемир'я. Він просто тягне час для того, щоб воювати далі. І нам потрібно бути готовими до того, що 25-й рік абсолютно точно буде роком війни.

– Чи є в принципі довіра до Трампа? Його заяви щодо України постійно змінюються: спочатку ледь не ми самі почали війну, потім уже Путін його обманював і так далі. Як взагалі такій особі можна довіряти?

– Ніяк. Трампу ніхто не може довіряти. Трамп – це така наочна ілюстрація феномена Даннінга-Крюгера, коли людина настільки не розуміється в тій сфері, якою опікується, що водночас навіть не здатна усвідомити свою некомпетентність. Тобто це дурень, який не розуміє, що він дурень.

Я розумію, у нас багато людей в країні вважають, що там є якийсь хитрий план. Що він зараз відриває Росію від Китая, або бореться з "лівацьким" лоббі, або намагається зробити Америку great again, і в усьому цьому намагаються відшукати прихований сенс: в його тарифах, заявах і так далі. Цим людям просто страшно усвідомлювати, що на чолі наймогутнішої держави світу опинилася людина, яка навіть не розуміє глибини своєї некомпетентності і яка оточила себе настільки ж некомпетентними особами або особами, які компетентні, але змушені грати за правилами Трампа. А головне правило Трампа – це говорити лише те, що подобається Дональду Трампу.

– Про Крим. В західних медіа деякий час тому з'явилась інформація про можливість визнання російської окупації Криму, задля мирної угоди. Що ви про це думаєте?

– Один з варіантів розвитку подій, що США одноосібно визнають російське громадянство Кримського півострова, що це не вимагатиметься від України і не вимагатиметься від інших світових гравців. І так, до речі, вже було, коли США, якщо я не помиляюсь, визнавали суверенітет Марокко над Західною Сахарою в одноосібному порядку для того, щоб налагодити відносини між Марокко і Ізраїлем. Якщо я не помиляюсь, то США визнали Західну Сахару як територію, що належить Марокко. Хвилі визнань після цього не було, ніхто за Сполученими Штатами не пішов.

В нашому випадку це теж було би небезпечним варіантом, тому що якщо Сполучені Штати визнають російські прапори над Кримом, то ми можемо уявити, що багато країн, які до того цього не робили, зроблять це просто тому, що Вашингтон зробив. Це Угорщина, Словаччина, можливо, якщо ще переможе в якійсь європейській країні праворадикал, то він теж буде торгувати темою визнання Криму для того, щоб вибивати для своєї країни з Брюсселя якісь поступки і так далі. Тобто це певною мірою така коробка Пандори.

Але зараз, наскільки я розумію, ця тема не стоїть на порядку денному. Можливо, вона туди повернеться рано чи пізно. Дональд Трамп доволі непрогнозована людина. І не випадково писала американська преса, що співробітники офісу президента в Сполучених Штатах виконують його вказівки тільки тоді, коли він двічі про них каже. Тобто коли це не якась хвилинна забаганка, про яку він наступної миті вже забув, а коли він справді чогось хоче, тоді, так, цією темою починають опікуватись. Тому Дональда Трампа важко прогнозувати.

Але якби це сталося, це було б остаточне поховання системи міжнародних відносин, яка була раніше в світі і яка, в принципі, худо-бідно, але працювала. Виявляється, що ось так силою можна забирати території і за 10-11 років твій суверенітет над вкраденою територією визнаватиме наймогутніша держава на планеті.

– В 2022 році було дуже багато заяв про те, як ми "відвоюємо Крим", "будемо смажити шашлики в Криму" тощо. Як ви до них ставились тоді і чи не виглядають сьогодні ці заяви безглуздо, враховуючи те, що півострів досі під окупацією?

– Мені взагалі здається, що у 2022-му році, з одного боку, це було цілком природньо, тому що ніхто не очікував від України того рівня сталості, який вона продемонструвала. І якщо ви згадаєте, то вже в квітні 2022-го року через, умовно кажучи, п'ять тижнів війни, українська армія вибила агресора з території Київської, Чернігівської і Сумської областей.

Потім було звільнення острова Зміїний, потім був Харківський контрнаступ і потім наприкінці року вже був звільнений Херсон. Тобто на той момент рівень очікувань був дуже високий, і це давало багатьом приводи для жартів або реальних очікувань щодо звільнення Криму.

Головна проблема 2022 року, на мою думку, була в тому, що влада кожного разу транслювала суспільству війну як щось, що триватиме не дуже довго. Спочатку це були історії про "два-три тижні", потім про "два-три місяці". Нам казали: "Ну, 2-3 місяці війна триватиме, потім скоріш за все закінчаться снаряди на арсеналах, тому що, мовляв, на таку інтенсивність бойових дій ні в кого немає запасів, снарядів і всього іншого". А потім дуже накручували очікування про контрнаступ 2023 року.

І коли я інколи приїздив в Київ, то під час зустрічей мені казали: "Ну що там, наприкінці 2023 року вже будеш нам екскурсію по Ялті проводити". І я такий: "Камон, рєбята, ви взагалі уявляєте, як виглядає контрнаступ і якими зусиллями це все дається?! А не хочете ви приєднатися, надіти на себе форму і самим впроваджувати контрнаступ там в полях?"

Якби ж у нас комунікація з 2022 року йшла, що "друзі, це ще надовго, давайте готуватися до того, що це триватиме довго" – тоді просто навесні 2022 року у нас можна було би приймати дуже важливі, але не дуже популярні закони. От тоді навесні, десь в травні, потрібно було приймати закон про мобілізацію з відповідальністю для "ухилянтів", щоби люди розуміли, що викинути повістку в смітник – це не 17 тисяч гривень штрафу, а щось набагато більше.