"Siloviki Versus Oligarchy" – так називалася колонка, опублікована на сторінках The New York Times у далекому 2003 році. Її автор, нині покійний пулітцерівський лауреат Вільям Сафайр, коментував резонансну справу ЮКОСу у РФ. І писав про те, як на зміну впливовим російським олігархам приходять ще більш впливові siloviki: за раннього Путіна це слово увійшло до західного політичного лексикону без перекладу.

Як відомо, Україна – не Росія. Проте деякі цивілізаційні феномени характерні для обох пострадянських країн, і одним з них стала могутність олігархів. Якщо в РФ розквіт олігархії припав на 1990-і, то в Україні олігархічна епоха тривала і в 2000-х, і в 2010-х.

Упродовж десятиліть саме олігархи вважалися найвпливовішими людьми у нашій країні. Із олігархами пов'язувалися головні події українського політичного життя. З олігархами асоціювалися вічні вітчизняні проблеми: відсталість, злидні, корупція. 

Олігархічні гроші здавалися найпотужнішою зброєю на українській землі. У той же час вітчизняний силовий апарат не йшов у жодне порівняння з російським.

Збройні сили України багато років виглядали непотрібним рудиментом радянського минулого. А МВС і СБУ сприймалися як платне обслуговування олігархії та були оточені загальним презирством.

Втім, немає лиха без добра. Перманентна конкуренція олігархічних кланів створювала стихійні стримування та противаги, що перешкоджали встановленню справжнього авторитарного правління в Києві. А відносна слабкість силового апарату багато в чому сприяла успіху вітчизняних протестів у 2000-х та 2010-х. На відміну від Путіна і Лукашенка, Кучмі та Януковичу так і не вдалося створити досить потужну репресивну машину, повністю віддану режиму.

[BANNER5]

Але все в цьому світі колись минає, і епоха могутніх українських олігархів теж добігла кінця. Нищівним ударом по олігархії стала повномасштабна війна. Після 2022 року колишні господарі життя не лише втратили мільярди доларів, а й політичний вплив – тобто перестали бути справжніми олігархами. 

У новій українській державі, централізованій та мілітаризованій, їхні долі склалися по-різному. Хтось сидить за ґратами. Хтось перебуває під санкціями. Хтось втік із країни. А інші зосередилися на особистому виживанні, надали свої медіаактиви в розпорядження чинній владі та відмовилися від колишніх амбіцій.

Тепер справжню могутність у нашій країні забезпечують не гроші – а силові важелі. Людей у ​​дорогих костюмах впевнено посувають люди у формі. І було б дивно чекати чогось іншого в розпал найбільшої війни в історії за останні сорок років. 

Сьогодні виживання України залежить від силових структур. Українська армія – головний заслін на шляху ворожих орд. Українські спецслужби – щит і меч воюючої держави. Українські правоохоронці – запорука спокою в тилу. Цілком закономірно, що за останні три роки наш силовий апарат набув влади, немислимої до 24.02.2022.

Завдяки російській агресії в пострадянській Україні з'являються власні по-справжньому впливові siloviki: значно пізніше, ніж у пострадянській Росії. З одного боку, це природна вимога воєнного часу. А з іншого – несподіване задоволення народного запиту на сильну руку, який фіксувався задовго до великої війни.

Щоправда, населення схильне мріяти про ідеальних, сферичних силовиків у вакуумі: людей, які, отримавши майже необмежені повноваження, залишаться лицарями без страху і докору. Але, на жаль, у світі діє інша закономірність. Що більше влади отримують силовики, то більше зловживань буде пов'язано з цією владою. Так відбувалося завжди і скрізь. І, звісно, ​​нинішня Україна не могла стати винятком.

[BANNER1]

Якщо силові структури здійснюють недобровільну мобілізацію, хтось неминуче спробує перетворити її на джерело збагачення, а хтось – на інструмент політичного пресингу та зведення рахунків. 

Якщо силові структури забезпечують захист інформаційного простору від ворожого впливу, хтось неминуче спробує скористатися з цього для придушення опонентів. 

А якщо силові структури виявляють бізнес, пов'язаний із ворогом, хтось неодмінно намагатиметься використати цю діяльність для вимагання, рейдерства та знищення конкурентів.

Причому приборкати сам себе силовий апарат не може. Будь-яка спроба боротися зі зловживаннями винятково шляхом репресій призводить до того, що головний репресивний орган виявляється головним розсадником зловживань. Тому в Радянському Союзі найрозбещенішою та найпорочнішою структурою стало ОГПУ-НКВС-КДБ, у Третьому Рейху – СС, а в путінській Росії – ФСБ.

Стримувати зловживання силового апарату дозволяє лише ефективний громадський контроль. Однак у країні силовиків це складніше завдання, ніж у країні олігархів. Достатньо згадати, що в олігархічні 1990-ті російські журналісти вважалися надзвичайно впливовими людьми, і ланцюгових псів демократії з Москви ставили за приклад українським колегам. Але варто було тамтешнім силовикам взяти гору над олігархами, і хвалена "четверта влада" в РФ капітулювала за лічені роки.

Чи означає це, що Україна приречена частково уподібнитися до свого ворога? Що в найближчій перспективі наша країна обов'язково скотиться до силової автократії? Зрозуміло, що ні.

Це означає лише те, що багаторічний досвід боротьби за демократію, набутий Україною до 2020-х, значною мірою втратив актуальність. Вітчизняні реалії часів олігархії та двох Майданів стали надбанням історії. А нова реальність потребує нових підходів, умінь та навичок. І якщо хтось із нас, як і раніше, збирається відстоювати демократичні цінності, права людини та свободу слова, то цим доведеться займатися в інших історичних умовах.

Одна справа – коли вуличні протести пробують придушити під приводом "захисту громадського порядку". Інша – коли несанкціонована вулична активність припиняється в ім'я національної безпеки.

Одна справа – коли силові органи намагаються боротися з "радикалами" й "екстремістами". Інша – коли силовики розправляються з гаданою агентурою зовнішнього ворога.

Одна справа – публічна критика олігархії та її ставлеників, яка гарантує дружні оплески читачів, слухачів та глядачів. А інша – публічна критика силового апарату, яку багато хто може вважати зрадою Батьківщини.

[BANNER2]

Реальної демократії, свободи слова і дотримання прав людини не буває без впливової опозиції. Але в олігархічні часи українська опозиційність за замовчуванням сприймалась як боротьба за все хороше і проти всього поганого. А в епоху силовиків будь-який прояв опозиційності можна інтерпретувати як боротьбу з власною державою на користь ворожої держави. Причому в багатьох випадках така інтерпретація буде цілком справедливою.

Тож відтепер українській громадськості доведеться перманентно шукати відповіді на два прокляті питання. Скільки влади мають отримати вітчизняні силові структури, щоб їх не перемогли і не замінили ворожі siloviki? І скільки влади може отримати наш силовий апарат, щоб у нього не було надто багато подібності до ворожого?

Михайло Дубинянський