Переговори у Стамбулі передбачувано завершилися нічим, бо нічим і не могли завершитися. Рашизм діє цілком традиційно й передбачувано. Це, між іншим, не значить, що у них є покроковий план. Але відсутність такого плану аж ніяк не привід розслаблятися.

Спершу агресори зробили вигляд, ніби здатні піти на припинення вогню. Їхня пропаганда одразу заспівала осанну Путіну, який «перехопив порядок денний» у Зеленського. 

Насправді надурити це не могло нікого, крім російського ж населення, і то – лише тієї його частини, яка нічого, крім цієї пропаганди, не споживає. Навіть республіканська преса у США вказувала, що все-таки найперша пропозиція припинення вогню, ще у березні, виходила саме від України.

(А продемократичні медіа не забували додати, що тоді це схвалила й адміністрація Трампа – але швидко про це «забула»).

Повчально було спостерігати, як подавали ситуацію російські офіціозні рупори у першу добу після раптового виступу Путіна у ніч на 11 травня. Скажімо, з посиланням на «проросійське підпілля» – і за цілковитої мовчанки російського міноборони – пройшла новина про нібито значні удари по Києву й Одесі. Насправді це була перероблена «новина» від 6 травня, що легко перевірити, скажімо, за пошуком слів «ресторан+Британія+удар».

При цьому Повітряні сили тієї ночі доповіли тільки про 10 шахедів і 0 ракет. Інакше кажучи, російська пропаганда підтримувала настрої своїх агресивних підопічних, водночас позірно демонструючи «затишшя» для пасивної більшості – а у першу чергу, звичайно, для Заходу.

Втім, вже наступного дня все пішло як раніше: під півтори сотні БПЛА, балістика, п’ятеро загиблих і понад півтора десятка поранених цивільних у різних регіонах України. А на фронті нічого і не вщухало.

З усього цього було очевидно, що ні про яке припинення вогню Москва вирішила не домовлятися. Склад відрядженої до Стамбула делегації на чолі з сумнозвісним Мединським нічого нового у цьому плані не відкрив.

Як і навряд чи слід вважати сенсацією безглузду вимогу російської делегації про «вивід військ» з так і не захоплених окупантами Херсона та Запоріжжя. Це хіба що показує: Путін старається підкреслити, що навіть не маскує свого небажання до компромісів.

На жаль, свою роль відіграла – і продовжує відігравати! – ще сумнозвісніша «неоднозначність» Дональда Трампа. У своєму першому твіті після згаданого путінського виступу американський президент великим літерами заявив, що Україна повинна піти на зустріч у Стамбулі. Але перед тим – звичайними літерами – вказав, що сумнівається в успіху. (Цей момент чомусь цитували помітно менше).

Інформаційний шум від Трампа збиває з пантелику широкі маси. Ну а які сигнали з Америки отримують наші можновладці у закритому режимі – можемо тільки здогадуватися.

Хай там як, очевидним наслідком є те, що Київ не може просто відмовитися від переговорів. І – знову ж, на жаль – на це мусять марнувати час керівники найвищої ланки, до президента включно.

А агресор тим часом продовжує тиснути на фронті. І не тільки на фізичному. Ті ж російські рупори останніми днями активно розкручують нібито початок великої операції проти Слов’янсько-Краматорського укріпленого району. 

Тим часом серед численних новин «загубилося» повідомлення про те, що Путін офіційно продовжив дію «оборонного плану» Росії. На два роки. 

У ЗСУ давно чекають літнього наступу ворога. Питання у тому, чи зрозумілий командуванню головний його напрямок. Неготовність тут, навіть на цивільний розум, видається куди небезпечнішою, ніж імітація переговорів у Стамбулі чи будь-де; там-то все цілком зрозуміло.

Якщо ворогу хоч щось вдасться, нинішню катавасію зі псевдопереговорами там оголосять геніальним обманним маневром геніального вождя. Якщо ні – зроблять вигляд, ніби нічого й не було. От і весь план.

Чи можливо у принципі вкласти ці очевидні речі у голову Трампу, щоб він і його команда хоч би не заважали – велике питання. Але в Україні це варто розуміти всім, незалежно від.