Дуже різною може бути доля письменника. Маю на увазі не біографію, бо ясно, що життєві обставини складаються для кожного індивідуально – я про творчу долю, на яку події довкола, навіть направду історичні, можуть і не мати суттєвого впливу. Наприклад, Кафка, фактично, не помітив світової війни, а для Ремарка вона стала центральною темою його творів. Десятки наших письменників були розстріляні радянським режимом, проте багато з них таки встигли створити тексти непересічної ваги – на відміну від цілої гурми авторів, що жили в значно спокійніші часи й за куди менш агресивних урядів.

Талант письменниці чи письменника може довго визрівати, та так і не розкритися; може яскраво спалахнути й різко зійти нанівець; творчість може тривати значний час і кількаразово змінювати своє спрямування в сенсі тематики або стилю. Поява геніальних текстів навряд чи може бути передбачена якимись точними законами, проте одне зрозуміло майже напевне: генії з’являються в середовищах – у спільнотах, насичених творчістю, спілкуванням та полеміками.

Звідси висновок, що поява таких середовищ є обов’язковою передумовою появи сильних текстів. А далі ще два похідні висновки: важливі всі, хто дотичний до творчого процесу, а також – наперед невідомо, хто саме вибухне геніальним текстом. 

Тому й вартує, міркуючи про постання шедеврів, не випускати з поля зору інших авторів і авторок, які писали поруч визнаних. Адже, з одного боку, це саме вони – діалог чи й суперництво з ними – цілком могли надихнути на створення направду потужних текстів, з іншого, видається, що у всіх, бодай якось дотичних до процесів творчого пошуку, таки є й кілька своїх чудових витворів. Бодай кілька перлинок у мушлі письменницької біографії. 

От, наприклад, Наталя Забіла. В уяві цілих поколінь наших читачів і читачок, особливо другої половини XX сторіччя, вона поставала як саме дитяча авторка. В неї й справді багато чудових віршів для дітей, на які й досі можна натрапити в шкільних читанках. Проте Забіла, найімовірніше, просто намагалася сховатись у дитячу літературу від ідеологічних вимог, які режим виставляв до дорослого письменства. Бо у 20-х Наталю Забілу, серед родичів якої, до речі, відомий поет-романтик з ХІХ ст. Віктор Забіла, знали як сильну ліричну поетку. Без глибшого аналізу тогочасного літературного середовища, цей факт залишиться непоміченим. От не чули ми раніше таких рядків Наталі Забіли:

Чорним оком дивиться печера

В лісову ліянову межу.

Я – струнка, вигиниста пантера

Свій барліг невсипно стережу.

Виходжу зарошаним камінням,

Жовтозоро ріжу синю ніч,

І леліє місячне проміння

Оксамитним блиском на мені...

Тепер чуємо і читаємо… Цю та інші поезії можна знайти на сторінці проєкту "Нечитані вірші", який реалізують спільно Благодійний фонд "МХП – Громаді" та "Українська правда". Поки що тут лише 10 імен, проте вже й зараз видно, що глибше занурення в тексти учасників і учасниць літературного процесу здатне підштовхнути до переосмислення їхнього творчого доробку, а навіть сприятиме зміні уявлень про всю тогочасну епоху – значно багатшою вона була, ніж про це звикли думати. Бо чи ми чули про кримськотатарського поета Амді Гірайбая? Та й наче відомий всім Бажан тут фігурує зі своїм ще футуристичним іменем – Нік.

Дуже добре, що з’являються проєкти, спрямовані на фіксацію цілого покоління 20-х рр.: це й фільм "Будинок "Слово"", це музичні композиції гурту "Пиріг і Батіг" на слова не лише більш відомих Павла Тичини та Богдана-Ігора Антонича, але і Євгена Плужника чи навіть Григорія Чупринки; маємо переспіви поезії Володимира Сосюри, Ґео Шкурупія, Василя Симоненка від Артема Пивоварова, а також реп-оперу "Ти [Романтика]" від проєкту МУР. Доки критики дискутують про мистецький рівень цих реплік, хочу звернути увагу на їх цінність саме в популяризації цілого письменницького середовища того часу. Будемо сподіватися, що подібні проєкти надалі стосуватимуться не лише "наших 20-х".

А найбільш панорамними екскурсами в різноманітні письменницькі осередки є антології – від фундаментального "Розстріляного відродження" Юрія Лавріненка до укладених вже в нашому часі "Поезії Празької школи" Миколи Ільницького, "Української авангардної поезії" Олега Коцарева та Юлії Стахівської й найновіших – "Так ніхто не кохав" і "Антології української поезії XX ст." Івана Малковича. Краще розуміння процесів кристалізації та функціонування літературних середовищ дає змогу розуміти закономірності розгортання сучасних читацьких і письменницьких спільнот, а отже й чекати на появу нових сильних текстів і яскравих авторів і авторок.

Ростислав Семків