Нічого не говорить про події чотирирічної давнини, коли за воротами стояв ворожий штабний БТР, в кінці вулиці постійно працював мобільний крематорій окупантів, родина разом із сусідами ховались від ворожих ракет та снарядів в маленькому холодному підвалі, а маленькі Божена та Зоряна співали колядки, коли було особливо гучно.

Сергій Данилков – відомий лікар-хірург, його дружина Тетяна – лікар-реабілітолог. В момент повномасштабного вторгнення росіян родина, як і багато інших мешканців міста, опинилась в пастці в Бучі. Вони 10 днів перебували в епіцентрі ворожих обстрілів – без світла, води, частково без інтернету. А коли зрозуміли, що мають прориватися до своїх в будь-який спосіб, виїжджати довелось під акомпанемент автоматних черг повз розстріляні автівки. Потім була довготривала дорога до Тернополя, довжелезні черги на кордоні й розриваючий серце крик Божени "Тату, не кидай мене!" перед чотирирічною розлукою. Тепер вони знову всі разом і більше не готові розлучатися.

– 24 лютого 2022 року ви перебували у своєму будинку в Бучі?

Сергій: Так, коли все почалось, ми зрозуміли, що виїхати з Бучі не зможемо, бо Варшавка (автошлях М07 Київ-Ковель – ред.) вже стоїть – там машини вишикувались у чотири ряди і не рухались. А над містом вже літали гелікоптери, і ми були б просто як мішені. Вирішили, що треба пересидіти обстріли, тому швиденько витягли з підвалу все, що було, поставили туди розкладайки, завішали килимом вхід, щоб гасити акустичну хвилю, поставили вентилятор, занесли воду. До нас приєдналися наші пацієнти – дві родини з вагітною донькою, які також мешкали у Бучі й не мали власного підвалу.

І тоді почалося. Над нами літало все. Як потім сказали військові, ми були у центрі купола обстрілу. Як не прилетіло в наш дім, важко сказати, сусідам бронебійним снарядом прошило будинок наскрізь.

– Як ви зрозуміли, що почалась війна?

Сергій: Почалося все дуже цікаво. Я, як правило, о 5-й ранку збираюся на Київ на роботу, бо працював на Печерську і досить далеко їхати. Я вже в краватці, у костюмі, п'ю каву – і дзвонить мені сестра, яка проживає у Сполучених Штатах. Вона ніколи о 5-й ранку не дзвонила. Вона мені і повідомила, що нас бомблять. У нас ще нічого чутно не було, обстріли почалися з боку Білої Церкви. Я вийшов з кавою на терасу – і почалось…

Швиденько розбудив Тетяну, дітей, пояснили їм, що сталося. На вулиці вже добряче бахкало, вже було дуже голосно. Ми спробували виїхати, але зрозуміли, що вже не зможемо, – і повернулися.

Знаєте, що мене вразило найбільше? Поведінка дітей. Коли ми повернулися, діти вийшли на терасу, заспівали гімн і чемно, спокійно, без сліз спустилися в підвал. Коли було голосно, вони співали колядки там унизу.

https://www.facebook.com/585895134/videos/%D0%B7%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%83-%D0%B1%D1%96%D0%B9-%D0%B7%D0%B0%D0%BF%D0%B5%D0%BA%D0%BB%D0%B8%D0%B9-%D1%82%D1%80%D0%BE%D1%85%D0%B8-%D0%B7%D0%B1%D0%BE%D0%BA%D1%83-%D0%B0%D0%BB%D0%B5-%D0%BC%D0%B8-%D0%BD%D0%B5-%D0%BC%D0%BE%D0%B6%D0%B5%D0%BC%D0%BE-%D0%BD%D0%B5-%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BC%D0%BE%D0%B3%D1%82%D0%B8-%D0%B7-%D1%82%D0%B0%D0%BA%D0%B8%D0%BC-%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC-%D0%BC%D0%BE%D1%97/337539224800705/

– Що було потім? Як ви жили в ці дні?

Сергій: У підвалі ми, тринадцятеро людей, сиділи 10 днів. Жінки та діти спускались вниз, а чоловіки, коли голосно було, – на сходах, а потім виходили нагору, оцінювали ситуацію.

Спочатку зникло світло, потім газ, вирубало інтернет. І ми вирішили зробити таку собі міні-комуну. Створили канал у телеграмі, додали сусідів. У нас була вода та підвал, у когось – багато їжі, сусіди поруч "на ліках": один діабетик, інший не ходить. Ми робили перекличку і допомагали один одному. Я військовий медик і єдиний, хто мав якусь військову освіту. Розповідав всім, що треба робити коли прилетить, як звучить вихід (постріл – ред.) і як чутно приліт різних видів зброї, як розраховувати куди летить і коли ховатись.

Через чотири дні дві сім'ї, які були з нами, змогли виїхати. Вони не хотіли, щоб донька народжувала в підвалі, й вирішили прориватися. Але з'явилися інші сусіди. Пізніше ми розібрали паркан, щоб не ходити через вулицю, бо тут уже з'явились буряти і чеченці. Як тільки починався обстріл, вони швиденько йшли до нас у підвал. Усі ці 10 днів обстріли були дуже інтенсивні.

https://www.facebook.com/585895134/videos/%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D1%81%D1%82%D1%80%D0%B5%D1%81-%D0%BF%D0%BE-%D0%B1%D1%83%D1%87%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8-%D0%B2-%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%BF%D0%B0%D0%BB-%D0%B1%D0%BE%D1%8E-%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B0-%D1%89%D0%B5%D0%B4%D1%80%D1%96%D0%B2%D0%BE%D0%BA/293686652696646/

– Що вам найбільше запам'яталось у ці дні?

Сергій: 1 березня у сина Микити був день народження, йому виповнилось 16 років. У нас не було нічого. І ці двоє котиків (показує на Божену та Зоряну) намалювали йому букет і тортик. Так ми у підвалі його і вітали . А потім була пауза між обстрілами, ми вирішили піти здати кров. Ми вірили, що місто наше, наші війська, тероборона, чужинців тоді ще не було. І ми пішли здавати кров. Це була його (сина – ред.) ініціація як чоловіка.

Ще згадували один вечір. Пам'ятаєте, коли цю довжелезну колону танків розбили біля Бородянки?.. Тут одна колона – десь 30 кілометрів танків – йшла по Варшавці. А інша йшла з Димера, там 60 кілометрів танків.

Вони сходилися тут у Бучі, біля "Новуса". У цьому вузькому місці, бо далі розбили міст, вони йшли на Ірпінь. І тут на вулиці Вокзальній їх прицільно розстрілювали. Через брак пального танки повернулися у Бородянку та чекали на паливозаправників. Ми в той час ввечері вийшли на вулицю, було так тихо, небо чисте, бо світла не було. Зоряна каже: "Тату, я ніколи таких зірочок не бачила. Таких яскравих". І тут раптом стає голосно. Наші випустили два пакети "Градів". Накрили повністю колону біля Бородянки. На захід весь горизонт був червоним. І тоді ми зрозуміли, що треба виїжджати.

https://www.facebook.com/585895134/videos/%D1%82%D0%B5%D1%85%D0%BD%D1%96%D0%BA%D0%B0-%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B3%D0%B0-%D0%B7-%D0%B1%D0%BE%D1%8F%D0%BC%D0%B8-%D0%B4%D1%80%D0%B0%D0%BF%D0%B0%D1%94-%D0%BD%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D0%B4-%D0%BD%D0%B0-%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%8F%D0%BD%D0%BA%D1%83-%D0%B0-%D1%82%D0%B0%D0%BC-%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7-%D0%BC%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B2-%D0%BD%D0%B0-%D0%B6%D0%B8%D1%82%D0%BE%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BA/654340826015281/

– Як ви виїжджали з Бучі?

Сергій: До 5 березня обстріли були практично безперервними. Ми зрозуміли, що вже нема чого чекати. Виїжджали трьома машинами з іншими двома родинами. Наша машина була 7-місна. Усі сиділи в три ряди, а за заднім рядом стояли каністри з бензином. На вулиці Депутатській нас обстріляли з "Калашів". Ми об'їжджали машини, розстріляні перед нами. Усюди калюжі крові, людські нутрощі. Російські ДРГ розстрілювали автівки для того, щоб зробити з них маяки. Вони включали аварійку та світло, а на тонованому склі білим маркером писали артилерійські координати для пристрілки. (Я військовий і знаю, як координати пишуться.) А самі йшли далі і залишали за собою розстріляні машини з трупами, щоб наступні, хто йдуть, передавали координати куди стріляти.

Ось так ми виїжджали. Таня молилася вголос. Ніхто навіть не пригинав голову, коли стріляли. Ніхто не розумів, що відбувається. Тільки гілки дерев, які збивали кулями, падали на капот. Я молився, щоб ні уламки, ні кулі не потрапили в бензобак чи колесо.

Три рази дорогою нас обстрілювали з автоматів Калашникова. Ми зупинилися вже аж в Ірпені. Коли на блокпосту почули "Слава Україні!", зрозуміли, що вибралися. Поїхали в збірний пункт, який розташовувався у протестантській церкві. Звідти була одна дорога через Стоянку. Ми виїжджали звідти в колоні. А через дві години в те місце, де був збірний пункт, прилетіло, там було усе зруйноване. Тобто нам пощастило вдруге.

Потім ми 26 години їхали до Тернополя, пропускали військову техніку. Знаєте, що вразило в перші дні? Зранку вийшли, а там життя нормальне. В магазинах все є, кіоски працюють. Ми купили якихось фруктів, принесли, а дівчатка кажуть: "Це ж справжні мандарини". Вони такі розчулені були, а ми просто плакали, дивлячись на них. Після того, що вони пережили – сиділи на консервах, у підвалі, все чули і бачили... А тут інше життя.

– А що було потім?

Сергій: Ми хотіли хоча б тиждень відіспатися, але знайомий наполегливо порадив терміново виїжджати в Польщу, поки черги на кордоні були не дуже великими. І ми вже за 40 хвилин поїхали. Наші львівські друзі коригували, на який пункт пропуску йти. Порадили на Яготин не їхати, бо там може прилетіти, а на львівських – величезні черги. Тому ми поїхали на Устилуг, під'їхали машиною, а потім вони пішли пішки в потоці людей переходити кордон. Божена кинулася на сітку-рабицю і кричала: "Тату, не кидай мене!"...

В Польщі їх зустріли мої друзі із Ротарі клубу і забрали до себе. Вони місяць там адаптувалися. А потім вже я приїхав, і ми почали думати про школу, роботу, про наявність житла.

Що цікаво, моя сестра з Америки прилетіла. Вона офтальмолог, працювала у таборі, де зустрічали біженців. Ми з нею зустрілися. Там у таборі був американський журналіст Крістофер Бріско. Нас познайомили, ми сиділи за кавою, я розповідав на емоціях, як ми виїжджали, про діток, показував їхні фотографії. А він сфотографував їхній портрет з мого телефону, з моїх рук. І потім він опублікував спочатку це фото в інтернеті, зробив статтю в газеті, а потім із цієї історії почав писати книгу. Стаття називалася "Руки хірурга, серце батька". І коли цю книгу видав, він приїхав до нас в Україну. Я показував цей підвал, де вони сиділи. Він був у нас у клініці та залишив автограф. І він зробив апдейт, має вийти нова книга із продовженням історій людей, про яких він писав раніше. Потім він ще написав книгу про жінок на війні.

– Тетяно, як ви з дівчатками адаптувалися в Польщі?

Тетяна:Було дуже важко, не знаючи мови, не маючи взагалі жодних соціальних контактів. Але за три тижні я отримала пропозицію по роботі і пішла працювати лікарем. Я не розуміла, як консультуватиму пацієнтів без знання мови, а мені сказали, що є Гугл перекладач. Спочатку був стрес ходити на роботу кожен день. З часом я отримала усі мовні сертифікати, мала непогану зарплату і репутацію. І коли вирішила їхати додому, поляки цього не розуміли. Мені говорили: куди ти їдеш, там же ще війна. А зараз, навіть при тому, що все неспокійно, я тут літаю. Я зрозуміла, що не можу більше у Польщі. Тут я стою ногами на своїй землі, поруч зі своїм чоловіком. Навіть якщо тут ще голосно, ще щось літає, разом нам не страшно.