Спілкуючись із людьми в прифронтових громадах, я все частіше ловлю себе на думці: ми всі думаємо про одне й те саме, але мало хто наважується вимовити це вголос – не через слабкість, а через відповідальність. 

Нас насправді лякає не лише сьогоднішня небезпека, а й тиха можливість того, що «прифронтовість» із тимчасового стану може стати постійним. Що наші міста й села почнуть сприймати тільки як лінію оборони – буфер, форпост, територію без повноцінного життя, розвитку й майбутнього. Саме тому про це треба говорити чесно й спокійно – щоб не дозволити такому сценарію стати «нормою». 

Я нещодавно сказав, що бачу майбутнє наших прифронтових територій без «сталевого дикобраза» і «дикого поля». Бо в цій метафорі головне те, що дикобраз не існує з випущеними голками завжди. Він живе: шукає їжу, ростить потомство, будує свій маленький світ. А голки випускає тільки з метою захисту і лише тоді, коли є загроза. 

Якщо ж ми уявимо майбутнє так, ніби громади мають назавжди залишитися в режимі вічної оборони – це шлях не до сильної держави, а до втомленої країни зі знелюдненими територіями. 

Сьогодні щодня родини вирішують: залишатися чи їхати? Молодь – будувати майбутнє тут чи за кордоном? Бізнес – інвестувати чи закриватися? Сотні тисяч цих рішень залежать не від гасел, а від дуже конкретного: чи є світло й тепло, чи працює лікарня, школа, транспорт, чи можна дитині дати бодай крихту нормального дитинства, чи є робота, чи виглядає місто живим, а не приреченим. 

Тому зараз, коли триває наша битва за країну, за право бути собою, треба створювати умови для того, щоб розвивалися бізнес та інфраструктура, медицина ставала якіснішою, розширювалося коло соціальних послуг, жили освіта та культура. І тоді люди захочуть повернутися сюди, додому. А ті, хто через агресію росії втратив свої домівки, оберуть саме ці міста та громади для подальшого життя. 

Тож порядок і нормальні умови життя в прифронтових містах – це не «про комфорт». Це стратегія утримання людей - головного фундаменту майбутнього. Бо якщо люди поїдуть, потім їх не повернеш жодними програмами відбудови та найкрасивішими обіцянками. 

І ми вже бачимо: після сплеску повернень міграція з прифронтових регіонів знову зростає. А глибинна причина проста й болюча – люди не хочуть жити у «постійному прифронті». Коли з’являється відчуття, що так буде завжди, починається тихий відтік – і рветься соціальне полотно. 

Коли виїжджають молодь і сім’ї з дітьми, місто старіє, «стискається», зникають горизонтальні зв’язки – і це вже не просто демографія. Це втрата здатності громади самоорганізовуватися, підтримувати одне одного, створювати бізнес і сенси. Так народжується нове «дике поле» – не лише через ворога, а через відсутність чіткої державної візії та перспектив, у які люди вірять без сумнівів. 

Без людей починає зупинятися економіка. Бізнес не боїться ризику – це частина будь-якого плану. Він боїться непередбачуваності та відсутності правил гри: коли нема страхування – не працюють кредити; коли компенсації непрозорі й повільні – не відновлюються виробництва; коли правила змінюються «вручну» – інвестор просто не приходить. 

Є і ще одна небезпека, про яку часто говорять пошепки: «буферна зона» може швидко перетворитися на корупційну, якщо «особливий режим» стає постійним. Найкраща профілактика тут – не консервація, а нормальне цивільне життя: активне громадянське суспільство, прозорі процедури, чесна конкуренція, жорсткий контроль. Жива громада – менш корупційна. 

Так, фортифікації потрібні – це факт. Але суцільна лінія оборони не може бути образом майбутнього. Бо коли поля під мінами стають «планом», це сигнал: тут не планують життя. Україна вже сьогодні має понад 139 тисяч км² замінованих земель – це більше, ніж площа Англії. Це земля, що не працює, аграрний потенціал, який випав з економіки, обмеження експорту й удар по продовольчій безпеці. 

Розмінування потрібно робити вже там, де це можливо, і воно має бути одним із перших пріоритетів після миру – не «про всяк випадок» залишати смерть у землі, а розчищати й ставити на озброєння сучасні засоби стримування. 

Окрема, дуже людська тема – медицина. Після війни навантаження не стане меншим: повернуться ветерани, загостриться ПТСР, буде більше потреби в реабілітації. Ця система має бути сильною, адже навантаження на неї буде дуже великим. І ми маємо забезпечити нашим захисникам найвищий ступінь якісного лікування та реабілітації, а для особливо важких випадків мають бути впроваджені державні програми лікування у найкращих медзакладах наших міжнародних партнерів.  

Саме тому ми вже зараз робимо все, щоб наші міста жили: щоб працювали школи й лікарні, щоб тримався бізнес, щоб енергетика ставала більш децентралізованою і світло було навіть тоді, коли багато об’єктів знищені. І після війни ми не зупинимося – навпаки, працюватимемо ще наполегливіше, бо це не «соціальна відповідальність», це архітектура утримання й повернення людей. 

Та роль місцевої влади, якою б сильною вона не була, не безмежна. Ключове завдання держави після війни – зняти відчуття постійної загрози. Не тотальною мілітаризацією життя, а реальними міжнародними гарантіями безпеки, європейською інтеграцією і повноцінним включенням України у спільний безпековий та економічний простір. Саме це найкраще спонукатиме людей повертатися й будувати життя тут. 

Прифронтові громади мають стати не символом страху, а символом сили й модернізації — доказом для світу, що навіть поруч із кордоном агресора можна будувати сучасну, відкриту й людяну країну. 

Для мене це не теорія. Я знаю, скільки сил та ресурсів іде на те, аби в умовах постійних обстрілів у домівках людей були світло та тепло. Знаю ціну працюючому транспорту, відкритій школі, відчуттю, що місто живе – навіть коли це життя намагаються знищити. 

І саме тому я ніколи не погоджуся з майбутнім, у якому наші міста приречені бути лише форпостами. Це – люди. Це – рідний Харків. Це – Суми, Миколаїв, Запоріжжя. Це – Одеса, Чернігів, Кременчук під ударами з повітря. Це – Київ, біля стіна якого в лютому–квітні 2022 року стояла ворожа армія. Це — тисячі громад вздовж лінії фронту. 

Це моя відповідальність, від якої я не відмовлюся. Це те, що болить.

Маємо зробити все, щоб після війни тут було життя – а не «сталевий дикобраз» на «дикому полі». Бо справжня сила держави – зберегти життя там, де ворог хотів залишити випалену пустелю.