Надворі 2025 рік. Ми у війні вже довше, ніж тривала Перша світова. Але якщо подивитися на наш Facebook чи, вибачайте пане Бог, мережу Threads, складається враження, що ми не воюємо за життя, а змагаємося за право бути головними плакальниками планети.

Нещодавно мені трапилося відео однієї пані, яка з точки зору соціології розкладає по поличках нашу національну травму. Вона говорила про "мораторій на щастя". Про те, що українців століттями вчили: не висовуйся, не смійся, не радій. Бо якщо ти щасливий — ти помітний. А якщо ти помітний — по тебе прийдуть.

Я дійшов до думки (остаточно в ній утвердився), що ми побудували культ страждання. У нас вважається, що "хороша людина" — це та, яка ходить з обличчям, наче вона щойно поховала всю родину, навіть якщо у неї все відносно добре. А той, хто дозволяє собі жити — їсти в ресторані, купувати одяг, сміятися — автоматично стає ворогом народу, адже це "не на часі!".

Я скажу річ, яка вам не сподобається. Ваше показове страждання — не патріотизм, а економічна диверсія. І зараз я на цифрах поясню, чому ваш "сум" грає на руку Кремлю.

Давайте відкинемо лірику і поговоримо як дорослі люди про ресурси. Війна — це найдорожчий проєкт у світі. Один постріл артилерії коштує як річна зарплата вчителя. Ракета ППО коштує як квартира на умовних "Новопечерських липках".

Звідки беруться гроші на цю війну?

Західні партнери дають зброю і гроші на соціальні виплати. Але армію — зарплати, премії, пальне, логістику — утримуємо ми. Український платник податків.

Це проста формула: Немає економіки — немає армії. Немає армії — немає України.

Суверенітет України, на мою думку, складається з трьох частин: армія, економіка та культура.

Тепер дивимося на ваш "мораторій на радість".

Коли ви, керуючись почуттям провини, вирішуєте "затягнути паски" і відмовляєте собі в маленьких радощах, відбувається наступне:

Ви зупиняєте обіг грошей. Ви не купили каву — власник кав'ярні не отримав виторг. Він не замовив молоко, не заплатив за світло, не виплатив зарплату баристі. Ланцюжок перервався.

Податки не платяться. Менше транзакцій — менше ПДВ у бюджет. Менше ПДВ — менше грошей на закупівлю дронів.

Бізнес помирає. Малий та середній бізнес — це сфера послуг. Це емоції. Якщо ви не споживаєте емоції, цей бізнес закривається. Люди втрачають роботу і їдуть за кордон. Або сідають на шию державі, вимагаючи допомоги по безробіттю.

Ваша "економія на радості" призводить до того, що держава отримує менше ресурсу для захисту від агресії росії. Ви хочете допомогти фронту? Ідіть і витратьте гроші. Заробіть і витратьте знову. Це називається "working economy".

Або подивимося на проблему з точки зору менеджменту людського капіталу. Кожен з нас — це юніт. Ефективний або неефективний, але про продуктивність праці поговоримо пізніше.

У стані "заборони на щастя", у стані хронічного стресу та апатії, ваша ефективність падає до рівня плінтуса. Ви — як верстат, який не змащують, але змушують працювати у три зміни. Що станеться? Верстат зламається.

Людина в депресії (у широкому побутовому, а не медицинському сенсі) та в хандрі генерує менше ідей, приймає погані рішення, хворіє (і навантажує і так ледве живу медичну систему).

Ця людина перетворюється з активу (той, хто заробляє і донатить) на пасив (той, кого треба рятувати, фінансувати).

Вам здається, що коли ви сидите в темній кімнаті і караєте себе за те, що вижили — ви солідарні з військовими?

Хибний шлях. Бо держава має бути забезпеченою, щоби захищати себе. А забезпечувати І СЕБЕ, І СВОЮ СІМ'Ю, І ДЕРЖАВУ може тільки сильна, ресурсна, психічно стабільна людина.

У росіян є стратегія. Вона називається "війна на виснаження". Їхня мета — не тільки захопити території, а й зламати волю до спротиву.

Вони хочуть бачити нас нацією істериків, зломлених, втомлених людей, які ненавидять одне одного.

Коли ви влаштовуєте "срач" у коментарях під фотографією дівчини з коктейлем, ви працюєте на російську пропаганду. Ви розколюєте суспільство. Ви створюєте атмосферу концтабору, з якого хочеться втекти.

І люди тікають. Не від ракет, до них звикли. Тікають від безвиході і сірості.

Якщо ми хочемо, щоб люди поверталися в Україну, ми маємо продавати їм не тільки ідею "фортеці", а й ідею "життя".

Ніхто не хоче жити на цвинтарі, навіть якщо це дуже героїчний цвинтар.

Люди хочуть жити там, де є життя. Де працюють театри, де сміються діти, де можна випити вина і не отримати порцію прокльонів від "поліції моралі".

Бути щасливим сьогодні — це акт непокори. Це як показати середній палець ворогу.

"Дивіться, ви нас бомбите, а ми живемо. Ми відкриваємо бізнеси. Ми народжуємо. Ми сміємося".

Це деморалізує їх більше, ніж наші сльози.

Сергій Дідковський