Скорочена версія цього тексту опублікована в The Economist

Для більшості українців російське вторгнення розділило життя на "до" і "після". Я не виняток. Колись я був заступником Генерального прокурора України. Зараз я – військовослужбовець Збройних сил України, який займається проблематикою застосування права війни, зокрема питанням збору доказів з поля бою (battlefield forensics). Протягом певного часу я жив у бліндажі під Покровськом, спостерігаючи зблизька за відважним захистом українських земель і людей.

Ми маємо надто великі втрати. Часу на роздуми майже немає. І все ж я не можу припинити думати про свою колишню роботу – і, зокрема, про те, як провалюється система міжнародного правосуддя. Росія намагається уникнути відповідальності за свої злочини. І їй це частково вдається.

Україна та її партнери нині зважують американо-російський проєкт мирного плану, який передбачає "повну амністію за воєнні дії", а сторони "погоджуються не висувати претензій і не врегульовувати подальших спорів". Однак загальна амністія в цілому суперечить міжнародному праву, оскільки жодна держава не може скасувати найтяжчі злочини. Якщо таке положення буде ухвалене, воно закріпить безкарність і підірве засади міжнародного правопорядку, зокрема – зусилля щодо створення Спецтрибуналу щодо злочину агресії проти України. Щоби повною мірою зрозуміти, що поставлено на карту, варто пригадати шлях, який пройшла Україна.

До повномасштабної війни я організував та координував в Україні роботу по розслідуванню воєнних злочинів. Почав у 2016 році, як прокурор АР Крим та м. Севастополь, а згодом – як заступник Генпрокурора. До цього не відбувалося системної роботи з темою міжнародних злочинів, бо ж для України це було чимось новим та незрозумілим. Навіть правова кваліфікація того, що відбувалося, була, мʼяко кажучи, некоректною. Тоді я вірив, що якщо ми зберемо достатньо доказів: задокументуємо кожен зруйнований будинок, кожного постраждалого цивільного, кожну позасудову страту – правосуддя неодмінно настане. Однак виявилося все не так просто.

Ми документуємо міжнародні злочини. Нові докази з'являються щодня. Тож сьогодні правосуддя – така сама стратегічна необхідність, як і перемога. Саме правосуддя, не помста. Звільнення території ще не означає справедливості. Справжня справедливість можлива лише завдяки цілому комплексу заходів, зокрема й притягненню винних до відповідальності.

Попри це, багато хто досі неправильно розуміє витоки цієї війни. Дехто відлічує її від 2022 року, інші – від 2014-го. У дійсності ж кампанія Росії з нищення української ідентичності триває століттями: від придушення мови й культури до руйнування державності. Це не просто війна за територію. Це війна за саме існування.

Коли знову лунають розмови про перемир'я, важливо повторити очевидне: не може бути справжнього й тривалого миру без справедливості. У березні 2022 року, під час переговорів у Стамбулі, Росія намагалася змусити Україну відмовитися від юридичних претензій. Російський меморандум, поданий у червні 2025 року, знову містив вимогу відмовитися від будь-яких "взаємних претензій" щодо скоєних злочинів. Подібні спроби відбуваються й зараз. Україні постійно пропонують ілюзію миру в обмін на території та правосуддя.

Правосуддя чи його імітація?

Досягнення правосуддя завжди було викликом для міжнародної спільноти й нерідко сприймалося як прерогатива "переможців". У добу гібридних воєн знайти цих "переможців" значно складніше. Ситуація стає ще тривожнішою, коли від держави-жертви очікують, що вона судитиме агресора. Українські суди – це не стародавній лондонський Олд-Бейлі​​. Вони не мають ані інституційної спроможності, ані міжнародної легітимності, необхідних для таких процесів. Розслідування сотень тисяч епізодів потребує залучення авторитетного міжнародного механізму.

Деякі запропоновані моделі виглядають переконливо на папері, але навряд чи пройдуть випробування практикою. Наприклад, створення "регіонального" трибуналу під егідою Ради Європи може здаватися логічним, але його юрисдикція обмежена. Та й зараз запуск його роботи знаходиться під загрозою. Більше того, за такої моделі навряд чи вийде обійти імунітети вищих посадових осіб Росії – президента, прем'єр-міністра, міністра закордонних справ – тих, хто несе найбільшу відповідальність.

Одним із перспективних рішень могло б стати створення гібридного механізму правосуддя, який охопить весь спектр міжнародних злочинів: агресію, воєнні злочини, злочини проти людяності та геноцид. Гібридні моделі вже довели свою ефективність: у Сьєрра-Леоне судили чинного главу держави, у Боснії та Герцеговині інтегрували міжнародний досвід у національну систему. Вартим уваги є також приклад Центральноафриканської Республіки, який може стати корисним для України.

Такі партнерства не лише забезпечують правосуддя, вони підсилюють національні правові інституції. До 2019 року Україна фактично не мала інфраструктури для розслідування міжнародних злочинів. І досі не має достатнього досвіду та спроможності для ведення найскладніших справ самостійно. Залучення міжнародних суддів і прокурорів є необхідним, щоб розслідування викликали довіру і були авторитетними.

Безкарність – заразна

Правосуддя для України – це правосуддя для світу. Якщо держава з ядерною зброєю може вдертися в іншу країну і вбивати безкарно, то який сенс матимуть міжнародні норми?

Ми спостерігаємо ерозію міжнародного кримінального правосуддя. Монголія та Таджикистан відмовилися виконувати ордер МКС на арешт Владіміра Путіна. США запровадили санкції проти посадовців самого Суду. Угорщина фактично припинила співпрацю з МКС. Це підриває роботу єдиного постійно діючого Суду, покликаного карати за найтяжчі злочини.

Додатково проблеми виникають і всередині цього Суду. На ранніх етапах розвитку інституції значну роль відіграє людський фактор, адже ця діяльність потребує відданості та служіння. Саме тому нещодавнє відсторонення прокурора МКС після року звинувачень у неналежній поведінці стала ще однією тріщиною в крихкій архітектурі міжнародного правосуддя.

МКС може видавати ордери, але без виконання вони залишаються символічними. Якщо Суд не здатний забезпечити дотримання власних рішень, то які шанси матиме новостворений трибунал? Росія та інші держави активно підривають саму ідею універсальної юрисдикції: висміюють Суд, погрожують суддям, прикриваються дипломатією. Якщо безкарність стане нормою, міжнародне правосуддя втратить сенс.

Однак я не втратив надії. Ми продовжуємо збирати докази, тепер уже в складі ЗСУ. Зокрема, біля Покровська, я бачив, як в українських полонених, які здалися, стріляють упритул. Бачив, як поранених військовослужбовців ЗСУ страчують російські військові, попри відсутність спротиву. Така жорстокість має утримувати нас усіх у фокусі пошуку справедливості.

Війна Росії – це випробування міжнародного правопорядку. Якщо такі злочини залишаться безкарними, можна буде сміливо проголошувати, що сила визначає право, що кордони можна перекроювати насильством. Але сумний факт полягає в тому, що Україна не здатна сама відстояти справедливість. Світ має активно підтримувати стандарти, що він проголошує. Задекларовані цінності людської гідності, свободи, справедливості мають вагу лише тоді, коли ґрунтуються на чеснотах – мудрості, мужності та справжній відданості правосуддю. Саме практикуючи ці чесноти, а не лише проголошуючи їх, можна зберегти правовий і моральний порядок, на якому тримається вільний світ.

Гюндуз Мамедов