1000 годин записів, 15 місяців роботи, понад 70 обшуків. Сотні мільйонів доларів, вплив на міністрів і чиновників найвищого рівня. І ні, це не сценарій нового сезону "Паперового будинку". Це реальність однієї з найбільших корупційних схем в енергетиці та обороні в Україні. 10 листопада країну струснуло від повідомлення антикорупційних органів про деталі операції "Мідас".

Поки на міжнародному рівні українська влада переконує партнерів, що корупцію в Україні подолано, реформи невпинно рухають нас в ЄС, всередині все виглядає по-іншому. Дехто з найближчого оточення Президента продовжує жити у власному світі стабільності: сумки вщент заповнені грошима, купівля дорогої нерухомості закордоном, маніпуляції, махінації, недоторканність і демонстративна впевненість у власній безкарності. І це у воюючій країні, де енергосистема балансує на межі, а відключення електроенергії вже давно норма, люди виснажені і морально, і фізично, і фінансово.

Сьогодні цей контраст — між публічною риторикою про євроінтеграцію та реформи із закуліссям з "договорняками" і "тємами" задля збагачення оголив головну хворобу української політики. Влада демонструє фасадні оновлення, але насправді лише вдосконалила механізми старої системи "смотрящих" за всіма ключовими державними органами та підприємствами.

"Мідас" — це не просто чергове гучне кримінальне розслідування. Це — сигнал того, що системні проблеми у формуванні та функціонуванні виконавчої влади мають реальні наслідки і завдають відчутної шкоди економіці та суспільству.

Кадрові перестановки: без змісту і задля збереження контролю

Система стримувань і противаг у владному трикутнику, передбачена Конституцією, хоч ніколи насправді так і не запрацювала як належить, була повністю зруйнована на початку останньої (поточної) президентсько-парламентської каденції. Остаточним підтверджененям цього стали і характер чергових "перетасовок" в Уряді, і масштабний корупційний скандал. Кабмін, який призначається Верховною Радою, звітує перед Президентом, його Офіс надає інструкції до голосування у Парламенті, а той — не здатен схвалити Програму діяльності Уряду, а відтак — і його контролювати. Це створило позаконституційну рамку безвідповідальності і відсутність підзвітності.

Парламент насправді не мав жодного впливу на призначення нового/старого Уряду у липні 2025 року (як і попередніх двох). Результативність роботи "нових" міністерств ще належить оцінити, але фактично від перестановки додатків і міністрів в урядовому рівнянні сума не зміниться.

З кожним циклом "української Одісеї граблями" наслідки все катастрофічніші, а кількість висновків за результатами попередніх циклів і досі вражаюче мала. Основним, якщо не єдиним, індикатором ефективності (або швидше корисності) урядовця є його особиста відданість "господарям" замість чітко встановлених критеріїв та видимих і прозвітованих результатів. Неминучий побічний ефект (чи справжня ціль?) на фоні неможливості зміни влади — корупція.

У результаті побудови вертикалі лояльності і при цьому безвідповідальності з'являється простір, в якому люди, які, вихваляючись близькими контактами із Президентом, можуть прийти до деяких міністрів, вказувати, що їм робити, і керувати порядком денним всієї системи виконавчої влади. Тоді як незалежний міністр у будь-якій демократичній країні одразу мав би сам зателефонувати в антикорупційні органи і повідомити про спробу тиску. Втім, людей, здатних це зробити, в Україні міністрами наразі майже не призначають.

Загалом парламентсько-президентська система передбачає в першу чергу зв'язок Уряду із Парламентом, а не домінування Офісу Президента над ними обома. Хоча сучасні дослідження свідчать, що на практиці парламентсько-президентським системам за певних умов (наприклад, пропрезидентська більшість в Парламенті) притаманні президентські суперповноваження.

Втім навіть за таких умов є інструменти, які можуть забезпечувати хоч якусь систему стримувань і противаг, однак які в Україні так досі і не були впроваджені. Наприклад, все ще вперто ігноруються законопроєкти про інтерпеляцію, які давали б можливість звільняти з посади окремого члена Кабміну за результатами його звітування перед Верховною Радою. А Програма діяльності Уряду (подана з порушенням строку) вже другий місяць припадає пилом у парламентському комітеті. Саме за результатами виконанням Програми Парламент оцінює (не)ефективність Кабміну. Коли ж немає затвердженої Парламентом Програми (ще одна не передбачена Конституцією ситуація), то і незрозуміло на основі чого оцінювати роботу Уряду або його членів.

Щобільше, Президент у жовтні 2025 року навіть ветував проголосований законопроєкт про відповідальність членів Кабміну за неявку на виклик до Парламенту. Здається, це вкотре перекреслило суб'єктність Верховної Ради, бо після цього проєкт закону із пропозиціями Зеленського до порядку денного так і не дійшов.

Проте, якщо система працюватиме як слід, то відправляти Уряд у відставку або перетасовувати його Офісу Президента стане складніше. Але і у випадку провалів Уряду (або його окремих членів), відповідальність би не концентрувалася на Банковій.

Коли прокуратура стає частиною політичного щита

Іншим наслідком лоялістсько-ручного підходу управління державою є те, що стратегічно пріоритетна для держави галузь перетворилася на простір впливу кількох груп, де ключову роль відігравала саме персональна близькість до Президента.

Після літніх перестановок у Кабміні, спитати з Германа Галущенка, ексміністра енергетики, за все, що він (не)зробив в енергетиці, можна було б лише у межах кримінального провадження. А так — він фактично недоторканний: на посаді міністра юстиції політичної відповідальності за свою (без)діяльність на попередній посаді він вже не понесе, а кримінальна відповідальність за наявності лояльного до Офісу Президента Генпрокурора виглядає скоріше як утопія. Тому ж перестановки в уряді не були спробою відновити порядок чи підвищити ефективність. Радше — аби зберегти у системі тих, хто, як мінімум, "не створює проблем" і не ставить зайвих питань, а як максимум — допомагає "рєшать вопроси" і виконує вказівки "смотрящіх".

Кримінальне провадження щодо факту вчинення злочину Галущенком міг би відкрити, наприклад, Офіс Генерального прокурора і передати за підслідністю до Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП). Однак протягом 2025 року повноваження Генпрокурора суттєво розширилися і стали механізмом для встановлення власної вертикалі впливу. Генеральний прокурор отримав можливість призначати підлеглих без конкурсу, а кадровий резерв, який мав би гарантувати прозорість добору на посади в прокуратури, знівельовано. У таких умовах прокуратура, замість того, щоб бути інструментом контролю, перетворюється на елемент захисту президентської влади. На політизованості сфери зокрема наголосила і Єврокомісія у останньому Звіті про розширення щодо України. Там, де мала б починатися незалежність, посилюється вплив через владний тиск, персональні зв'язки тощо. Тож, коли питання стосується представників влади чи їхніх друзів, система просто не реагує.

Коли призначення відбуваються в кабінетах завдяки особистій лояльності, а не через професійність, боротьба з корупцією перетворюється лише на імітацію, без реальних результатів. Такий стан справ залишає все менше шансів на справжню реформу органів правопорядку. Адже, вона має починатися не з декларацій і гучних заяв, а з повернення конкуренції і прозорих процедур у ті інституції, які покликані контролювати владу.

Від лояльності до колапсу: "Мідас" як тест для системи

Схоже, що, навіть попри літній програш в боротьбі за контроль над Національним антикорупційним бюро (НАБУ) і САП, Офіс Президента все ж не очікував скандалу такого масштабу. Про це свідчить абсолютно хаотична комунікація на усіх рівнях: від наближених до ОП телеграм-каналів до звернень і заяв самих чиновників і всіх дотичних до скандалу. Один з головних фігурантів розслідування, Тимур Міндіч, втік за кордон за декілька годин до обшуку, фактично тоді, коли НАБУ і САП вже виїжджали у напрямку його дому. Президент спромігся лише висловити підтримку антикорупційним органам у вечірньому зверненні, прем'єр-мінстерка Свириденко поспішила відсторонити Галущенка і міністерку енергетики Світлану Гринчук з посад, хоча законодавчо повноважень на це у неї не було, тож коефіцієнт корисної дії реакції влади дорівнює нулю, якщо не від'ємний. І лише на другий день після скандалу Зеленський зазначив, що підпише указ про застосування санкцій проти двох людей, які фігурують у справі НАБУ щодо "Енергоатому", Кабмін вніс відповідні пропозиції щодо Тимура Міндіча і Олександра Цукермана на розгляд РНБО, а Гринчук — подала у відставку. Враховуючи, що Міндіч є власником половини "95-го кварталу", який і породив Зеленського як медійну персону, все це нагадує уроборос — змію, яка кусає себе за хвіст.

Викриття такого масштабу демонструє, як слабкі інститути влади, призначення "своїх" на ключові посади і відсутність прозорості створюють поживний ґрунт для корупції. Це наслідок системи, де кадрові рішення давно перестали бути механізмом оновлення, а стали інструментом судомного контролю за державними фінансовими потоками.

Ручне керування за принципами особистої лояльності зручне і навіть може видаватись ефективним. Але воно суперечить логіці формування і розбудови сталих демократичних інституцій і водночас регулярно призводить до масштабних провалів. Ціна цього страшна: мільйони життів та й загалом існування нашої держави.

Змінити це можна лише тоді, коли нові призначення здійснюватимуться відкрито і прозоро, на основі конкурсів, чітких критеріїв доброчесності та публічного оцінювання результатів. Коли функціонуватимуть система стримування і противаг між гілками влади, а також нормальна система формування та реалізації державної політики.

Натомість політичне керівництво, замість стабілізувати і реформувати державу, витрачає ресурси на утвердження патернів старої системи і підтримку своїх друзів. При цьому втрачається як довіра суспільства, яка і без того хитка, зростає також і ризик втратити міжнародну підтримку: як фінансову, так і у процесі вступу в ЄС. Якби цей скандал стався напередодні виходу Звіту Єврокомісії про розширення, то навряд європейські партнери були б такими поблажливими до України. Щобільше, це могло і все ще може відкинути нас на декілька етапів назад у процесі вступу в ЄС — страшно подумати, чи це не є справжньою метою окремих осіб на Банковій, які ще не усвідомили, що "Мідас" цілком здатен їх звідти винести в усіх сенсах цього слова.

Світлана Матвієнко , виконавча директорка Лабораторії законодавчих ініціатив