Україна пройшла три етапи ставлення до Європи – від євроскептиків і євроромантиків до єврореалістів. Перший етап – євроскептицизм – припав на часи Януковича, коли йшлося не стільки про заперечення Європи, скільки про вибір напряму: рухатися до ЄС чи в Митний союз із Росією. Це був не економічний, а світоглядний вибір – між різними моделями держави, суспільства і майбутнього.

Рух у бік колишніх країн СРСР, і передусім Москви, тоді здавався зрозумілим і комфортним. Український бізнес почувався там упевнено: спільна мова, знайомі правила гри, ті самі звички ведення справ. Як писав один поет – «все тє же ліца, все тє же рила». У цій впізнаваності була своя зручність – навіть якщо вона тягнула назад. Європейський напрям, навпаки, вимагав змін: у правилах, у звичках, у способі мислення.

Другий етап – євроромантизм – почався після Майдану. Європа тоді сприймалася майже як панацея від усіх українських бід – від корупції до неякісних доріг. Це була добра, але наївна віра, що хтось «ззовні» вирішить внутрішні проблеми. У цьому – традиційна українська риса: очікування, що зовнішня сила компенсує власну слабкість держави.

І лише тепер формується третій етап – єврореалізм. Європа перестає бути символом і стає робочим середовищем – зі своїми правилами, ринками, обмеженнями та інтересами. Це не розчарування, а ознака зрілості: ми починаємо бачити партнерство не як допомогу, а як конкуренцію за правилами.

Єврореалізм у дії

В економічному сенсі цей перехід уже відбувся. Від 2016-2017 до 2022 року вибудувалася працездатна система торговельних відносин із ЄС. Україна адаптувалася до технічних стандартів, агросектор навчився працювати в умовах квот, а переробка поступово витісняла сировинний експорт.

Після початку війни ЄС виявив політичну мудрість і розуміння українських економічних труднощів – пішов назустріч і, навіть на погіршення власних інтересів, відкрив свої ринки для української агропромислової продукції. Це рішення фактично врятувало економіку України у 2022–2023 роках, дало можливість утримати виробництво, експорт і валютні надходження. Водночас повне скасування мит і квот викликало нову хвилю емоцій – «усе пропало», «європейці нас обмежують», «зрада через зерно».

Насправді ж – нічого не пропало. З 29 жовтня 2025 року запрацювали оновлені правила торгівлі, ухвалені Єврокомісією після консультацій з усіма сторонами. Європейці не закрили ринок – вони структурували його заново, врахувавши реальні економічні баланси. Тепер діє гнучкий механізм моніторингу імпорту, який дозволяє регулювати обсяги постачань залежно від ситуації на внутрішніх ринках ЄС. Це – класичний приклад єврореалізму: не політичні заяви, а виважене регулювання, щоб зберегти і баланс, і партнерство.

Факти, а не емоції

З 29 жовтня 2025 року нові квоти суттєво розширили можливості для українського експорту:

• Мед – збільшення на ≈ 483 %, з 6 тис. т до 35 тис. т.
• Цукор – на ≈ 400 %, з 20 тис. т до 100 тис. т.
• Знежирене молоко – на ≈ 208 %, з 5 тис. т до 15,4 тис. т.
• Пшениця – зростання на ≈ 130 % порівняно з довоєнним рівнем.

Це не поступка – це визнання ролі України у європейському продовольчому ланцюзі. Так, нам ще далеко до повного безквотного режиму, але процес іде у правильному напрямку.

Європа як школа компромісів

Перше стратегічне розуміння: ми не конкуренти – ми партнери, які вписуються в традиційні ланцюги забезпечення ЄС продуктами харчування, враховуючи інтереси всіх інших учасників. Друге – не потрібно сприймати угоду як щось застигле.

Угода – це живий процес, що постійно коригується відповідно до економічної ситуації – і в Україні, і в ЄС. Навчитися жити в європейській сім’ї – це не лише користуватися її перевагами, а й уміти підтримати, коли це потрібно Європі. Європа – це компроміс. А ми поступово опановуємо мистецтво компромісів, без якого неможливо бути успішними в Європі.