Головною подією останніх днів стало рішення президента США Дональда Трампа запровадити перші після його повернення до Білого дому масштабні санкції проти Росії. Ці санкції б’ють по інтересах нафтових гігантів «Роснефті» та «Лукойлу» і демонструють Володимиру Путіну, що американський президент переходить від слів до дій.

Трамп справді занадто довго чекав, що Путін почує його пропозиції та погодиться на припинення вогню на російсько-українському фронті в обмін на привілейовані умови миру. Остання телефонна розмова президентів знову відродила надії – принаймні в уяві Трампа. І ці сподівання  були зовсім не тільки  публічними. Трамп  навіть приватно, у підслуханій журналістами  розмові з президентом Франції Еммануелем Макроном визнавав, що «має відчуття, ніби Путін схильний до угоди». Але після цієї розмови знову нічого не сталося. Вже за кілька днів міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров дав зрозуміти держсекретарю США Марко Рубіо, що Кремль залишається на попередніх позиціях: ніякого припинення вогню без мирної угоди – і лише на російських умовах. По суті, Лавров повторив Рубіо позицію, якої Кремль послідовно дотримується з 2022 року, коли Росія вимагала від США «гарантій безпеки» для себе.

Першою реакцією Путіна на санкції стала радше образа і роздратування. Однак схоже, Путін ображений не лише на Трампа, а й на себе — що не вдалося ще трохи «поводити американського президента за ніс», зберігаючи у того ілюзії про готовність Кремля до миру, уникаючи нових санкцій і постачання зброї Україні. Інакше Путін не надсилав би до Вашингтона свого головного «посередника» Кирила Дмитрієва – людину, яка зустрічається зі спецпредставником Трампа Стівом Віткоффом та іншими представниками адміністрації, намагаючись переконати їх, що дипломатичне вирішення можливе й близьке.

Але чи здатен Дмитрієв в новій ситуації когось обдурити?

Після зустрічі на Алясці Трампа вже не влаштовують  обіцянки. Американський президент побачив, наскільки болісними для його репутації стають зустрічі із Путіним без будь-яких конкретних рішень.  Й тепер йому потрібні конкретні кроки: припинення вогню, зупинка повітряного терору, хоча б перші ознаки того, що Кремль знижує рівень агресії. Натомість українські міста продовжують жити від однієї ракетної атаки до іншої. І Путін не може не розуміти: запас «словесної довіри» з боку Трампа він вичерпав. Повернути довіру можна лише діями, а не словами.

Звісно, у Путіна залишається улюблений інструмент – ескалація. Він може намагатися вийти за межі українського фронту, демонструвати готовність розширити війну, шантажувати ядерною зброєю. Але навряд чи це змусить Трампа послабити санкції або припинити допомогу Україні. Навпаки – кожна нова ескалація викликатиме посилення санкцій та збільшення військової підтримки Києва. І навіть тиск на європейців, щоб вони самі посилювали санкції і давали більше зброї.

Путін опинився у складному становищі. Він переконаний, що може виснажувати Україну роками. Але водночас бачить: що довше триває війна, то більше втрачає й Росія – і військово, і економічно. Тим більше, якщо Україна отримає далекобійні ракети (не обов’язково «Томагавки»), здатні бити по стратегічних об’єктах у глибині Росії, перетворюючи її військову машину й економіку на руїни. А це останнє, чого хоче Путін.

З іншого боку, пауза у війні не стала б трагедією для Кремля – навпаки, дала б час підготуватися до нових конфліктів. Але Путін часто мислить нераціонально, коли йдеться про Україну. Він може переконувати себе, що саме зараз – момент остаточної капітуляції Києва, і що будь-яка пауза все зіпсує. І тоді він піде шляхом ескалації, дедалі більше втрачаючи зв’язок із реальністю й викликаючи нерозуміння навіть у Трампа, який досі не може збагнути, чому його російський «візаві» діє так нераціонально.

Джерело