Брав участь у конференції. Один доповідач сказав, що зараз тенденція: діти – атеїсти. Він працює в школі і бачить це. Професорка заперечила йому, що її знайомі бійці на фронті стали віруючими, і діти під час війни теж стають віруючими.

"Бог є. +/-" називалася моя книжка. Це видавнича назва. Я атеїст.

"Я атеїст, слава богу" – афоризм Бунюеля, який все життя був атеїстом, а коли його на схилі днів запитали, чи залишається ним, відповів так.

"Бог є. +/-" – якнайкраще підходить для агностицизму, в якому бог і не заперечується, і виноситься за дужки, він чи є, чи ні, все одно не дізнатися. Тому і вірити у нього необов'язково.

Найвідоміший агностик – Іммануїл Кант. Якого ми пам'ятаємо за фразою про "зоряне небо над головою і моральний закон всередині". Це наче еквівалент бога, непізнаване.

Питання про бога виникає на війні. Найвідоміше – "Не буває атеїстів в окопах". Давнє, ще з часів Другої світової війни. І багаторазово рефлексоване. Джеймс Морров, фантаст, сказав: ""В окопах немає атеїстів" – це не аргумент проти атеїстів, це аргумент проти окопів". Я не дуже розумію, що це означає. Я не в окопі.

В окопі – Андрій Кириченко: "Кажуть, на передовій всі стають віруючими. Та ні фіга! Всі стають марновірними. У нас капелан на богослужіння нікого набрати не може. Ніхто не приходить. Все завалено Бібліями, кишенькові Євангелії, "Молитовники воїна", релігійна література всюди, – не беруть".

Андрій: "Ось ще шматочок безбожжя. Багато і часто доводилося бачити й жити в покинутих будинках. Подекуди видно, що господарі мали час багато чого забрати з собою. Навіть посуд. Ікони не забрані! Висять. Тобто до них ставляться як до картин або книг. Цінні старовинні, звичайно, забирали, а нові ні. Але ж для віруючого головна святиня в будинку".

Андрій: "Цікаво, що людям продовжують розповідати, що на війні починають вірити. За відпустку спростовував разів чотири. Зустрічався з вдовами загиблих. Вони кажуть, що а раптом?! Раптом це був не він тощо. Сумно. Але ось про те, що моляться, ніхто не говорив".

Андрій: "За війну тільки раз зустрічав людину, яка молилася під обстрілом. І то там була суцільна дупа, сиділи в дренажній трубі, куди намагалися залетіти дрони. Не вилізеш, а орки вже підходять. А так – ніякої релігії. Суперечки якщо і є, то це суперечка, скажімо так, агностиків і атеїстів. Не більше. Інша справа – любителі щасливих речей, віщих снів і поганих прикмет".

Що може лякати на війні більше, ніж сама війна?

Найкращий роман про Другу світову війну – "Капут" Курціо Малапарте – репортаж, документальний жанр. Але описане там настільки гротескне, страшне і немислиме, що Малапарте не вірили, що він це не вигадав, а записав як є. Досі гадають, вигадав чи факти зібрав.

Андрій розповів страшну історію, наполягає: напиши!

З оточення під Великою Новосілкою він виходив з товаришем. Потім вони втратили один одного. Андрію сказав знайомий, що бачив, як того вбили. Після контузії, другої вже за війну, і госпіталю, чергового, Андрій опинився в Харкові, вдома. Зайшов у гості до старого приятеля, нашого однокурсника. Розговорилися, розповів, як виходив. Загиблий, з'ясувалося, – друг сім'ї приятеля, і дружина однокурсника якраз збиралася на день народження до дружини загиблого. Яка не знала, що він загинув. Про це родичам повідомляє командир, на підставі двох-трьох свідчень очевидців. Такі правила. Не можна повідомляти від себе раніше за командира. І як після цього бути дружині однокурсника? Йти на день народження до дружини загиблого і сидіти любісінько? Посміхатися, виголошувати тости, бажати щастя? Або піти й все розповісти прямо зараз, поки гості не зібралися і свято не почалося. І не почнеться тоді.

Дружина однокурсника не пішла. Андрій відрадив її. "Формально він і зараз зниклий безвісти, хоч і є купа свідків. Сумно все це. У них залишилася маленька пізня дитина".

Реальність війни страшна і гротескна, нечистій силі там нема кого лякати й нічого робити.

Богу теж.

Андрій: "Ну, це залежить від людини. Я суджу по собі та оточуючим. За всіх не скажу. Хоча думаю, що всюди так. Згадаймо Першу світову. Скрізь офіційна релігійність. А потім дикий сплеск безбожництва. У колишній царській Росії – до крайності. Згадай радянські фільми. Головні безбожники в селі – солдати, які повернулися з фронту. І не обов'язково прихильники червоних. Очевидно, не вигадано.

У Другу світову вже, до речі, тема релігії на війні якось відсутня навіть у англійців чи американців. Вся ця історія з дозволом церкви в СРСР під час війни й нібито вибухом релігійності дуже каламутна. І дозволили тільки РПЦ, інших стали ганяти навіть більше, ніж до війни. Часто про це забувають".

Найкращі романи про Другу світову війну – гротескно-абсурдні. "Бляшаний барабан", "Пастка-22". Про бога там не йдеться. Капелан – найсимпатичніший герой "Пастки" – уникає своїх обов'язків, і за нього їх виконує денщик-атеїст. "Бляшаний барабан" пронизаний біблійними алюзіями, але вони настільки гротескні, що "Барабан" – по суті пародія на Біблію.

Ідея бога – ідея порядку. Розумної системи, яка пояснює все, де всьому є своє місце. Війна – це хаос, стан світу до бога. Або поза ним. Хаос – абсурд і маячня. Богом не поясниш війну; абсурдом, гротеском – можна.

У Телеграм-каналі: ""Іскандер" вбив зайця, який пробігав біля місця прильоту🐇 Ось такий початок Великодня".

"Бог стрьомний", – каже дочка Надя. Вона теж атеїстка. Так само як її подружки, покоління воєнних дітей. Вони звикли, як до співу птахів, до повітряної тривоги. Вибігають на балкон подивитися на шахед. Йдуть до школи повз будинки, зруйновані ним. Сприймають війну як даність. Виросли в ній і не пам'ятають, як і що було в минулому, іншому, довоєнному житті.

Для них війна і є той розумний порядок речей, встановлений богом. Тому його немає.

В радянському атеїстичному дитинстві ми викликали духів, вони з'являлися або не з'являлися. Вірили у привидів, я сам їх бачив. А скільки було міських страшних легенд! Труна на коліщатках, червона рука, кривава пляма на стіні, яка забрала всю родину. В церквах ми крали свічки, били в дзвін, поки нікого поруч не було.

Питаю Надю, що у них. Привидів не бачила, міські легенди – "Ну, таке".

Надя – художниця. Наді років шість було:

– У мене є ідея!

– Яка?

– Зелененька.

Відтоді в нас у розмовах ідеї зелененькі, синенькі й так собі – червоненькі, тобто фіговенькі.

Запитую Надю про ідею бога.

– Червоненька.

Про ідею війни.

– Не знаю. Червона чи чорна. Не ідея взагалі.

Зелену, синю, жовту, білу фарби купуємо їй часто, вони швидко витрачаються. На її малюнках майже немає чорного і червоного кольорів. На малюнках – небо, дерева, сніг, будиночки, не зруйновані війною. Вони не покинуті, у вікнах горить світло.

Зруйнованих будинків вона бачила достатньо. І малювала на початку війни.

Війна – це хаос і маячня, які не можна пояснити ідеєю бога. З хаосом можна впоратися лише своїм власним порядком всередині. Тим, про який говорив Кант. Тим, що на малюнках у Наді. Тим, що в листах Андрія з передової.

Андрій Краснящих