8 жовтня Верховна Рада України провалила голосування за призначення двох суддів Конституційного Суду (КСУ), а Президент своїми указами призначив двох нових членів до Вищої ради правосуддя (ВРП) та 20 суддів загальних судів.

У намаганні врівноважити інформаційний фон "зрадо-перемог" влада цими трьома подіями підсвітила протилежні тенденції у системі правосуддя: формальний рух уперед і фактичне збереження старих підходів до ухвалення рішень. Лабораторія законодавчих ініціатив аналізує, як це вплине на подальший перебіг судової реформи та євроінтеграцію України.

Пів кроку вперед

Призначення двох членів до ВРП — довгоочікуване рішення. Адже Президент тривалий час не призначав кандидатів, яких уже перевірила й рекомендувала Етична рада. Тепер у складі Вищої ради правосуддя 17 членів із 21, що підсилює її інституційну спроможність, адже донедавна ВРП працювала на межі кворуму. Тепер же це дозволить ефективніше розглядати дисциплінарні справи і ухвалювати рішення щодо призначення та звільнення суддів, притягнення до дисциплінарної відповідальності тих, кого через математичний брак членів ВРП неможливо було притягнути раніше.

Водночас влада вкотре проігнорувала представників громадського сектору, до того ж з досвідом у судовій системі, чиї кандидатури неодноразово підтримували міжнародні партнери.

У той же день, 8 жовтня, Президент також підписав укази про призначення 20 суддів загальних судів. На перший погляд — це позитив, адже судова система і далі потребує оновлення, а десятки судів роками працюють із кадровим дефіцитом.

Водночас Зеленський продовжує хибну практику "персональних указів", коли кожного суддю призначає індивідуально. Це дає змогу застосовувати "систему кошиків" — коли кандидатів поділяють на дві умовні "корзинки": тих, кого можна призначити зараз, і тих, кого варто притримати.

Така селективність створює персональну залежність — коли кожен новопризначений суддя начебто має бути вдячним президенту особисто, а не системі. Відповідно створює ризик для незалежності судді і його політичної заангажованості в майбутньому.

І крок униз

Провал голосування за суддів Конституційного Суду став сигналом системної неспроможності виконувати власні ж закони та євроінтеграційні зобов'язання. Верховна Рада і без того затягнула процес обрання на понад вісім місяців. А коли нарешті справа дійшла до голосування, схоже, що у монобільшості "Слуги народу" просто не вистачило голосів. Торгуватись із іншими фракціями за кандидатів ніхто не захотів. Все виглядає досить банально: немає голосів за "своїх" — не голосуємо взагалі. До того ж це не блокує процес євроінтеграції — адже Президент нещодавно вже призначив двох суддів КСУ за свою квотою: Олександра Водяннікова і Юрія Барабаша. Замість відповідальності — сухий розрахунок. Водночас, як показує досвід — голосів завжди вистачає, коли це потрібно і зручно.

Іронія ще й в тому, що саме Верховна Рада декілька років тому внесла зміни в закон, які передбачають конкурс в КСУ із залученням незалежного дорадчого органу — в цьому випадку Дорадчої групи експертів (ДГЕ). Це мало допомогти зробити конкурс прозорим і уникнути політичних впливів.

Тепер же, коли механізм спрацював і до фіналу дійшли ті, кого обрали в межах нового конкурсу за участі міжнародних експертів, Парламент просто не виконав закон, який сам же й ухвалив. Щобільше, деякі нардепи намагаються перекласти провину на ДГЕ, мовляв, не тих відібрали. Тільки от проблема не в експертах, а в тому, що депутати банально не виконують власні ж правила.

Замкнуте коло конкурсів

А далі що? Конкурс на вакантні посади від ВРУ доведеться запускати з нуля: знову оголошувати відбір, залучати ДГЕ, витрачати місяці на перевірки, співбесіди тощо. Але найбільше це шкодить не так процедурі, як людям.

Зокрема, для тих, хто брав участь у відкритих конкурсах, це сигнал: навіть якщо виграєш чесно, тебе можуть просто не призначити. Тоді як політикам це дає можливість ще раз перезапустити процес і добрати "лояльних" кандидатів.

Тож фактично Парламент не просто гальмує виконання євроінтеграційних зобов'язань, а ще й демотивує тих, хто готовий змінювати систему зсередини. І цим знову вкотре робить два кроки назад.

Між політикою і законом

8 жовтня яскраво показало одну з головних проблем українських реформ: вони зупиняються там, де починається політичний інтерес. З однієї сторони — Вища рада правосуддя отримала нових членів і шанс на ефективність, тоді як Конституційний Суд — далі грузне в невизначеності.

Коли влада блокує призначення суддів, обраних на незалежних конкурсах, то не просто відступає від європейських стандартів — а навпаки демонструє, що навіть ухвалені закони можуть бути знецінені політичною доцільністю.

Лабораторія законодавчих ініціатив