Готовність Заходу вчитися ще й досі сягає нульової величини, якщо міряти її потребою в необхідних висновках. Вільям Шекспір змалював таку поведінку ще в образі Гамлета: зволікання веде до численних смертей і до ескалації подій.

Дехто вважає, що після зустрічі Трампа й Путіна на Алясці можуть незабаром розпочатися змістовні переговори щодо України. Добродушні західні спостерігачі розуміють під «наступним тижнем» справді «наступний тиждень». Мовляв, тоді щось буде узгоджено, тоді мають зустрітися президенти ворогуючих держав і ухвалити рішення про завершення війни. Та у дипломатичних традиціях Росії – ігри з очікуваннями супротивників. «Наступний тиждень» може означати і «через кілька років», і навіть «ніколи». Врешті, після нескінченно довгих переговорів та виконання неприйнятних вимог, хоча для організації зустрічі вистачило б одного наказу.

Для більшості людей на Заході війна – це безглуздість, хвороба. У путінській ідеології – це спосіб стати сильнішим і багатшим, цинічно названий «спеціальною військовою операцією». Західні гуманісти вірять, що стають свідками або навіть учасниками трагедії. А от пропагандисти путінської війни коментують криваві оргії своїх військ так, ніби то є комедії, вони насолоджуються цим страшним  спектаклем. Їхній вождь заявляє, що веде війну також від нудьги. «У нас завжди так: коли тихо – нам нудно. Хочеться більше «двіжухи». А коли свистять кулі – нам страшно. Але я вам скажу: Росія прогресує».

Путінська Росія творить війни як «тотальне мистецтво», щоб утвердити право сильнішого

Західні суспільства часто називають себе постгероїчними. Багато хто воліє відмовитися від власних прав, ніж боронити їх ціною життя. У Росії ж вважають, що лише через боротьбу та героїзм життя людини набуває сенсу, навіть якщо ця боротьба від початку приречена. Серед найбільш успішних «експортних товарів» Росії – поряд із газом і нафтою – є також страх і жах. Свобода для неї – лише інше слово для хаосу, відсутності контролю.

На Заході переконані, що витрати на оборону шкодять добробуту. Кремлівський правитель проповідує протилежне: «Оборонні витрати прискорюють економіку, роблять її енергійнішою». Для нього це «вічне питання: що вигідніше – зброя чи нафта?»

Західні політики сподіваються зберегти мир через баланс інтересів і компроміси на користь усіх. Колективний Путін сприймає такі пропозиції як знущання, адже вони обмежують його можливості. Для Заходу вірність договорам – це цінність, а господар Кремля стверджує, що його завжди обманюють у переговорах. Захід хоче гарантувати недоторканність кордонів, Путін же заявляє, що кордони Росії ніде не закінчуються, бо «Росія там, де говорять російською».

Західні держави зволікають і сумніваються, мов Гамлет, перш ніж діяти й захищатися. Вони цінують спокійне життя, відпустки, хобі, освіту, хочуть «покласти край смертям», уникати й запобігати війнам. А путінська Росія творить війни як «тотальне мистецтво», щоб утвердити право сильнішого. Нігілізм щодо права стає діонісійським принципом насолоди, супроводжуваним аморальністю.

На Заході воліють терористів і серійних убивць лікувати, впливати на них миролюбністю. У російській державній культурі престижно ґвалтувати слабших і грабувати багатших. Кремлівський володар публічно тішиться фантазіями про зґвалтування, а жертвою стає беззахисна сусідня країна. На Заході намагаються карати воєнних злочинців, у Росії їх винагороджують і возвеличують, як героїв.

Європейці прагнуть жити на першому кліматично нейтральному континенті, відмовляючись від викопного палива. Путінська Росія не збирається зрікатися своєї основи існування – експорту нафти й газу. Одні думають про майбутнє, інші борються за повернення в минуле.

Тут зіштовхуються нерозв’язні протиріччя: несумісні вимоги, страхи, культурні технології й інтереси. Те, що шкодить одним, приносить користь іншим – принаймні за нинішніх «лабораторних умов». Російська культура насильства стикається із західною культурою діалогу, державний тероризм воює проти раціональної комунікації, жага апокаліпсису проти політичної «терапії», «священна» війна проти пацифізму.

Вільний демократичний розвиток України завжди був і залишається смертельною загрозою для путінської диктатури.

На Заході люблять гратися з поняттям правди, називаючи її суб’єктивною, відносною, змінною залежно від перспективи. Для кремлівської верхівки ж питання влади вимагає заперечення й викривлення правди. «Правда – ворог», як пише Ґоліне Атай у своїй однойменній книзі. Влада можновладців тримається лише тоді, коли законність і злочинність невіддільні, а симбіоз спецслужб і мафії збережений. Отруєння й масові вбивства є звичайними інструментами влади (згадаймо вибухи житлових будинків у Росії 1999 року, влаштовані, найімовірніше, власними спецслужбами, щоб виправдати Другу чеченську війну і викликати «попит» на «сильного лідера»).

Путінська Росія – це фейкова держава в режимі самознищення. Її головні сили – удавані: і військові, і економічні, і дипломатичні. Навіть демографічні показники прикрашені, а тепер їх узагалі припинили оприлюднювати. Росія почувається не лише приниженою Заходом, але й об’єктивно перебуває у власноруч створеній принизливій позиції – варто лише порівняти рівень життя, медицину, «м’яку силу», економічний, технологічний та науковий потенціали, чи навіть феномен шлюбного туризму.

Дехто на Заході стверджує, що Росію «налякало» розширення НАТО, що були порушені її інтереси безпеки; інші це заперечують. Обидві сторони помиляються, бо не розрізняють погроз і загроз. Хоча саме німці мали б добре розуміти цю різницю, згадаймо хоча б часи «холодної війни». Так, представники Західної Німеччини не погрожували НДР, тим більше військовими засобами. І все ж ФРН була смертельною загрозою для НДР – завдяки свободам і громадянським правам, економічним успіхам і можливостям подорожей, завдяки кращим фільмам і музиці, яку вільні люди створювали без цензури.

Те саме стосується нинішньої війни Росії проти України. Звісно, ні Україна, ні Захід ніколи не погрожували Росії військовим нападом. Проте вільний демократичний розвиток України завжди був і залишається смертельною загрозою для путінської диктатури.

Люди на Заході повинні остерігатися, щоб не повторити долю миші, описаної Францом Кафкою у «Маленькій байці». Миша тікає й бідкається: «Світ щодня стає вужчим. Спочатку він був таким широким, що я боялася, я бігла далі й раділа, коли нарешті побачила здалеку стіни праворуч і ліворуч. Але ці довгі стіни так швидко збігаються, що я вже в останній кімнаті, а в кутку стоїть пастка, в яку я біжу». – «Тобі потрібно лише змінити напрямок бігу», – сказала кішка й з’їла її.

Крістоф Брумме

Німецький письменник та публіцист

Джерело: NZZ

Переклад: Борис Немировський