Трамп вперше публічно назвав Росію «агресором» у війні проти України. На перший погляд – прорив. Але щоб зрозуміти справжнє значення його слів, потрібно дивитися глибше.  

Що насправді означає слово «агресор» від Трампа? Контекст – це все. Трамп сказав це не в політичній промові, а коментуючи військові втрати: «Коли ти агресор, ти втрачаєш більше». Це більше схоже на тактичне спостереження, аніж на моральне засудження. Важливо пам'ятати, що раніше його адміністрація не один раз блокувала цей термін в офіційних документах G7 та ООН. Політика Трампа вкрай ситуативна. Його риторика стає жорсткішою після розмов із союзниками України, як-от генсек НАТО Марк Рютте, і мʼякшою після прямих контактів із Путіним. Тому будь-яке окреме слово, навіть таке гучне, не є гарантією послідовної політики.  

Одразу після цього Трамп висунув умову для «серйозних санкцій» проти РФ: щоб усі країни НАТО повністю відмовилися від російської нафти та газу. Виконання цього ультиматуму повʼязане зі значними складнощами. По-перше, Угорщина та Словаччина залишаються залежними від російських енергоносіїв, що ускладнює одностайне рішення щодо повного ембарго. По-друге, важливий член НАТО – Туреччина, яка не лише купує російські енергоносії, але й стала хабом для їх реекспорту на Захід, що дозволяє обходити санкції. При цьому маючи добрі стосунки з тим же Віктором Орбаном, Трамп міг би особисто спробувати переконати Угорщину відмовитися від ресурсів з РФ. Але він цього не робить, перекладаючи відповідальність на ЄС.

Таким чином, ультиматум Трампа є не щирою пропозицією, а добре прорахованим політичним маневром. Він знає про розбіжності всередині НАТО та ЄС щодо енергетичної політики. Замість того щоб використати вплив США для подолання цих розбіжностей (наприклад, шляхом прямого тиску на Орбана, як пропонували дипломати), він формулює політику, яка залежить від їхнього існування. Трамп не просто затягує час; він активно використовує та поглиблює існуючі тріщини в західному альянсі. Ця тактика дозволяє йому уникнути необхідності вживати рішучих заходів, перекласти провину за бездіяльність на Європу та послабити єдність Заходу, що є послідовною темою його зовнішньої політики. Це класична гра з нульовою сумою, де він у будь-якому разі виглядає «сильним», не роблячи нічого конкретного.

На тлі цього політичного театру, офіційний Київ відреагував на слова Трампа стримано та прагматично. Україна вітає будь-яку риторику, яка правильно ідентифікує агресора, але не плекає ілюзій щодо її надійності. За лаштунками українська стратегія залишається незмінною: продовжувати діалог з Вашингтоном, одночасно покладаючись на власні сили. Цей двоколійний підхід демонструє зрілість української дипломатії: тактичне визнання слів Трампа при стратегічній підготовці до його непередбачуваності.

Українська влада на чолі з президентом Зеленським неодноразово підкреслювала готовність до будь-якого формату перемовин для досягнення справедливого миру. Однак є чіткі «червоні лінії», які неможливо перетнути: повага до суверенітету та територіальної цілісності. Ці принципи підкріплені міжнародним правом, здоровим глуздом та інтересами безпеки всієї Європи. Але й тут є поле для маневрів, наприклад в частині невоєнного повернення територій тощо.

Тож слова Трампа – це тактика, а не стратегія. Справжня сила України – не в очікуванні допомоги, а у власній стійкості, силі ЗСУ та послідовній дипломатичній позиції, що ґрунтується на непорушних принципах міжнародного права.