"Чи може з одного джерела текти солодка й гірка вода?" — запитує апостол Яків (Як. 3:11). Це питання — не лише про джерело в горах Юдеї, а й про джерело цивілізації. Бо сьогодні ми намагаємось утримати світло без сонця, правду без основи, гідність без Бога. І саме це стало видно у, здавалося б, дрібному скандалі довкола Українського католицького університету.

На перший погляд, це історія про студентське житло, про прапорець у соціальних мережах, про суху відповідь, яка замість пояснити — образила. Але якщо придивитися, вона відкриває драму набагато глибшу. Бо ми всі хочемо жити в домі, який збудований на скелі, але відмовляємося визнати Архітектора. Ми всі користуємося плодами Євангелія, але відтинаємо коріння, з якого вони виросли. І тоді, як писав Честертон, "сучасний світ хоче зберегти сонячне світло, викинувши сонце".

Френсіс Фукуяма у своїй праці Identity: The Demand for Dignity and the Politics of Resentment доводить, що сама ідея "гідності", яку ми так любимо повторювати в політичних маніфестах, не з’явилася з повітря. Вона походить із християнського віровчення про людину як образ Божий. Коли ми сьогодні кажемо: "кожен має право на пошану", ми, можливо, вже не усвідомлюємо, що повторюємо слова проповідників XVI століття, які у Саламанці відважно виступали проти колоніальних зловживань і захищали права індіанців. Це був момент, коли Євангеліє народило універсалізм, який досі тримає Захід. Але тепер ми прагнемо цього універсалізму без Євангелія, і це найбільший парадокс сучасності.

Тому й реакція на ситуацію з УКУ виявилася такою гострою. Бо в нашій уяві католицьке — це вже майже синонім "середньовічного". І ось тут починається та сама гірка вода, яка змішується із солодкою. Ми говоримо про інклюзію, але не готові включити в неї саму Церкву. Ми вимагаємо від неї толерантності, але не даємо права на ідентичність. Це і є диктатура толерантності без взаємності, про яку мені якось сказав Папа Франциск: "Сучасний світ вимагає інклюзії від Церкви, але сам не здатний проявити інклюзію до Церкви".

І водночас — ми не можемо мовчати про те, що й сама комунікація УКУ була невдалою. Якщо справді прозвучало порівняння ЛГБТ-прапора з російським, це не лише образливо, це теологічно неправильно. Бо Христос ніколи не ставив людину — будь-яку людину — поруч з окупантом. І якщо це слово пролунало, то його треба відкинути і перепросити. Бо "горе тому, хто спокусить одного з малих цих" (Мт. 18:6). Тут відповідальність університету, як інституції, що говорить від імені Церкви, лише зростає. Бо коли декларуєш християнські цінності, мусиш бути ще уважнішим і ще ніжнішим до найменших і найуразливіших.

Але проблема в тому, що дискусія миттєво перейшла на інший рівень: "католицький університет" ототожнили з "гомофобією, дискримінацією, ненавистю". І ось ми знову маємо ілюстрацію великого парадоксу: суспільство, яке вимагає поваги до різних голосів, саме не готове поважати голос Церкви. Іншими словами, воно хоче сонячне світло, але без сонця.

Ц.С. Льюїс у Скасуванні людини застерігав, що коли ми відкинемо об’єктивну основу моралі, залишаться лише "вигадки нашого серця", які завтра можна буде змінити за бажанням. Ми вже наближаємося до цього. Бо коли "гідність" відривається від свого джерела, вона стає не даром, а інструментом. Вона може бути використана для нового диктату — диктату тих, хто вважає себе єдиним власником істини.

Лешек Колаковський ще у ХХ столітті писав, що секулярна Європа живе на "капіталі християнства", навіть не усвідомлюючи цього. Ми досі витрачаємо відсотки від колись зробленого депозиту — і називаємо це "світськими цінностями". Але капітал не вічний. Якщо ми не будемо повертатися до джерела, то одного дня рахунок стане порожнім. І тоді ми прокинемось у світі, де слова "гідність", "цінності", "права людини" перетворяться на пусті звуки.

І тут доречно згадати митрополита Андрея Шептицького. Він був людиною, яка вміла поєднувати віру з культурою, традицію з модерністю. Його соціальні ініціативи, школи, лікарні, мистецькі проекти були не "додатком" до Церкви, а самим втіленням Євангелія у суспільство. Шептицький не боявся новітніх викликів, але завжди пам’ятав: "Я передусім отець, а вже потім митрополит". Це означає, що всі його культурні й суспільні плоди були народжені не з політики чи моди, а з глибокого коріння у Христі. І саме тому вони мали силу тривати й після нього. Сьогодні, коли ми обговорюємо роль католицького університету, варто згадати саме цей приклад: сила інституції не в тому, що вона бездоганна, а в тому, що вона вкорінена у вічному.

Насправді, більшість великих інституцій, якими ми пишаємося, народилися саме в лоні Церкви. Дев’яносто два з перших ста університетів світу заснували монахи, єпископи й ордени. Оксфорд, Кембридж, Париж, Болонья — це не просто академічні бренди, це колись були богословські школи, що поступово розширилися, але зберегли ідею пошуку істини. Навіть сучасна наука виросла з цього ґрунту: Мендель, засновник генетики, був абатом; Жорж Леметр, автор теорії Великого вибуху, був католицьким священиком; Ньютон писав більше про Біблію, ніж про фізику. Якщо ми сьогодні відріжемо Церкву від університетів, ми відріжемо Європу від її коріння. Це все одно, що відламати гілку від дерева й очікувати, що вона залишиться зеленою.

Тому ситуація з УКУ — це радше лакмусовий папірець. Вона показує, наскільки ми втратили вміння розрізняти. Так, університет має право бути католицьким. Так, суспільство має право ставити питання. Але якщо ми перетворюємо дискусію на таврування, то ми знову живемо за логікою "вигнати на край міста і побити камінням".

Я добре пам’ятаю, як будувався університетський кампус. Усі вікна його корпусів спрямовані в центр — до храму Софії. Це не дизайнерський каприз, це богослов’я в архітектурі: Христос у центрі. Бо університет не лише формує знання, він формує серце. Гуртожиток — це не готель, це частина формаційного процесу. І тому університет має право визначати рамки спільнотного життя. Але, водночас, якщо ці рамки стають механічними й бездушними, вони зраджують власний сенс.

Тут і полягає парадокс: християнство є релігією відкритих дверей. Притча про весільний бенкет закінчується тим, що господар запрошує всіх — хромих, сліпих, жебраків. І двері відчинені. Але є й умова: той, хто прийшов, має вдягнути весільний одяг. Це не дрес-код. Це символ внутрішньої готовності прийняти запрошення. Вхід відкритий кожному, але спільнота вимагає взаємності. Це парадокс свободи: вона не існує без відповідальності.

Сьогодні наш світ хоче свободи прапорців, але не готовий визнати свободу інституцій бути собою. Ми хочемо інклюзії для всіх, крім тих, хто нагадує нам про Бога. Ми хочемо правди, але лише тієї, яка не ранить нашого самолюбства. Ми хочемо солодкої води без джерела. Але Євангеліє каже: так не буває.

І саме тому цей скандал мине, а правда залишиться. Ми або згадаємо, що наші ідеали народилися з Євангелія, або втратимо й ідеали, й сам сенс. Бо якщо ми відріжемо Церкву від університетів, то відріжемо Європу від її коріння. І тоді наші цінності будуть дзвонити, як порожній дзвін, який дзвенить, але вже не кличе на молитву.

Денис Коляда , радник міністра закордонних справ, випускник УКУ