• 1 •

Нам нарешті треба перейти від неефективної моделі гуртування навколо незгуртованого до конкретного пошуку  союзників. Не партнерів, а союзників. Путін союзників має. Як мінімум – Північна Корея, яка відправляє на фронт свою живу силу.

Тобто нам конче треба конкретний оборонний договір з тими, хто не просто підписує якісь «гарантії», а по суті однозначно воює за тебе. Такими можуть бути США, Японія, Британія.

Якщо в майбутньому наша модель існування – це Ізраїль, то нам треба саме союзники.

Ви бачите в Макроні чи Мерці,  союзників? Особисто я – ні. Я б називав іх навіть не партнерами, а попутниками.

Памʼятаєте заяви Мерца про «Тауруси» для України уже на другий день після обрання, якщо Путін не зупиниться? Путін зупинився? Тауруси передали?

От так і з цими «запевненнями».

• 2 •

Питання дефініцій. Одні кажуть – будуть гарантії «після закінчення бойових дій», інші – після «встановлення миру».

Це в якому майбутньому? Через рік-два-десять? А якщо національні парламенти цей документ не ратифікують, що тоді?

І що робити з позицією тих країн, які вже зараз кажуть, що воювати за нас не будуть? Вони і за себе-то не дуже й готові.

Висновок: електоральні цикли давлять на мізки так, що відбувається ерозія здорового глузду. Що ж…

• 3 •

Єдиним фактом, який можна зафіксувати на сьогоднішній день, є розуміння, що Європа вже далеко не єдина. Є відверті пособники Росіі, є «ждуни», які згодні, щоб це вже нарешті хоч якось закінчилося, і є ще частина тих, хто хоче, щоб Україна вистояла. Хоч тезу про те, що Росія має однозначно програти, я сьогодні так і не почув.

• 4 •

Всі сьогоднішні дії не дають відповіді на запитання – а чи зупиняють вони путіна сьогодні. І відповідь однозначна – ні.

• 5 •

Субʼєктність України – в її Збройних силах. Хотілось би, щоб ще було б і в тилу, але зараз це ілюзія, бо не вистачило мудрості. 

А загалом сценарій очевидний. Він вимальовується само собою. І він досі в перспективі нагадує корейський.