І Вашингтон і Москва анонсували зустріч Трампа та Путіна 15 серпня на Алясці. Окрім того, що на територію США не розповсюджується юрисдикція Міжнародного кримінального суду, що видав ордер на арешт московського лідера, Аляска символічна тим, що є територією, яка від початку 19 століття належала Російській імперії, а 1867 року була продана США.

Я певен, що такий символізм обрано не даремно. Кордони мінливі, і вони не можуть стати на перешкоді домовленостям «великим лідерам» великих держав.

Трамп вже згадав, що в перебігу перемовин з хазяїном Кремля буде обговорювати якісь «обмін територіями». Майже напевно українськими. І готовність відмовитись від якихось територій (де-факто чи де-юре) буде платою, яку запропонують Україні, аби отримати «мир», що насправді буде лише (тимчасовою) зупинкою активних бойових дій.

Президент України вже відкинув можливості територіальних компромісів. Деякі європейські лідери також виступили категорично проти: «Якщо кордони можна змінювати силою, то жоден з них не є безпечним… Суверенітет і територіальна цілісність – наріжні камені глобальної стабільності. Ми не будемо заохочувати агресію – ні в Україні, ні деінде».

Але якщо ми не вважатимемо єдиноправильною формальну логіку «непорушності державних кордонів», закарбовану у статуті ООН, а натомість задумаємось про «парадоксальну логіку війни», описану Едвардом Люттваком, перспектива територіальних поступок виглядатиме не такою вже однозначною.

Що пише Люттвак? Що аби перетворитися на тривалий мир війна має «вигоріти зсередини». Іншими словами, мають зникнути засадничі причини, що призвели до війни. Приміром, мир між Вірменією та Азербайджаном став можливим, коли Єреван відмовився від своїх претензій на Нагорний Карабах, а сторони знайшли взаємоприйнятний компроміс щодо Зангезурського коридору. Також передумовою тривкого миру на Південному Кавказі має стати відмова вірмен від «роз'ятрення ран» від геноциду початку ХХ століття як одного з ключових елементів своєї ідентичності.

Тривалий мир між СРСР (а пізніше Росією) та Фінляндією став можливим, коли сторони змогли перетворити антагонізм часів Зимових воєн на взаємовигідну співпрацю другої половини ХХ століття. Тобто питання тривкого миру – це питання суттєвої зміни ідентичності одної або обох сторін збройного конфлікту. Це справжній феномен μετάνοια – переосмислення себе, своєї тожсамості та своїх цілей.

У контексті російсько-української війни тривкий мир можливий тільки в трьох варіантах:

1. Якщо трапиться чудо і ресентиментна, постімперська Росія, яка страждає на фантомні болі своєї величі, перетвориться на цивілізовану, демократичну національну державу;
2. Росія надірветься, виснажиться від війни і розпадеться на десятки національних держав, яким буде не до України;
3. Україна переосмислить себе і почне плекати нову ідентичність, яка неантагоністична російській (умовний грузинський чи фінській варіант).

Будь-який інший варіант буде лише більш-менш тривалим перемирʼям. Яке підтримуватиме тільки усвідомлення того, що жодна зі сторін не має достатньо сил і засобів, аби перемогти у війні (умовний корейський сценарій). Жоден дисбаланс сил означатиме нову гарячу фазу війни. Як було у випадку з Нагорним Карабахом, наприклад.

На жаль, критична залежність України від США у питаннях продовження війни залишає Зеленському небагато шансів на ефективний спротив, якщо таки Трамп та Путін досягнуть угоди на Алясці через тиждень. Українці, як показують останні соцдослідження, все більше схильні купувати мир ціною важких компромісів.

Питання, чи зможе Зеленський цей важкий компроміс продати власному народу? Чи зможе виторгувати найкращі умови з можливих? А чи буде статистом на банкеті хижаків, які вирішують майбутнє України без неї?

Не даремно ж перспектива особистої зустрічі Трампа та Путіна дивним чином збіглася у часі з наполегливими чутками про злив «плівок Міндіча» чи то ЦРУ, чи то ФБР...