2-го серпня президент Володимир Зеленський запросив до себе в кабінет очільника Антикорупційного бюро Семена Кривоноса та голову Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Олександра Клименка.

Президент розповідає про зустріч, в ході якої йому "доповіли", що викрили депутата "Слуги народу" та кількох чиновників із місцевої влади на корупційній схемі під час закупівель дронів та засобів РЕБ.

Зеленський категоричний у своєму засудженні корупціонерів і "дуже вдячний" за роботу НАБУ і САП, яких от покликав "доповісти". Хоча, на основі якого закону він може викликати і тим паче вимагати доповідей у керівників непідзвітних йому органів, сказати складно. 

Поза тим у кабінеті панує антикорупційна ідилія з "нульовою толерантністю до корупції". Єдине, що її порушує – це спогади, як тиждень тому цей самий президент своєю рукою підписав закон про фактичне знищення незалежності цих же антикорупційних органів. 

Очевидно, що Зеленському хотілося б, щоб той нюанс пошвидше забувся і можна було жити, ніби нічого не сталося.

На превеликий жаль для президента і для країни, провальний бліцкриг проти антикорупційних органів спричинив цілу лавину подій і тектонічних зсувів у політичному середовищі.

Як би не хотілося це проігнорувати, однак монолітна конструкція владної вертикалі після скандалу, протестів із картонками та наганяєм від партнерів дала кілька дуже помітних тріщин. 

"Українська правда" вирішила з'ясувати, чи вдасться Зеленському втримати керованість системи, та які наслідки насправді матиме "перша корупційна війна" для президента, його команди, Верховної Ради й нового Кабінету міністрів.

[BANNER1]

Десакралізація лідера

Політична кар'єра Володимира Зеленського чітко ділиться на два етапи: до і після повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

До вторгнення Зеленський був героєм-руйнівником. Він прийшов до влади на хвилі народного обурення, пообіцявши зламати стару політичну систему. Його підтримували ті, хто прагнув кардинальних змін і відмови від корупційних практик минулого.

Після вторгнення Зеленський зумів сформувати новий образ – став світовою зіркою, обличчям української незламності, символом боротьби за демократію, спротиву та відсічі агресору. 

У межах цього образу Зеленський міг собі дозволити бути різким і навіть зухвалим у спілкуванні з лідерами інших країн, оскільки мав моральну вищість та уособлював стійкість українського народу. Це багатьом не подобалося, однак ніхто не мав, що цьому протиставити.

Всередині країни також сформувався негласний суспільний договір. Більшість політичних сил, експертів і військових підтримували президента, а він своєю чергою гарантував ефективну оборону держави. Зеленський фокусувався на війні. А інші політики, за винятком хіба що Порошенка, уникали його критикувати. 

Суспільство давно спостерігало за надмірною концентрацією влади в руках Зеленського. Його оточення в Офісі президента – люди, які формально не мали жодних повноважень – на практиці впливали на ухвалення ключових рішень більше, ніж уряд чи Верховна Рада.

Але до пори до часу ці "авторитарні тенденції" не ставали об'єктом гострої суспільної критики. Це не подобалося, хоча й не сприймалося як загроза для країни. Російська агресія виглядала незрівнянно більшою проблемою.

Ситуація різко змінилася, коли влада відкрито атакувала антикорупційні інституції. Було зрозуміло, що це робиться зі схвалення президента, і що єдина мета – захистити корумпованих посадовців із власного оточення.

Кожен, хто бодай раз бачив соціологію останніх років, знає: головні проблеми, які турбують українців – це війна і корупція. Тож спроба президента фактично стати на бік корупціонерів не могла викликати нічого іншого, крім як гостре несприйняття.

[BANNER2]

Проте головна проблема для Зеленського навіть не в тому, що він втрачає довіру західних партнерів чи стикається з першими масовими протестами. Найнебезпечніше – це те, як змінилось його сприйняття.

До образу президента як символу спротиву тепер додався інший – "покровитель своїх". Навіть якщо це не завжди буде проговорено вголос, ця характеристика вже прикріпилася до його політичного іміджу. І вона може отруїти Зеленському політичне життя як всередині країни, так і на міжнародній арені.

Після атаки на антикорупційні органи Зеленський втратив головну перевагу, яку здобув на початку повномасштабного вторгнення – право вважатись людиною, якій вірять на слово.

Дезорієнтація "монобільшості"

Десакралізація Зеленського стала головним наслідком атаки на антикорупційні органи. А втім, не єдиним.

Для Верховної Ради питання "сакралізації" ніколи й не стояло – вона завжди була зручним об'єктом для критики. 

Навіть у цій ініційованій ОПУ атаці на НАБУ і САП крайньою намагаються зробити саме Раду. Сам Зеленський на зустрічі з керівниками силових органів на другий день після скандалу вдавав, ніби це депутати самі щось "наголоcували", а він тепер має все виправити.

Хоча той щирий ентузіазм, із яким більшість депутатів кинулася підтримувати атаку на антикорупційну інфраструктуру, оголив очевидну річ – це скликання Верховної Ради вичерпує останні рештки довіри.

"Нові" обличчя, так звані "несистемні" політики з фракції "Слуга народу", за час своєї роботи в парламенті стали частиною тієї ж старої корумпованої системи. Головна мета цього "закритого клубу" та сама, що була і раніше – захищати своїх.

Спірних голосувань було багацько й до того. Однак чимало депутатів із тієї ж "Слуги народу" зберігали публічне обличчя – були членами поважних асоціацій, залишалися рукоподаваними. Після голосування проти незалежності антикорупційних органів вони зіштовхнулися з такою хвилею суспільного осуду, критики, а подекуди образ та погроз, що для багатьох це стало емоційним шоком.

[BANNER3]

Тепер у "СН" багато ображених – на керівництво фракції, на Офіс президента, на самого Зеленського. Головна претензія – їх "використали втемну".

Скандальний закон з'явився пізно вночі, і ніхто з ініціаторів нічого не пояснював пересічним депутатам: ні що саме в законі прописано, ні до чого він призведе. У підсумку – репутаційні втрати для народних обранців виявилися настільки болючими, що постало реальне питання: чи буде Рада здатна нормально працювати після канікул?

"Так, як було раніше, вже не буде. Треба щось міняти, бо стара конструкція не працює. Депутати втомились від того, що їх постійно годують гівном", – обурюється один зі співрозмовників УП у "Слузі народу".

Поки що лише один депутат-мажоритарник, Дмитро Костюк, офіційно вийшов із фракції. Своє рішення він пояснив тиском і залякуванням перед першим голосуванням щодо НАБУ-САП.

Насправді депутатів, які обурені та серйозно замислюються над подальшими діями – десятки. Проте до літніх не-канікул ніхто не наважився на радикальні кроки.

Та напруга нікуди не зникла. Формально у фракції "Слуги народу" залишаються 230 депутатів. Якщо виключити затриманого на хабарі Олексія Кузнєцова, їх стане 229.

А це означає, що для втрати більшості достатньо, щоб п'ятеро мажоритарників вийшли з фракції.

Так, можна "позичити" кількох позафракційних або навіть формалізувати коаліцію з групами "Довіра" чи "За майбутнє". Але для Зеленського це буде зовсім інша реальність – реальність політичних домовленостей, а не одноосібного роздавання завдань.

Ігнорувати цю ситуацію – небезпечно. Втрата більшості означає перезапуск уряду. Щонайменше.

На цьому тлі цікаво, що активізувалася діяльність такого органу, як Рада коаліції. Формально її очолює Данило Гетманцев, проте справжнім двигуном процесу депутати вважають Давида Арахамію, голову фракції "СН".

Ця структура складається із заступників голови фракції та керівників парламентських комітетів. Її мета – повернути Верховну Раду хоча б до керування діями уряду, коли вже президент повністю викинув парламент із процесу формування Кабміну. 

Міністри в кулуарах вже скаржаться, що тепер змушені узгоджувати свою роботу з групою Гетманцева. Однак у підсумку – повернення в якусь конституційну площину, спільну роботу і обговорення законопроєктів радше піде на користь уряду і парламенту.

А втім, якщо восени із фракції справді відбудеться "великий ісход" депутатів, то жодна Рада коаліції нічого не змінить у парламенті, де коаліції більше не існує.

Важкий старт для уряду Свириденко

У скандальній сутичці за "сувєрєнную антікорупцию" найбільш необов'язковою жертвою став новопризначений уряд Юлії Свириденко.

Перші тижні роботи мали стати зоряним часом для нового Кабміну та його очільниці. Натомість буквально з перших днів уряд жорстко приземлили просто в епіцентр скандалу з атакою на антикорупційну інфраструктуру. Адже саме прем'єрка та віцепрем'єр з євроінтеграції Тарас Качка мусили з перших годин пояснювати розлюченим міжнародним партнерам, що відбувається.

На щастя, Зеленський дуже швидко усвідомив, що ручні антикороргани будуть коштувати не тільки мільярдів неотриманої допомоги, але й цілком можуть заблокувати процеси євроінтеграції.

Це врятувало прем'єрку від потреби подальшої "адвокації" скандальних змін і зберегло їй репутацію. А вона Юлії Свириденко знадобиться, щоби якось мотивувати свій Кабмін працювати в умовах загальної невизначеності. 

[BANNER4]

Уже традиційно Верховна Рада не буде затверджувати програму дій уряду. Таке голосування дає Кабміну річний імунітет від звільнення, що в нинішніх умовах могло б стабілізувати уряд і дати горизонт планувань більший за два – три тижні. Однак програму жодного разу не затверджували для Кабміну Шмигаля, не будуть і для Свириденко. 

Ба більше, нова очільниця уряду після скандалу мусить постійно тримати в голові можливість формального зникнення "монобільшості" і, як наслідок, відставку уряду. А це теж не дуже додає впевненості, що початі сьогодні ініціативи вдасться продовжити завтра.

Втім, треба віддати належне Свириденко, в перші ж тижні вона в доступний для неї спосіб почала зрушувати з мертвої точки складні питання.

Як у відомому анекдоті про "шашечки чи їхати", віцепрем'єрка почала пропонувати ідеї на кшталт поліграфа для переможця конкурсу на керівника Бюро економічної безпеки України. Такі процедури не передбачені жодними законами, проте вони дозволяють зберегти владі рештки обличчя і водночас наблизитись до призначення нового голови БЕБ. 

Власне, в цьому загалом і полягає головне політичне вміння Свириденко, яке дало їй вибратися по кар'єрній драбині на саму гору – вигадувати непоказні, компромісні рішення, які дають змогу рухатись далі і досягати свого.

До речі, якщо подивитися на склад уряду, то так само можна буде побачити наслідки застосування такого підходу нової прем'єрки.

По-перше, сама Свириденко весь минулий рік бралася за всі можливі чутливі історії типу "мінеральної угоди" зі США та якось без показного героїзму дотягала їх до результату. Своє прем'єрство Юлія Анатоліївна теж так "дотягнула".

По-друге, Свириденко змогла те, що не вдалося Шмигалю – зібрала цілу свою команду в уряді. Одразу три її заступники з Мінекономіки зараз стали членами Каьміну.

Так, євроінтеграцію закриває Тарас Качка у статусі віцепрем'єра. Одразу три (!) міністерські портфелі якось непомітно злили під першого заступника Свириденко Олексія Соболева, який тепер міністр і економіки, і довкілля, і сільського господарства.

Тимчасово, та Міністерство культури очолила ще одна заступниця нової прем'єрки – Тетяна Бережна.

І це ще не все. Міністр соцполітики Денис Улютін не планувався на цю посаду. Так, його давно відзначили для себе в ОП, але місце в уряді він отримав завдяки старанням саме Свириденко. Вони мали спільний позитивний досвід роботи по американській ресурсній угоді. 

[BANNER5]

Якщо порівнювати з позиціями Шмигаля, який в уряді мав лише свого міністра Кабміну, старт Свириденко виглядає набагато більш перспективним. 

Очевидно, що станом на зараз прем'єрка навряд чи буде проявляти свою суб'єктність і робити щось наперекір президенту чи главі ОПУ. Однак усі попередні рази в українській політичній історії, коли прем'єр отримував такий ресурс впливу, то рано чи пізно він починав ним користуватись. 

Тож, якщо Раді вдасться подолати кризу довіри, яка нависла над "Слугою народу", й уряд Свириденко зможе попрацювати довший період часу, країну можуть цілком чекати дуже цікаві політичні повороти і поява самостійного центру впливу.

***

Після 22 липня владна вертикаль, сама того не сподіваючись, потрапила в зону дуже сильної турбулентності. Накопичені за роки втома й образи всередині керуючої політсили, помножені на хвилю жорсткого суспільного обурення, поставили владу на межу розколу.

Ця ситуація виглядає ще складнішою, якщо поглянути на неї в ширшому геополітичному контексті, де Росія готується до "последнего и решительного боя" на фронті, а колективний Захід наче як дозрів до серйозних ударів по економічних інтересах Кремля.

За таких обставин керованість і прогнозованість влади в Україні – одна з надважливих речей. І коли президент і його команда починають щось подібне до атаки на антикорупційні органи, це розбалансовує країну в найбільш критичний момент. 

Є надія, що втрата довіри до Зеленського, потенційний параліч роботи ВР і новий уряд у напівпідвішеному стані – всі ці процеси ще не перейшли в незворотну фазу. 

Але тепер владі, щоб подолати наслідки своїх необдуманих дій, доведеться витратити масу сил і часу. Країну потрібно встигнути стабілізувати всередині, поки не почались драматичні зовнішні потрясіння. 

Роман Романюк, УП