Нещодавно канцлер Німеччини Мерц заявив, що Україна навряд чи зможе стати членом ЄС у найближчій перспективі, як мінімум до 2034 року. Наші перспективи вступу у НАТО на це й же ж період ще більш химерні.

Але європейське майбутнє України є очевидним прагненням більшості українців. Певною частиною суспільного договору. Принаймні тією частиною про яку всі говорять. Хоча кожен розуміє по-своєму.

З цієї формули варто затямити, що без збереження України, нашої субʼєктності, в перспективі найближчих 10 років про реалізацію подальших планів говорити не доведеться.
Доведено всіма московськими окупаціями. Тому вирішуючи будь-які довгострокові задачі все має виходити з того як зберегти, зробити сильнішою Україну.

Я переконаний, що лише подолання постколоніального і недопущення неоколоніального статусу української нації, відродження її ідентичності, створення справедливих умов доступу до влади і власності, панування українських ментальних, світоглядових цінностей, зрештою побудови держави-нації є ключем до вирішення будь-яких питань.

Тобто чим більш українськіша Україна, тим вона міцніша і тим кращі в неї перспективи. Серед них і європейські. І навпаки, чим більш зденаціоналізованою знеособленою з відсуненням нації від впливу на вирішення будь-яких питань її існування, країна буде слабшою.

Наступне. Зруйнування єдності нації – влади і війська грозять смертельними загрозами в умовах війни. Росія завжди вміла розпалювати міжусобну горожанську війну, вміло підкидаючи дровенят у вогонь суспільного протистояння. Неодмінно зробить це і зараз.

Саме тому, «притомна» частина суспільства, воююча його частина вважала вкрай небезпечним зруйнування суспільної єдності і внесення розколів і протистоянь в умовах війни. На жаль, можемо констатувати що наразі національну єдність як частину суспільного договору влади, нації і війська зруйновано. Олія суспільного протистояння виплеснулася і тепер лиш питання, хто коли і чиїми руками піднесе сірник.

І третє. Для тилу фронт війни з відвічним ворогом на жаль став на далекий другий план, а війна чужою і другорядною. Зараз можна скільки завгодно констатувати, що і влада і її політичні опоненти зробили багато, щоб сценарій пішов саме таким шляхом.

Мене ж більше цікавить (з огляду на нашу історію, бо таке і йому подібне вже не раз було і завжди закінчувалося трагічно) як в цій ситуації зберегти країну і націю, бо вже не раз писав і повторював вислів провідника «Тризуба» імені Степана Бандери славної памʼяті Василя Іванишина: «Люди при владі категорія – змінна, Україна категорія вічна».

Очевидно, влада побачила, що з українською нацією не можна ні не так поступати, ні не так розмовляти. Звісно мене як вояка ображає, що на фронті критично бракує піхоти, а на фото з акцій повно здорових, свіжих «піхотинців». Що ті, хто тусить в кабаках якось не до кінця доганяють, що робиться це нашою кровʼю і потом. Зрозуміло, що влада має належно прореагувати і не просто вербально. Потрібні дії. Так само як активна частина суспільства має нести відповідальність, щоб голос протесту не перетворився в сліпий бунт, а протистояння з окремими людьми влади не переросло у протистояння проти України.

Зараз Путін зробить усе щоб цей протест перетворити на сліпий руйнівний бунт. А голос громади на вулицях на диверсійні операції пʼятої колони глибоко в тилу.
Тому кожен крок і дія мають виходити з того чи це робить сильнішою Україну, чи її послаблює.

Як учасник майже всіх великих суспільних акцій в Україні, починаючи від Живого Ланцюга 1990 року, я дуже критично ставився до однієї з них. «України без Кучми». Хоча був проти Кучми.

З двох мотивів. По-перше, акція носили виключно негативний характер боротьби «проти». Цей етап я особисто пройшов ще у 1996 році на майдані у Тернополі, виступаючи проти репресій щодо «Тризубу» імені Степана Бандери з плакатом «Кучму геть». Але найголовніше мене бентежила участь «Україні без Кучми» відверто проросійських і антидержавних сил на кшталт соціалістів та комуністів.

Тоді в дискусіях з деякими побратимами, які активно включилися в двіж і зрештою стали єдиними, кого влада жорстко і показова покарала, я говорив, що насправді попутництво з комуністами і соціалістами – це серйозна помилка, бо останні виступають не просто проти Кучми чи влади, а проти будь-якої форми української держави. Вони використовують ці акції не для того, щоб знести режим, а з метою демонтувати Україну.

Тому наявність на фото з акцій ліворадикальних елементів (до речі, на Майдані їх не було), тих путінських міньйонів, які, приміром, організовано їздили до Львова травити Ірину Фаріон (до речі з плакатами подібного штибу) насторожує.

Антиукраїнський елемент має бути табуйований і позбавлений права (навіть у фізичний спосіб) використовувати тло суспільного незадоволення, втоми для своїх диверсій. Київ вже бачив большевиків і збільшовизований елемент на своїх вулицях у 1917-му. А за ними московську окупаційну армію взимку 1918 року. Так само дуже хочеться, щоб суспільство все ж чітко мало градацію пріоритетів.

Головна ціль вистояти і зберегти Україну. Головний ворог у Кремлі.

Як показує картинка з будь-яким внутрішнім ворогом розберемося дуже швидко. Хоча мене й далі непокоїть певна глорифікація і виведення в ранг святих деяких діячів та інституцій. Не можна звинувачувати своїх політичних опонентів і прикривати своїх.

Прокурори моральні інваліди і ухилянт Шабунін мають сприйматися однаково. А інституційна незалежність антикорупційних органів (яка можливо потрібна) не повинна покривати їхню бездіяльність і заангажованість.

Ну й коли згадав про інституцію. То наведу свою градацію. Головною інституцією була, є і буде українська нація.

Українська держава – це прояв меж і повноважень нації в конкретних формах, відповідно до історичних умов. Для стійкості нації, а відтак держави найважливішими внутрішніми інституціями були: мова, традиції, сімʼя та віра. Думаю і в нинішню добу ці інституції залишаються важливими. І головне, не забувайте ціною кого все це відбувається. Бо доки стоїть піхота – стоятиме Україна…