Щоразу, коли на півдні України з’являється сарана, країна ніби прокидається в біблійній історії. Одні говорять про "кару", інші — про кліматичний апокаліпсис. Комахи стають інфоприводом для паніки, мемів, релігійних трактувань. Хтось навіть бачить у цьому послання згори. І щоразу — наче такого ще ніколи не було.

Але було. І не раз. Просто раніше ми мали мову фахівців, інституцій, агрономів і санітарних служб. А зараз — маємо порожнечу, яку миттєво займають страх, вигадка й публіцистична істерика.

Нашестя сарани — не новина. У Біблії вона — одна з десяти кар. У давньоруських літописах її згадують як біду, що "виїдала ниви до кореня". Від сарани потерпали запорозькі козаки, іще раніше — скіфи й сармати. Великий Степ, яким є південь і центр України, був її природним домом задовго до появи держави. І роївся він не гірше, ніж зараз.

Цикл був простий і природний. Кілька посушливих років поспіль — і сарана переходить із поодинокої форми у зграєву. Її чисельність зростає в сотні разів. Їй для цього не потрібно нічого надзвичайного — лише тепла земля, короткий сезон зелені та відсутність природних бар’єрів. Зазвичай цикл складає 8–12 років. Чому так?

Після великого спалаху територія "виїдається" і популяція різко падає. Потрібні роки, щоб відновилися степові чи сільськогосподарські угіддя. 

Коли сарани стає дуже багато, збільшується чисельність птахів, паразитичних комах, грибкових захворювань, які "збивають" популяцію. А для наступного "вибуху" має знову збігтися кілька років сприятливої погоди (тепла весна, сухе літо, відсутність масових дощів).

Запобігти циклам сарани повністю неможливо — це природний механізм. Але  можна зменшити ймовірність переходу у зграєву форму та мінімізувати шкоду. Для цього важливо створювати природні бар’єри у вигляді лісосмуг, багаторічних трав і зрошуваних ділянок, які зменшують привабливість територій для відкладання яєць і масового пересування комах. Постійний моніторинг осередків розмноження — від перевірки ґрунтів до використання дронів і супутникових знімків — дозволяє виявляти небезпеку ще до формування роїв. Швидке реагування на ранніх стадіях, зокрема знищення личинок біологічними інсектицидами до початку їхнього польоту, дає змогу локалізувати осередки. А зміна структури агроландшафтів — відмовa від суцільних монокультур на користь сівозміни та збереження природних степових ділянок — створює стійкішу систему, менш вразливу до "вибухів" саранових популяцій.

То ж, як бачимо, це не надзвичайна подія. Це — частина екосистеми. А от те, як ми на це реагуємо, — вже індикатор.

Сьогодні сарана викликає страх не тому, що вона страшніша, ніж у XIX чи XX столітті. Вона викликає страх, бо ми втратили здатність передбачати, пояснювати й протидіяти. Колись діяли служби прогнозування. Була мережа фахівців. Були дані, карти, межі, протоколи. Була тиха, рутинна система, яка не робила з кожної комахи заголовок, а з кожного літа — трагедію. Сьогодні ми замінили її Telegram-каналами, а замість агрономів маємо коментаторів із фейсбуку. І головне — ми замінили розуміння природи міфами про неї.

Найстрашніше не те, що прилетіла сарана. Страшніше те, що в інформаційному полі панує безсилля. Люди не знають, що відбувається. Держава мовчить або реагує постфактум. А між тишею й панікою завжди перемагає паніка.

Ми самі створили умови, в яких сарана має ідеальні шанси. Ми знищили степи й засіяли все безперервними монокультурами. Ми спростили ландшафт, прибрали бар’єри, зруйнували сівозміни. Ми змінили клімат у власному регіоні, зробивши його теплішим, посушливішим і схожим на північноафриканські ареали, де пустельна сарана відчуває себе як вдома. Ми не захистили поля — і не захистили себе знаннями. Це не кара. Це результат.

Колись поява сарани була приводом для превентивних дій. Сьогодні — для паніки. І поки ми не повернемо мову науки, мову профілактики, мову стратегій, доти кожне крило в небі буде здаватися знаком апокаліпсису.

Ми боїмося не сарани. Ми боїмося відповідальності. Бо сарана — це біологія. А страх — це вже наша культурна і системна поразка. Прокляття — не в комахах. Прокляття — у безвідповідальності, яку ми навчилися ховати за гучними словами.

Людмила Циганок, генеральна директорка "Офісу сталих рішень", президентка Асоціації професіоналів довкілля (PAEW)