8 липня у війні з РФ сталася дуже важлива подія. Я, на жаль, не помітив, щоб її помітив український ФБ – але, можливо, просто погано дивився.

Отже, 8 липня Україна офіційно визнала, що Київська митрополія так званої Української православної церкви – афілійована з РПЦ.

Це дуже сильний крок у правовій площині. Це – визнання, що «КМ УПЦ» працюють на структури ворога. Нагадаю, РПЦ в Україні заборонена, і це дуже логічно, бо вона є частиною російської влади, котра... ну ви, мабуть, все чули протягом цієї ночі, як і тисяч попередніх.

Цей день ми наближали, як могли. А повільна українська бюрократична машина – відтерміновувала, як могла. Роки великої війни йшли, РПЦшних функціонерів («священників УПЦ») ледь не щомісяця арештовували за шпигунство і диверсії, але українська держава не бачила факту, що духовно і фізично УПЦ=РПЦ=ФСБ, при тому, що другу частину цього рівняння уже давно було зафіксовано у правовому полі.

Це все мені нагадує Отавську конвенцію і заборони протипіхотних мін, з якої ми буцім вийшли теж після трьох з половиною років повномасштабки, десь за тиждень до визнання того, що УПЦ і РПЦ тісно поєднані. Випадковий збіг? Не думаю, це так у нас все працює, за принципом «краще дуже пізно, ніж ніколи».

Так, власне, головне питання – що далі? Буде взагалі щось далі?

Чому в українській столиці діють структури, офіційно пов’язані з російською владою? Коли це припиниться?

Чому квітнуть і пахнуть так звані монастирі – Іонинський, котрий безперешкодно веде свою діяльність посеред ботанічного саду ім. Гришка, Фролівський, котрий натхненно забудовує автентичний ландшафт Подолу новими сараями, Покровський, де регулярно руйнують історико-культурну спадщину, Голосіївський, де періодично затримують російських агентів?

Чи включаться у нашу боротьбу чиновники і тилові співробітники силових відомств? Чи навпаки, продовжиться тема – «ви, сонечки, там воюйте на фронті, а ми тут в тилу продовжимо стригти російську агентуру на гроші»?