Зміни починаються не з аналізу проблем, а з мрії про інший світ, який можна побудувати. Певний порядок в якому ми живемо і який вважаємо єдино правильним — це продукт, а не даність. Це постійне виробництво смислів, норм і "очевидностей". Його можна аналізувати, деконструювати, адаптувати. І відповідно його зміна стає реальною не тоді, коли всі публічно повторюють новий дискурс — це легко фальсифікується, а коли в побутовому просторі з’являються альтернативні історії — коли людина на кухні, вулиці або в чаті будинку спростовує загальну "правду" власним реальним досвідом. Бо вона не тільки слухає те, що "всі знають" і вірить "очевидному", а ставить запитання, які можливо ніхто інший ще не ставив. 

Очевидне — це не істина, а рішення минулого, які завжди мають автора, навіть якщо він наразі невидимий і давно розчинився у тому самому минулому. Це річ, яку суспільство саме вигадує і вважає важливою. Воно формулює, що можна, а що не можна, що здається можливим, а що забороненим чи неможливим — межі дозволеного. У посттоталітарних суспільствах це проявляється, як "заборона на уяву", як соціальний песимізм, як розрив із майбутнім.

Манера вести себе в суспільстві, яке втратило довіру, починається не з пояснення, а з появи запитання — як може бути інакше? Розберемо це в контексті судової влади.

Короткі тези з інтервʼю тодішнього голови Верховного Суду Василя Маляренко за 10 червня 2005 року, на яке я натрапив випадково і читав з неймовірним подивом.

• Судова система потребує комплексного та продуманого реформування замість хаотичних і суперечливих змін. 
• Корупція в судах існує, але її масштаби і поширеність надто перебільшені, зокрема чутками і діями сторін по справі.
• Вищій раді юстиції складно зібрати кворум через це виникають труднощі з проведенням засідань та затримки у призначенні суддів.
• Ми повністю відкриті для преси. Відкритість і гласність роботи судових органів зросли, і тепер медіа мають ширший доступ до інформації.
• Ліквідація військових судів триває, оскільки їхня функціональність в сучасних умовах вичерпала себе. У середньому за рік суддя апеляційного військового суду розглядає 30—35 справ.

З 2005 року року було змінено абсолютно все, ухвалені нові закони, змінено Конституцію, утворено нові інституції, в них набрали нових людей. Загалом є позитивні зміни, але порядок денний, як бачимо з тез інтервʼю, не змінився. З цими думками можна виступити на форумі чи вийти в ефір і особливо ніхто не помітить різниці. І тут напрошується невтішний висновок — сама мова, якою ми описували реформу десятиліттями — вичерпала себе. Слова, якими ми говоримо про реформи, про суди, про владу — більше не призводять до активного творення.

Ми живемо в мовному залишку минулого, який не відповідає теперішньому. Наче ми потрапили в місто давно знищеної цивілізації із невідомою мовою, та за своїм власним розумінням почали там жити. Трактуючи його облаштування виходячи зі свого досвіду та знань. І виходить, що боремося зі своїми застиглими у минулому уявленнями, тобто із собою.

Вся справа в тому, що інституції віддзеркалюють культуру, а не створюють її. І це не просто думка, цим темам присвячені роботи Клейтона Крістенсена, Шмуеля Айзенштадта і не тільки, які приблизно говорять, що нові інституції і закони дають збій, бо проходять через призми буденного і очевидного, люди не перебудовують свій побут згідно нових законів, а тягнуть свою буденність у нові інститути. 

І це все відбувалося в суспільстві, де недовіра до влади та інститутів стала частиною культури. Суспільстві, яке за десятиріччя ментальної окупації, звикло жити з думкою, що кожен закон можна підправити вказівкою "звідти". Що всі доленосні рішення приймаються у "таємній кімнаті". А весь управлінський хаос можна легко списати на теорію змови і чергового "тіньового фантомаса". Бо це ж "очевидно" і "прості люди нічого не вирішують". А далі класика: неправильні вихідні дані, незрозумілий або навіть катастрофічних результат, довільні і відповідно хибні висновки чому так сталося. Бо ми часто не враховуємо дуже важливі речі.  

Люди вчаться не тільки через структуровану комунікацію, а через випадкові дискусії, зустрічі, меми чи особистий досвід. Це дуже добре показано у фільмі "Мільйонер із нетрів" (англ. Slumdog Millionaire), де головний герой у "позараціональний" спосіб отримував необхідне знання протягом життя. Також це особливо добре видно в мем-культурі, де складні смисли передаються у вигляді жарту чи знущання і осідають в розумі глибше, ніж офіційні кампанії. Чому? Бо це обходить раціональні захисні механізми, і прямує до уявного, демонструючи абсурдність існуючого порядку. 

"Можливе" не має чекати на дозвіл згори — воно вже існує, як прихований код усередині культури, в якій зміни ніколи не рухаються прямою. Вони завжди розходяться спіралями — через випадкові збіги, несподівані локальні прориви, непередбачувані розмови у випадкових місцях. Тож замість того, щоб сперечатися з "фактами" всередині фальшивої очевидної реальності, треба деконструювати саме уявлення про цю реальність. Не нав’язувати нове знання, через офіційні канали комунікації, а вивільняти потенціал, який замурований під шарами страху, недовіри, фальшивих очевидностей. Не намагатися "переконати" старою мовою, а давати людям досвід, через який формується нова поведінка.

Пропозиція еволюції суспільного діалогу моє ключовий зсув: Логіка фактів — логіка наративу — логіка запитань — логіка можливостей. Від "що ми знаємо" до "як ми знаємо", до "чому ми так бачимо", і, нарешті, до "що могло б бути інакше?". Конструювати поле можливого там, де здається — немає вибору. Це рішення, яке дозволяє вийти з глухого кута суперечок про минуле і перейти до проектування майбутнього. Перехід від "що було?" до "а що, якби?" є ключем до вивільнення колективної уяви та енергії. 

Факти — це мова попередніх уявлень про дійсність (правильне/неправильне), яка зазнала поразки, наратив — це мова спільноти (ми/вони, свої/чужі), запитання — мова відкритого майбутнього (що ще можливо? як могло бути інакше?). Зміна патерналістських моделей "держава дає" на партнерські "спільнота творить". А це веде до відмови від уявлення про природність соціального порядку. Бо все, що здається "очевидним" — продукт колишніх рішень, травм, домовленостей, випадкових успіхів і невдач. А відповідно альтернатива є завжди!

Звертання до "очевидностей" чудово пояснює, чому деструктивні уявлення, наприклад, корупція, патерналізм — самовідтворюються, особливо в тих людях, які з ними не стикались. Це не просто погані звички, а ментальні конструкції, що сприймаються як єдино можлива реальність: "всі крадуть", "нічого не зміниш". Це по суті стратегія "нормалізації патології", але під її завалами "очевидностей", "страхів" і "зрад" справді лежать можливі інші сценарії дії, які не потребують додаткових доказів чи переконання — тільки підсвічування та відновлення. 

Зміна культури почнеться з відновлення колективної уяви — з дозволу собі уявити і висловити вголос інакший сценарій там, де здавалося, що вибору немає. І таким чином, можливо, одного дня ми прокинемося в іншому світі або хоча б на іншій "кухні". Бо реальність існує там, де існує можливість уявити щось інше. 

Володимир Гуржи