Цієї п'ятниці Сполучені Штати відзначили черговий День незалежності. Хоча головне національне свято США залишається незмінним, сьогоднішня Америка помітно відрізняється від тієї, яку ми знали ще рік тому. Тепер це країна президента Трампа і трампізму, що переміг. 

2025-го в Україні багато говорять і пишуть про метаморфози американської держави при Дональді Трампі. Про те, що нинішня Америка відмовляється від колишніх цінностей, зраджує власні демократичні ідеали та дискредитує себе в очах усієї планети.

Але якщо бути чесними, то доведеться визнати: імідж Сполучених Штатів за кордоном ніколи не був бездоганним. Ідеалізація Америки, характерна для українського суспільства в недавньому минулому, стала скоріше винятком із правил. А в інших частинах земної кулі антиамериканізм був поширений і до Трампа.

Навіть короткий список претензій до американців, починаючи з 1945 року, коли США стали справжньою світовою наддержавою, виглядає вельми переконливо.

Гуманісти ставили в провину Америці ядерні бомбардування Хіросіми та Нагасакі. Антикомуністи – змову зі сталінським режимом у Ялті. Ліберали – розгул маккартизму. Борці за рівність – расову сегрегацію. Ліві викривали експансіоністську політику Вашингтона в роки Холодної війни. Праві – недостатню рішучість Вашингтона в протистоянні з СРСР та КНР.

Одних обурювала підтримка військових переворотів у Латинській Америці. Інших – ненадання допомоги угорському повстанню 1956 року. Хтось лаяв американців за інтервенцію у В'єтнамі в 1960-х, а хтось – за зраду Південного В'єтнаму в 1970-х. І це вже не кажучи про такі репутаційні плями, як вбивство Джона Кеннеді, "Уотергейт", справа "Іран-контрас" чи скандал Клінтон – Левінські наприкінці ХХ століття.

[BANNER5]

Різноманітні закиди продовжували сипатися на США і в новому тисячолітті. Для одних ганьбою Америки стала агресивна політика Буша-молодшого, який почав війни в Іраку та Афганістані. Для інших – беззуба політика Барака Обами, який допустив російську анексію Криму та вторгнення на український Донбас. Хтось вважав американським бичем бездушний неолібералізм, а хтось – войовничу політкоректність. І з роллю бездоганного ідеалу Сполучені Штати явно не справлялися. 

То що змінила друга президентська каденція Дональда Трампа?

Хоч би якою спірною була репутація США до 2025 року, американці не переставали за неї боротися. Вони намагалися прикривати непристойні справи гарними та правильними словами.

Визнавали помилки минулого та публічно за них каялися. Намагалися компенсувати старі промахи новими здобутками. Невтомно працювали зі світовою громадською думкою. "Якщо жителям інших країн не подобається Америка, то це наша проблема", - цим принципом у Вашингтоні керувалися багато десятиліть поспіль.

Але тепер Білий дім має інше кредо: "Якщо жителям інших країн не подобається Америка, то це їхні проблеми". Нинішню адміністрацію США вирізняє не відхід від демократичних ідеалів, не зневага до міжнародного права і не готовність укладати угоди з диктаторськими режимами (цим грішили й багато попередників 47 президента); а байдужість до репутації своєї держави за кордоном.

Невипадково нове президентство Трампа стартувало з розгрому USAID – структури, покликаної завойовувати серця та розум людей по всьому світу і прищеплювати їм симпатії до Сполучених Штатів.

Після 1945-го Вашингтон вкладав величезні кошти в позитивний імідж Америки. Це завдання вдавалося вирішити далеко не завжди і не скрізь, але протягом вісімдесяти років воно залишалося пріоритетним. А сьогодні Трамп та Ко готові пожертвувати іміджевим капіталом, який створювався усі ці десятиліття. І здебільшого цей капітал витрачається заради миттєвих цілей: щоб скоротити витрати федерального бюджету чи просто щоб потішити власне его.

[BANNER1]

Звільнивши Америку від репутації, Дональд Трамп отримав майже необмежену свободу дій та слів. Він може виступати із заявами, які б ніколи не дозволили собі його попередники. Може публічно озвучувати речі, які раніше обговорювали лише крадькома. Може епатувати Європу своїми скандальними витівками. Може вимагати від союзників по НАТО відвертого та грубого підлабузництва. Загалом може поводитися як карикатурний Дядько Сем зі сторінок радянського журналу "Крокодил".

Очевидно, в уяві 47-го президента США це і є справжня незалежність. Можливість ні з ким не рахуватися. Ні на кого не озиратися. Не мати жодних зобов'язань ні перед ким.

Багато українців справедливо інкримінують президенту Трампу цинізм та користолюбство. Однак із цинічним і користолюбним партнером все-таки можна мати справу. Тяжко, неприємно, але можна.

Набагато гірше мати справу з непередбачуваним партнером. З людиною, яка змінює власну позицію, наче брудні шкарпетки. З президентом, який позавчора претендував на Нобелівську премію миру, вчора посилав до Ірану бомбардувальники B-2, а сьогодні знову перевтілюється з "яструба" на миротворця. Із главою держави, який може вирушити на саміт G7 у Канаді, щоб достроково його залишити та зірвати програму саміту. З лідером, який спочатку вимагає негайного припинення вогню в Україні, а потім легко відмовляється від цієї вимоги, задовольнившись імітацією переговорного процесу в Стамбулі.

Зрозуміло, непередбачуваність Трампа – це також елемент свободи від репутації. Імідж США як надійного партнера глибоко байдужий нинішньому президентові. Якщо іншим країнам доводиться підлаштовуватися під мінливий настрій Вашингтона, то це знову ж таки їхні проблеми. Якщо вони чимось незадоволені, це їхня справа. А глава Сполучених Штатів чинитиме так, як забажає в даний конкретний момент.

[BANNER2]

Єдина репутація, яка справді турбує Білий дім – це репутація Дональда Трампа в його власних очах. Американський лідер почувається сильним, мудрим та рішучим? Отже, Америка теж сильна, мудра та рішуча. І недоброзичливцям цього не спростувати, оскільки будь-яка критика з боку не має значення і не має братися до уваги.

Зарубіжні коментатори можуть стверджувати, що за п'ять місяців президентства Трамп не досяг ніяких серйозних успіхів. Але, мабуть, з погляду Трампа, звільнення Америки від репутації вже саме собою стало великим досягненням.

47-ий президент США робить те, чого не досяг жоден американський лідер за останні вісімдесят років: він дарує своїй країні незалежність від чужої думки, чужих оцінок, чужих симпатій і антипатій.

Щоправда, розплачуватись за цю незалежність доведеться не Дональду Трампу та його команді, а майбутнім поколінням американців.

Михайло Дубинянський