Як на мене, відповідь очевидна, але все ж спробую доволі просто пояснити ситуацію.

Оттавська конвенція – це міжнародна угода, яка забороняє використання протипіхотних мін. Її підписали, щоб захищати цивільних у конфліктах. Україна приєдналася до неї у 2005 році. Росія – ніколи.

А тепер уявіть: країна-агресор (Росія), яка з 2014 року веде проти нас війну, масово використовує міни. А Україна – ні, бо ми зобов’язані дотримуватись конвенції. Виходить, що ми воюємо з однією рукою зв’язаною за спиною.

З 2022 року ситуація стала критичною: росіяни просто засипають наші позиції мінами, штурмують піхотою, зокрема й за участю військових з КНДР. І в такій війні протипіхотні міни – це питання виживання.

Ми не нехтуємо міжнародним правом. Але право на самооборону – основа будь-якої держави. І коли ворог чинить геноцид, нищить міста, краде дітей, влаштовує катівні – ми зобов’язані захистити своїх людей. Тому Україна вирішила вийти з Оттавської конвенції – не щоб воювати більше, а щоб захищатися краще.

До речі, ми не одні. Свої позиції вже переглянули Латвія, Литва, Естонія, Польща, Фінляндія – ті, хто так само бачать загрозу і розуміють, що правила мають відповідати реальності.

Логічно постає питання, чому Україна не зробила цього раніше? Україна не вийшла з Конвенції у 2022 році, тому що спочатку сподівалася на дипломатію, постачання альтернативних озброєнь та збереження міжнародної підтримки.

Проте за роки війни стало зрозуміло, що жодні технології не замінюють протипіхотних мін проти масових «мʼясних штурмів» РФ (особливо з використанням мобілізованих з КНДР), приклад союзників (Польща, Балтія, Фінляндія), які вже вийшли з Конвенції, легітимізував цей крок, а докорінна зміна обставин (геноцидна війна РФ) вимагала часу для правового обґрунтування. Це вимушений і своєчасний захід, прийнятий коли усі інші рішення вичерпали себе, а загроза нових масованих атак РФ стала критичною.

Головне зараз – захистити Україну. Бо якщо не буде України – не буде й прав. Вижити – це теж право. І ми його використаємо.