Військова фотожурналістика – один із найстаріших жанрів фотографії. Перші знімки робились ще під час Кримської війни та громадянської війни в США у ХІХ столітті. Тоді, як і зараз, мета одна – показати, що насправді відбувається на війні. Історія повторюється: тоді фотографували "спецоперації" російської імперії, а тепер і росії.  

Фотографи фіксують бійців, техніку, бої, маневри, воєнну повсякденність. Але найсильніше вражають знімки болю – поранених, вбитих, зруйновані міста. Бо справжня війна то не лише військові дії, а й страждання людей. Наприклад, відомі фото "Страта в Сайгоні" та "Смерть іракського солдата" показали жахіття без прикрас. Автори ризикували, публікуючи їх, і це викликало багато суперечок. Але чи маємо ми право таке показувати? Як же ж повага до жертв? 

Такі питання завжди стояли перед фотожурналістами. А з появою соцмереж поширення шокуючих знімків пришвидшилось в рази. У цій колонці ми поговоримо про головні етичні й правові дилеми військової фотожурналістики.

Розберемо, як Європа намагається знайти баланс між публічним інтересом і правом на приватність, чому в США переважає підхід "суспільство має знати", і як ці моделі співвідносяться з українськими реаліями. Також торкнемося питань відповідальності журналістів і того, де проходить межа між документуванням і втручанням у людський біль. 

Основна етично-правова дилема

На мій погляд, головна дилема звучить так: де проходить межа між необхідністю показати світові правду війни та потребою захистити гідність її жертв? Чи однакова ця межа для різних конфліктів і ситуацій? Навряд чи тут спрацює абстрактна теорія – відповідь треба шукати в конкретному контексті. 

У випадку російсько-української війни це особливо важливо. Сьогодні фото жертв ракетних ударів – не просто етичне питання для журналіста. Це спосіб сказати правду у світі, де брехня працює як зброя. Кожен такий кадр – не "контент", а візуальне свідчення для історії у боротьбі за справедливість. Але перед тим як перейти до складних моральних виборів, коротко погляньмо на правову рамку. Правил багато, а ясності – значно менше. 

Правова рамка – український вимір

В Україні, як і в більшості цивілізованих країн, фото, яке дозволяє ідентифікувати людину, вважається персональними даними. Наприклад, портрет є персональними даними, а розмитий силует у натовпі — скоріше за все, ні. Публікувати зображення людини без її згоди заборонено, якщо це не робиться в її інтересах або в інтересах суспільства. Винятки є: наприклад, якщо фото зроблено в публічному місці чи на масовому заході, згода зазвичай не потрібна. 

Окремий нюанс – воєнний стан, що діє в Україні з 2022 року. У цей період право на приватність може бути законно обмежене. Якщо в мирний час приватність часто переважає над правом знати, то під час війни баланс суттєво зміщується – суспільний інтерес набуває виняткової ваги.

Це не означає повного скасування права на приватність: кожне втручання має залишатися пропорційним своїй меті. Водночас зростає цінність моментального документування злочину і донесення правди до світової аудиторії – поки це не зробили росіяни.

Також важливо: фотографія – це об’єкт авторського права. Автор має право використовувати свій знімок як вважає за потрібне – публікувати, продавати, передавати. Втім він має дотримуватись прав тих, кого сфотографував. 

На практиці це здебільшого означає: якщо фото зроблене у публічному просторі або має суспільну вагу – його можна публікувати. У такому випадку фотограф може реалізувати своє авторське право, наприклад, ліцензуючи знімок для публікації в медіа. Водночас кожен випадок варто розглядати окремо. Цей підхід не дозволяє використовувати зображення у комерційних цілях, не пов’язаних із інформуванням суспільства – як-от для реклами чи нанесення на сувеніри.

Європейський підхід, баланс інтересів

В Європейському Союзі діє один із найжорсткіших у світі режимів захисту персональних даних – відомий як Загальний регламент про захист даних. Це складний документ на понад двісті сторінок принципів та правил роботи із персональними даними, застосування якого супроводжується суворими процедурами та високими штрафами. Але навіть в умовах такого регулювання журналістиці передбачені спеціальні умови поводження з даними. Узагальнено, якщо публікація фотографії має вагомий суспільний інтерес, то її можна розміщувати без згоди особи. 

Рішення ухвалюється через "балансовий тест": 

• Чи є публічний інтерес вищим за приватність людини? 
• Чи справді ця подія має суспільне значення? 
• Чи фотографія не порушує гідність чи безпеку особи? 

Важливо: цей виняток не діє, якщо фото використовують виключно в комерційних цілях, наприклад, для реклами або продажу постерів. 

Європейський суд з прав людини неодноразово застосовував цей тест: 

• У справі "Ганновер проти Німеччини" (2004) суд надав перевагу приватності, у випадку коли публікація фотографій приватних осіб без згоди може порушувати право на повагу до приватного життя – за відсутності вагомого суспільного інтересу. 
• У справі "Аксель Шпрінгер АГ проти Німеччини" (2012) – на бік свободи преси, у випадку коли йдеться про висвітлення подій суспільного значення чи резонансу, навіть якщо це зачіпає приватність окремих осіб. 

Отже, баланс між правами особи та суспільним інтересом – ключовий принцип у європейському підході до публікації зображень. 

Американський погляд, право суспільства знати

У США свобода слова одна із основних конституційних цінностей, закріплена Першою поправкою до основного закону США. Преса має дуже широкі права, в тому числі на публікацію фото, навіть без згоди людини, якщо йдеться про події суспільного значення. 

Окрім потужного захисту Першої поправки, в американському праві діє доктрина "новинної цінності". Вона є ключовим захистом від позовів про вторгнення в приватне життя: якщо подія є суспільно значущою, право на її висвітлення майже завжди переважає. При цьому публічні особи –  держслужбовці, політики – мають менше приватності ніж решта громадян. Суспільство має право знати, чим вони займаються. 

Верховний суд США захищає журналістів послідовно: 

• "Нью Йорк Таймс проти Саллівана" (1964) – суд визначає, що журналіста можна покарати лише за доведений "злий умисел" у разі публікацій про публічну особу. 
• "Кокс Броадкастінг проти Кон" (1975) – правдива публічна інформація має пріоритет над приватністю, якщо отримана законним шляхом. 
• "Сіппл проти Хронікл Паблішінг Ко." (1984) – деталізація  правила "нексусу новинної цінності": суд оцінює, наскільки конкретна інформація потрібна для доведення до широкого загалу.
• "Шульман проти Груп В Продакшнс, Інк." (1998) – підтвердження цього ж правила з уточненням: дуже інтимні деталі мають залишатись конфіденційними, навіть якщо вони тісно повʼязані з важливою новиною.
• "Бартнікі проти Вайденера" (2001) – остаточне (на сьогодні) закріплення позиції: навіть конфіденційні матеріали можна публікувати, якщо вони важливі для суспільства. 

Попри різні підходи у аналізі, ключове правило залишається незмінним: суспільство має знати правду – навіть якщо це неприємно чи незручно для когось. Водночас комерційне використання фото – окрема історія, у такому разі потрібна згода зображеної особи. 

Війна та приватність: український контекст

Між європейським та американським підходами є спільний принцип: суспільний інтерес може переважити право на приватність. 

Ключове питання: чи є суспільний інтерес у публікації фотографій жертв російських ракетних ударів по Києву? Моя відповідь – безумовно, так. 

Світ має побачити реальні наслідки війни. У епоху інформаційних маніпуляцій правдиві зображення повертають нас у реальність. Якщо є вагомий суспільний інтерес і добросовісний намір автора, приватність відходить на другий план. У випадку війни цей інтерес очевидний: показати світові злочини росії проти людяності. Балансовий тест у цьому контексті однозначно схиляється на користь публікації. 

Далі – кілька прикладів, які шокували західну аудиторію. Фото й історії, від яких хочеться спитати: чи можливе таке у XXI столітті?

Українські реалії: кадри, що стали доказом і зброєю

Теоретичні розмірковування про баланс інтересів стають беззаперечно конкретними, коли ми дивимося на реальні події російсько-української війни. 

Буча, квітень 2022 . Світ завмер від кадрів убитих цивільних на вулицях звільненого міста. Саме ці фотографії розбили вщент брехню кремля про "постановку". Чоловік, який так і не доїхав додому на велосипеді. Рука жінки з яскравим манікюром серед обгорілих решток. 

Це не просто зображення трагедії, це пряме та беззаперечне свідчення воєнних злочинів російської армії. Суспільний інтерес тут був абсолютним: світ мав побачити геноцидний характер російської окупації. 

Вінниця, липень 2022 . Чотирирічна дівчинка, вбита російською ракетою "Калібр". Її закривавлений візочок – на перших шпальтах світових видань. Це, мабуть, найгостріший приклад етичної дилеми. З одного боку, невимовний біль родини. З іншого сила образу, який став символом тисяч дитячих життів, відібраних війною. Один кадр пояснив західному суспільству природу російського терору краще за сотні політичних промов. 

Водночас постала найскладніша частина дилеми: чому тут ідентифікація виправдана, тоді як загальна етика вимагає анонімності? Відповідь – у силі символу. Кожен випадок потребує окремої оцінки (ad hoc). 

Звісно, загальним правилом має залишатися захист приватності — розмиття облич та деталей. Але інколи конкретний образ уособлює всю трагедію і здатний розповісти світові правду сильніше за тисячі знеособлених знімків. Тоді відступ від правила можливий, але він не є безумовно виправданим. 

Дніпро, січень 2023 . Жінка на руїнах власної кухні у зруйнованому під’їзді багатоповерхівки. Без крові, без тіл, але повне руйнування мирного приватного життя. Цей образ говорить: росія бʼє не тільки по військових, а й по самому укладу життя українців. 

Київ, квітень 2025 . Фото подружжя Ліберових постраждалих від нічної ракетної атаки у вразливому стані – оголені та приголомшені посеред розтрощеного двору житлового кварталу. 

Кожна нова атака потребує нової фіксації, бо без постійних нагадувань світ схильний до "втоми від війни". Дискусії, які спалахнули після публікації, вкотре підтверджують: питання чутливості завжди буде. Але й відповідь незмінна – доки триває війна на знищення, право суспільства знати і бачити правду має перевагу. 

Етика та відповідальність фотографів і журналістів

Фотографи та журналісти не мають карт-бланша на публікацію будь-яких шокуючих матеріалів. Професійна етика та людяність залишаються важливими навіть у воєнний час.

Анонімізація зображень – розмиття рис обличчя, татуювань чи інших ідентифікуючих деталей – необхідна для захисту приватності постраждалих та їхніх близьких. Дотримання цих правил стосується не лише фотографів, але й журналістів видань, які використовують світлини у своїх матеріалах.

Важливо також ретельно обирати кадри для публікації: навіть найсильніший образ потребує етичного підходу та відповідального рішення. 

Кілька порад для фотожурналістів, які працюють у зоні війни: 

• оцінюйте суспільний інтерес перед публікацією шокуючих знімків;
• поважайте гідність жертв і використовуйте анонімізацію, де це доречно;
• надавайте контекст до фотографій, пояснюючи їхню важливість для розуміння правди. 

Підсумок – право на правду

Історія і право не пробачають тих, хто мовчить перед обличчям зла. Як каже римська максима: Vigilantibus non dormientibus servit lex (пер. – закон служить пильним, а не тим, хто спить).

Сьогодні ця істина має особливу вагу. Ми не можемо і не маємо права заплющувати очі на злочини окупантів. Наш обов'язок – документувати реальність, доносити правду і змушувати світ бачити її. 

Іноді, читаючи європейські видання, я натрапляю на зауваження: українська позиція нібито занадто емоційна в контексті російської агресії. 

Але як можна залишатися відстороненим, коли йдеться про долю твоєї країни? 

Коли російські ракети руйнують наші міста, правда — наша найпотужніша зброя. Ми не можемо приховувати біль народу. Ми не прикрашаємо трагедію. Ми не пом’якшуємо реальність.

Світ має бачити. Світ має знати.

Світ має відчути правду цієї війни.

Вадим Козьма, юрист-міжнародник, військовослужбовець