Андрія Парубія, Голову Верховної Ради України у 2016–2019 роках і чинного народного депутата, вчора застрелили у Львові. Його смерть – це не лише трагедія для рідних і колег. Це ще один сигнал у війні, яка давно вийшла за межі лінії фронту. Сигнал, адресований нам усім: Росія воює не тільки шахедами й ракетами, вона воює страхом, націлюючись на тих, хто створює сенси й працює для України.

І коли дивитися на події, особливо починаючи з 2022 року, стає зрозуміло: вони можуть бути повʼязані між собою. Це системна стратегія. І це картина, яку не можна ігнорувати. Вбивство громадської діячки Ірини Фаріон у липні 2024 року. Розстріл одеського активіста Дем’яна Ганула в березні 2025-го. Серія нападів на активіста та волонтера Сергія Стерненка, останній із яких стався цієї весни. Два замахи на журналіста Дмитра Гордона, які українські спецслужби вчасно зірвали.

Ці епізоди, що набули широкого резонансу, різні за обставинами, але їхня логіка спільна. Разом вони складають послідовний ланцюг, який свідчить про системність російської стратегії, яка може бути державною політикою. РФ фактично адаптувала так звану "decapitation strike" (стратегію на обезголовлення) не лише до військових, а й до цивільно-політичних структур через вбивства чи замахи на політиків і активістів, яких Кремль вважає "ворожими символами". 

Якщо слідство доведе, що за цими злочинами стоїть російська влада, правова кваліфікація буде однозначною – міжнародні злочини. Відповідно до статті 50 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій, політичні діячі, журналісти, активісти, лідери думок, які не беруть безпосередньої участі у бойових діях, є цивільними особами. Їхнє умисне вбивство під час міжнародного збройного конфлікту є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права й має розслідуватися як воєнний злочин.

Важливим елементом є наявність зв’язку з міжнародним збройним конфліктом. Відповідно до міжнародного права вся територія України, а не лише лінія фронту, є місцем збройного конфлікту. Це означає, що й вбивства у Львові чи Києві також можна кваліфікувати як воєнні злочини, якщо там є російський слід.

Якщо ж слідчими органами буде доведена системність, тобто те, що ці напади є елементом цілеспрямованої політики ліквідації української політичної, громадської та культурної еліти, тоді ми можемо говорити про злочини проти людяності відповідно до статті 7 Римського статуту. Це принципово змінює масштаб відповідальності: у такому випадку йдеться не лише про окремих виконавців, а й про військово-політичну верхівку.

При цьому важливо враховувати, що ця стратегія не нова. Росія століттями намагається позбавити Україну її провідних голосів. Знищення козацької старшини й автономії Гетьманщини. Культурна асиміляція. Терор більшовизму. Розстріляне відродження. Цілі покоління українських письменників, митців і науковців, політиків було знищено або відправлено в табори.

Пропаганда, дискредитаційні кампанії, дезінформація, вбивства, замахи та залякування – інструменти, спрямовані на те, щоб підірвати довіру, зламати стійкість, створити атмосферу страху.

Активізація цієї системної загрози відображається й на міжнародному рівні. Європейський суд з прав людини розглядає міждержавну справу "Україна проти Росії (ІХ)", що стосується саме системної практики політичних убивств, організованих РФ. Україна подала цю справу ще у лютому 2021 року, вимагаючи від ЄСПЛ визнати, що російська влада проводить цілеспрямовану політику фізичного усунення осіб, яких Кремль вважає загрозою, як на території України, так і за її межами. У якості доказів держава навела 24 резонансні випадки замахів та вбивств, скоєних у 2003–2020 роках у різних країнах світу. Зокрема, йдеться про вбивство у 2017 році полковника ГУР Міноборони Максима Шаповала та полковника контррозвідки СБУ Олександра Хараберюша. До процесу долучилися Польща й Литва як треті сторони, а також уряди кількох держав ЄС та Великої Британії, до яких ЄСПЛ звертався щодо даних по розслідуванню конкретних випадків. 

Ми маємо називати речі своїми іменами: це не випадкові трагедії. Це – елемент гібридної війни. Мета Росії – посіяти хаос, паралізувати політичне життя, залишити Україну без голосів, які здатні вести суспільство вперед. 

В таких  умовах держава повинна не лише фіксувати й документувати ці злочини, а й будувати захисну інфраструктуру. Ключовим є чітке розмежування функцій між органами сектору безпеки й оборони. Для підвищення координації та уникнення дублювання функцій доцільно розглянути питання перепідпорядкування особового складу та бойових підрозділів, що існують у структурі окремих розвідувальних або правоохоронних органів – Збройним Силам України. Це дозволить відповідним органам зосередитися на своїх профільних завданнях: контррозвідці, зборі розвідувальної інформації, забезпеченні правопорядку,  не розпорошуючи ресурси.

Ми повинні показати світові системність цих злочинів, аби винними визнавали не тільки окремих виконавців, а й ідеологію, яка пропагує використання смерті цивільних як зброї. Адже лише правова оцінка цих нападів дозволять домогтися справедливості – не лише для тих, кого ми втратили, а й для України, яка продовжує боротися за своє право на життя й свободу.

І головне питання залишається відкритим: скільки ще людей у російському "списку", яких вони хочуть убити? І що ми, як держава, можемо зробити, щоб їх захистити?

Гюндуз Мамедов