Ще один тиждень в Україні. Тиждень, який почався з новини про смерть Давида Чичкана.

Художник. Анархіст. Артилерист. Ці слова поруч у будь-якій іншій країні здавалися б абсурдом. Але не в Україні. 

У нашій країні можливо все. У нас поети стають снайперами, програмісти командують батальйонами, а художники йдуть в артилерію. 

Ми звикли говорити про перетин мистецтва і війни як про метафору, однак в Україні це стало буквальною реальністю. Давид, який писав провокаційні роботи, чиї виставки зривали, останній рік стріляв із гармати. 

Його смерть стала черговим витком нашого нескінченного кола. Кола, де творчість і смерть зустрічаються так близько, що вже неможливо провести межу. 

Ми живемо у світі, де галереї закінчуються кладовищем, а кладовище стає музеєм пам'яті. У світі, де могильні плити стають елементами національного пейзажу не менше, ніж храми чи університети.

Я пам'ятаю, як у робочому чаті в понеділок раптом попросили знайти йому місце на кладовищі. І я подумала тоді: ми всі тут стали не лише свідками війни, а й розпорядниками пам'яті… Хоча зараз, у моменті, не усвідомлюємо, не замислюємося над цим…

Закінчувався цей ще один тиждень нашої війни Аляскою, яка для багатьох, я знаю, стала межовим простором. Поділила цю війну навпіл. Від повної ізоляції Путіна та червоної доріжки для нього, яку так дбайливо розстеляли перед диктатором солдати американської армії. 

Ця зустріч наче підвела риску під переживаннями останніх шести місяців цього року: де ми не програли цю війну, але нас змушують поводитися так, ніби маємо визнати поразку. Не воєнну, а політичну. Не капітуляцію зброї, а капітуляцію думки. 

І це – найнебезпечніша форма поразки. Бо якщо ми приймемо її всередині, то зовнішня лише стане питанням часу.

В такі моменти крихкої реальності я особливо гостро відчуваю свою ідентичність. Я – кримська татарка. Моє серце – це Крим, і це серце вирвали з тіла багато років тому. Я не знаю, чи ще побачу його і коли. 

Крим для мене не просто територія. Це жива метафора дому; це тягар моєї бабусі, яка пам'ятала депортацію 1944 року; це сльози, які не висихали десятиліттями; це вигнання, яке повторюється знову. І це пам'ять, яка болить, навіть коли мовчиш.

Вчора я сказала своєму другові: "Мені так боляче за українців, я уже змирилася, що, можливо, не побачу Крим у цьому житті. Але зараз мені надзвичайно боляче, що десятки тисяч загиблих цивільних та військових можуть стати лише вироком цьому світові, який тепер визнає лише право сили".

А він відповів: "Не думай так".

Бо вперше за століття українці дали гідний опір. Вперше за століття українці не схилили голови. Вперше за століття українці стали не уламком імперій, а їхнім запереченням.

І я думала над цим залишок дня. Ми справді звикли бачити власну історію як низку поразок.

У XVIII столітті Мазепа програв Полтавську битву, і ми ще довго жили з тавром "зрадника", яке нав'язала російська імперія. Проте поразка Мазепи залишилася символом вільного вибору. Це зерно, яке проросло через століття.

В ХХ столітті Українська Народна Республіка впала під ударами більшовиків і поляків. Але дала покоління борців, які пам'ятали, що таке незалежність. Ця пам'ять жила в еміграції, у піснях, у підпіллі, у дитячих спогадах. І зрештою проросла в 1991-му.

В 1944 році кримських татар депортували з Криму. Вони поверталися додому десятиліттями, крізь тортури, голод і байдужість світу. Здавалося, що ця боротьба безнадійна. Але за пів століття вони таки повернулися. 

Ми завжди жили на уламках імперій. Ми завжди виживали на руїнах чужої величі. Але сьогодні вперше маємо шанс не лише вижити, а реалізувати себе. 

Світ це побачив. Не в перший день, не в перший місяць. Але побачив. І прийшов на допомогу. Бо допомагають не тим, хто плаче, а тим, хто стоїть. А ми стояли. І стоїмо досі.

Однак тепер питання інше: що далі? Наступний тиждень обіцяє бути насиченим на події і, на жаль, різні сценарії нашого майбутнього. Тому нам потрібне нагадування про те, для чого це все було потрібно і чому. 

Перше. Ми не маємо права забути.

Не маємо права забути Бучу, Ізюм, Маріуполь. Не маємо права забути катування, масові поховання, вбитих та викрадених Росією дітей. 

Ми повинні берегти цю пам'ять як друге озброєння. Бо без пам'яті ми втратимо себе. Ми повинні збирати кожен доказ, наче зерно. Бо зерно – це не тільки символ життя, це ще й обіцянка врожаю. 

Колись настане весна справедливості, і ми будемо готові. Навіть якщо зараз Путіну та його поплічникам вдасться уникнути відповідальності за скоєні в Україні злочини, навіть якщо нас зараз змусять забути про справедливість. 

Друге. Ми маємо ставати сильнішими.

Сильнішими у війську. Сильнішими в економіці. Сильнішими в науці, культурі, освіті. Сильнішими в тому, щоб будувати країну, яку не хочеться залишати.

Бо перемога – це не лише про виграну битву. Перемога – це країна, де хочеться народжувати дітей. Країна, яку хочеться називати домом. 

І головне: ми маємо відчути відповідальність.

Відповідальність перед минулими поколіннями. Перед тими, хто лежить у землі.

Відповідальність перед майбутніми поколіннями. Перед тими, хто ще не народився.

Ми – продовження тих, хто гинув у голодомори, хто лежить у Биківні. Спадкоємці тих, хто вмирав у холодних камерах КДБ за слово "свобода". Ми сьогодні голос тих, кого катували в окупованих селах і містах, але хто не відмовився від України.

І якщо ми зрозуміємо цю відповідальність, якщо ми приймемо цей тягар, ми зможемо стати нацією творців, а не нацією жертв.

Навіть якщо сьогодні в нашій війні захочуть поставити три крапки, ми знаємо: остання крапка все одно за нами. 

Севгіль Мусаєва