Картонкові протести є свідченням не лише відчуття несправедливості, а й тенденцій відмежування власної ідентичності від влади й маркером невдоволення та напруги в суспільстві, які шукатимуть втілення.

Спільної ідентичності з владою, як на початку повномасштабної фази війни, вже не існує

На початку повномасштабного вторгнення рівень довіри до влади й державних інституцій був чи не найвищим за часів незалежності України. У грудні 2022 року за даними КМІС рівень довіри до уряду становив 52 %, до ВРУ — 35 %, до Президента — 84 %. Такі показники свідчать про те, що українці сприймали себе та владу як взаємопов’язану групу, що поділяє спільну соціальну ідентичність.

За результатами опитування, що оприлюднив Центр SOCIS у червні 2025 року, рівень довіри знизився за всіма показниками. Емоційне ставлення до чинної влади висловлювалося як "розчарування" (46,7 %), "надія" (26,6 %), "сором" (20,4 %), "злість" (16,9 %) та "співчуття" (15,1 %). Тобто загалом вага негативних почуттів становить понад 80%. І хоча під час війни будь-які соцопитування мають більшу похибку, аніж у мирний час, вони таки дають підґрунтя говорити про зникнення відчуття спільної ідентичності та зсув у сприйнятті Президента, уряду та Верховної ради вже як окремої групи, з якою населення здебільшого не бажає ідентифікуватися.

На цьому тлі досить логічно постають показники опитування Gradus Research. 69 % опитаних цілком або частково підтримували протести проти законопроєкту № 12414, який передбачає зміни в діяльності НАБУ і САП, 43 % респондентів були готові доєднатися до протестів особисто. За умови відчуття спільної ідентичності ці показники були б значно нижчими.

Наведу приклад. У психології широко відомий процес так званої "партійної упередженості", коли прихильники чинних партій, отримуючи повідомлення про корупцію "своїх" партій, схильні менше карати за корупцію та більше підтримувати позитивну інформацію про її діяльність. Оскільки внутрішньогруповий фаворитизм може пом’якшити негативну оцінку корупційної поведінки з боку членів своєї групи. Водночас критика й агресія щодо партій, які сприймаються як "чужа" чи інша група, проти якої необхідно об’єднатися, є підвищеними й такими, що вимагають покарання.

Картонковий супротив фактично став маркером появи нової української ідентичності, яка формується у відповідь на виклики війни та внаслідок розчарування державними інститутами й владою, зневіри через політичну корупцію. Картонки — не просто лозунги й символ протесту, а нова мова комунікації суспільства з владою та державними інституціями, які не бажають говорити про проблеми.

Не варто недооцінювати важливість ідентифікації. Якщо згадати історичні події, то саме небажання ідентифікуватися з певними фігурами та рф, а також відчуття гніву через зраду довіри стало драйвером революції та обрання Президентом Віктора Ющенка, а зовсім не домінуючі симпатії до нього з боку населення.

Напруга в суспільстві вже є, і вона шукатиме способи втілення

З іншого боку, така висока напруга протестних настроїв може бути способом скинути внутрішню напругу, агресію та стрес від тривалої війни. За неможливості проявити пряму агресію на рф ми шукаємо доступні об’єкти для розрядки. На побутовому рівні — це сварки, конфлікти в родині, розірвання зв’язків. На рівні суспільства це можуть бути протести, акції прояву відкритої публічної агресії чи акти насильства. Що означає: ця потенційна напруга в суспільстві вже існує, і вона продовжуватиме пошуки способів реалізації.

За наявності опозиції та можливості відкритого обговорення негативних явищ у суспільстві, невдоволення тими чи тими питаннями населення може сублімувати власні негативні думки й реакції, приєднуючись до таких дискусій як слухачі. І в такий спосіб скидати напругу. Якщо ж проблема існує, але немає її відкритого обговорення чи діє негласна цензура, то це не знімає напругу, а лише її підвищує. Іншими словами, місце для цієї опозиції в головах уже з’явилося. І за умов ігнорування такої ситуації чи заборон з боку ОП фінансувати потенційні конкурентні партії ця проблема не вирішується. Це місце в голові так чи так має щось або хтось зайняти. Тож є ризик, що це можуть використати, наприклад, російські ІПСО для розхитування настроїв.

За умови залучення здорового глузду й правильної державної комунікації агентами таких обговорень мала б стати українська інтелектуальна еліта, яка б відкрито обговорювала болючі питання, з одного боку. А з іншого — трансформація нестерпних негативних переживань через інтелектуальний гумор, народний фольклор, меми й анекдоти. Але це повинно стати частиною свідомої державної політики, спрямованої не на політичні маніпуляції, а на вирішення проблем у суспільстві.

Має бути хтось третій, хто нас врятує

Обмеження незалежності НАБУ та САП українці сприйняли як зазіхання на власну групу з боку іншої групи — влади й державних інституцій. Як загрозу власному майбутньому, створення дедалі більшої невизначеності, нехтування сенсами — заради чого понад три роки триває війна. Раніше українське суспільство покладало надії на порятунок і перемогу на владу та ЗСУ. Нині — відповідно до рівня довіри — здебільшого на ЗСУ, підприємців і волонтерські організації. Тобто не на уряд чи ВРУ.

Зазвичай у соціальних науках вважається, що політична корупція є драйвером небажання ідентифікуватися з відповідною політичною силою, а також свідченням поганого державного управління, і, як наслідок, створення потенції серед населення на збільшення процесів децентралізації. Наприклад, дослідження цієї тематики в Іспанії показало, що інформація про корупцію на національному рівні знижує задоволеність політиками національного рівня, а отже, збільшує перевагу на користь децентралізації та відділення. З погляду психології це можна пояснити тим, що за умови, коли бракує надійної значної символічної фігури (як-от певні політичні діячі), якій я можу делегувати турботу про власні інтереси, то маю повернути собі контроль над тим, що зможу контролювати самостійно, а відтак є необхідність зменшити простір і сепаруватися від фігур, які "загрожують" корупцією, мати власну автономію. Для України в умовах закидів з боку низки країн, що підтримують російські наративи, заохочення таких тенденцій через корупційні скандали може бути вкрай небезпечним.

Водночас у разі корупції на регіональному рівні населення навпаки має схильність шукати якусь найвищу інституцію справедливості або символічного "іншого", хто його захистить. Для України таким "іншим" фактично вже є ЄС і США, на яких покладаються надії на захист, допомогу в подоланні війни та здобутті миру, допомогу в подоланні внутрішньої корупції. Ці суб’єкти нині символізують надію. Тому ризик втратити цього "іншого" через корупційні скандали й кроки з обмеження САП та НАБУ відчуваються такими небезпечними не лише з принципів дотримання справедливості в суспільстві, а буквально для власного фізичного виживання в умовах війни. Третя сторона, як-от США та ЄС, також сприймається як арбітр і гарант справедливості, що компенсує внутрішню інституційну слабкість країни та може надати відчуття ґрунту під ногами, на якому можна "встояти" в умовах крихкості всієї системи.

Покладання таких великих надій на "інших" також може свідчити про повний провал державної комунікації щодо дієвих результатів української сторони в тому, щоб Україна отримувала підтримку з боку країн-союзників. Адже підтримка України з боку США чи країн Європи більшою мірою сприймається як така, що вигідна цим країнам через їхні власні прагматичні інтереси, а не як результат титанічних дипломатичних і політичних зусиль з боку української команди, хоче це насправді так і є.

З комунікації щодо складних внутрішніх питань держава також самоусунулася. Але такий провал — це не лише про слабкість інституцій. Це загроза, адже якщо суспільство не вірить владі та не бачить бажання цієї влади з ним вести діалог, то воно не прагнутиме захищати ані цю владу, ані країну. За таких умов для виходу із ситуації країні потрібна нова еліта, яка зможе налагодити процес нормальної комунікації в суспільстві. Це мають бути не чиновники, а представники різних інтелектуальних елітарних груп – культури, науки, філософи, експерти у різних галузях, а також лідери думок. Їм варто надавати ті сенси, від яких держава відмежувалася чи не хоче ними займатися.

Звісно, що все може продовжувати рухатися тим самим руслом, як і нині. На подібні випадки є таке прогностичне українське прислів’я: "Хотів царства — залишився без хати".

Анжела Скрилєва – Попова