Війна Росії проти України призвела до численних випадків незаконного ув’язнення цивільних осіб. Сьогодні десятки тисяч наших співвітчизників на тимчасово окупованих територіяї (ТОТ) утримують росіяни без зв’язку із зовнішнім світом, без звинувачень і суду. Їхні родини не мають доступу до інформації про місце перебування або стан здоров’я рідних. Ці люди фактично викреслені з правового поля України.

До повномасштабного вторгнення вже існувала практика незаконного утримання політичних в’язнів — кримських татар, активістів, цивільних у так званих "л/днр". У січні 2022 року Верховна Рада ухвалила Закон України "Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей". Він мав стати наріжним каменем підтримки для таких людей. Але через місяць після його ухвалення — 24 лютого — Росія розпочала нову хвилю агресії, змінивши масштаби та логіку воєнних злочинів проти цивільних.

Під репресії потрапили всі: фермери, освітяни, науковці, духовенство, держслужбовці. Вони не були активістами, але стали мішенню за відмову брати участь у співпраці, за український паспорт, за небажання схилити голову. Такі дії з боку Росії підпадають під ознаки воєнних злочинів згідно зі статтею 147 Женевської конвенції: це і умисне вбивство, і катування, і нелюдське поводження, і незаконне позбавлення волі осіб, що перебувають під захистом. Римський статут у статті 86 підкреслює відповідальність за системне вчинення таких злочинів у рамках державної політики.

Чинний Закон визнає лише дві категорії постраждалих: політв’язнів і заручників. Ці обмеження є дискримінаційними. Вони не охоплюють більшість жертв російського терору. Наприклад, Тетяну Ключко — 47-річну соцпрацівницю з Енергодару — викрали з дому, а потім російський суд засудив її до 12 років за надуманим обвинуваченням. Жодної політичної діяльності вона не вела, жодних вимог за її звільнення не висували. Вона просто жила в окупації. І тому сьогодні не підпадає під жодну з двох категорій.

Її історія — не поодинока. На практиці такі люди — працівники стратегічних підприємств, які не зрадили; вчителі, які відмовилися змінити навчальні програми; фермери, які не погодились "передати" врожай окупантам — залишаються без підтримки держави. Їх утримували незаконно, застосовували тортури, депортували, змушували до публічних "вибачень", а після звільнення їм не належить ні виплат, ні статусу, ні навіть морального визнання.

Більше того, практика ухвалення рішень Комісією при Мінреінтеграції є непрозорою. Одних осіб визнають такими, що підпадають під дію Закону, іншим — відмовляють без пояснень. Створюється враження несправедливості. Люди, які пройшли однакове пекло, отримують різне ставлення.

Згідно з нормами міжнародного гуманітарного права, оцінка законності позбавлення волі має базуватись на трьох критеріях: (1) статус особи як захищеної цивільної; (2) мета позбавлення волі (винятково легітимна); (3) дотримання гарантій. У більшості випадків на окупованих територіях усі три критерії порушуються. Отже, такі особи — незаконно ув’язнені. І держава повинна це визнавати.

Відсутність у Законі положень, що передбачають надання допомоги всім незаконно утримуваним, — це не лише прогалина. Це форма державної дискримінації. Питання не в термінах, а в реальних наслідках: десятки тисяч постраждалих залишаються поза політикою захисту.

Ми не маємо права далі утримуватись у рамці, яка розділяє громадян за ознакою "правильного" полону. Держава не може визнавати одних жертвами, а інших — ігнорувати. Закон має бути змінений принципово. Він повинен охоплювати всіх цивільних осіб, які стали жертвами незаконного ув’язнення внаслідок агресії РФ. Незалежно від мотиву затримання, незалежно від місця, незалежно від того, чи були політичні гасла. Якщо особу катували, позбавили волі, депортували — вона має право на визнання, підтримку й компенсацію.

Без цих змін ми втрачаємо не лише довіру громадян. Ми підриваємо можливість повного документування воєнних злочинів, фіксації збитків і в майбутньому — отримання репарацій. Ми позбавляємо людей не лише допомоги, а й права на правду.

Війна змінила все. І настав час змінити закон.

Ігор Котелянець , голова ГО "Обʼєднання родичів політвʼязнів Кремля"