Дослідження, проведені в багатьох країнах, які пережили військові конфлікти, підтверджують, що навіть після завершення військових дій у суспільстві зберігається високий рівень агресії, який може проявлятися як у міжособистісних стосунках (зокрема це домашнє насильство в сім'ях), так і в соціальних відносинах.

Війна, з одного боку, руйнує умовні межі норм мирного часу та стає чинником соціалізації агресії. З іншого, ми постійно перебуваємо у стані надмірного психоемоційного навантаження, що перевищує природну здатність психіки до адаптації. За результатами дослідження "Grade", 87 % населення відчувають дуже високий рівень стресу. 39 % респондентів зізнаються у відчутті емоційного вигорання. Така ситуація руйнує звичні моделі поведінки й може формувати так звані заморожені емоційні стани: порушення емоційної регуляції, самоконтролю та зниження здатності до емпатії. Своєю чергою, поганий контроль гальмування реакцій передбачає вищу ймовірність участі в агресивних актах. Реактивну агресію – для емоційного захисту себе, чи проактивну – задля отримання бажаного.

Як показують дослідження, завершення війни не означає автоматичне відновлення змінених норм і рівня агресії до тих, які були за мирного часу. У психології вважається, що з усіх афектів агресивність є найважчою для подолання і водночас однією з тих, що проникають найглибше. Вона пов’язана не лише з почуттям гніву, а й з відчуттям сорому, образою, почуттям несправедливості, роздратуванням та фрустрацією, а також із розчаруванням.

З огляду на це, варто подивитися на конфлікт між містянами й ветераном, що нещодавно стався у Львові в одному з відділень банку, коли жінка обурилася через те, що ветерана обслуговують поза чергою (хоча це передбачено законом), геть з іншого боку. У частини населення – тих, хто особисто або члени їхніх сімей не брали безпосередньо участь у бойових діях, – зустріч із військовим може викликати сором через невідповідність ідеальному образу українського громадянина чи громадянки. Коли ми проживаємо такі почуття, то інша людина, яка їх викликала, стає особою, від якої хочеться втекти (відвернутися) чи атакувати, щоб упоратися з власними важкими емоціями.

В одній з особистих розмов я нещодавно почула історію про те, що підприємець відмовився брати на роботу колишнього військового, бо не може дивитися йому у вічі. Але якщо ви відвернетеся, то як почуватиметься військовий? Чи відчуватиме він знецінення, чи, можливо, агресію як звичайна людина?

На цьому історію можна було б і полишити. Проте цей випадок є одним з маркерів тенденції – розмежування українського суспільства на групи. На тих, хто брав безпосередню участь у війні, і тих, хто не брав.

Інше розмежування – вимушено переміщені особи й ті, хто не залишав свої домівки. Ті, хто виїхав з України, і ті, хто залишився тут. Нині наша агресія сублімується в ненависть до агресора й продовження війни. Коли війна завершиться, внутрішня агресія не зникне. Вона шукатиме шляхи для реалізації та скидання напруження, що може виражатися як в особистих стосунках, так і у відносинах між різними суспільними групами. Наприклад, між цивільними й колишніми військовими.

Наведу приклад. У Сполучених Штатах було зафіксовано сплески рівня насильницьких злочинів у 1860-х і 1870-х роках (під час і після Громадянської війни), після Першої світової війни, після Другої світової війни та під час війни у В’єтнамі. На думку Мелвіна Ембера, американського культурного антрополога й дослідника, одним з наслідків участі США у війнах є високий рівень агресії, що знаходить вихід у стрілянині, яка періодично трапляється серед мирного населення. Адже під час військових дій суспільство не лише переживає стрес, що може сублімуватися в агресивні дії, а й у ньому відбувається певна соціалізація хлопчиків для потенційної участі в насильницьких конфліктах. Населення почувається вразливим і сприймає світ як небезпечний. Відтак треба будувати відповідні стратегії виживання.

Подібні наслідки також спостерігалися в Колумбії, яка переживала внутрішній збройний конфлікт із 1964 року. У Руанді. У Боснії та Герцеговині. Дослідження на тлі ізраїльсько-палестинського конфлікту підтверджують, що при повторному впливі насильства люди стають байдужими до насильства. Відчувають менше занепокоєння з кожним новим впливом. Це, своєю чергою, робить людей толерантнішими до насильства й дедалі жорстокішими.

Чи впливатимуть такі тенденції на демократію та політичні вподобання? Так. Якщо ми як суспільство не усвідомлюватимемо, що з нами відбувається, то шукатимемо лідерів, які будуть здатні втілити нашу внутрішню агресію, за якою стоять як сором, та і почуття несправедливості, розчарування чи просто гніву. Це розбиває наше суспільство на неочевидні групи виборців. Наприклад, ті, хто відчуває сором через те, що не брав участь у війні, не підтримуватимуть тих, хто говоритиме про війну. Ті, хто відчувають розчарування, прагнутимуть помститися та обиратимуть радикальніші гасла й крайні праві політичні сили. Така сегментація для повоєнної країни стане ще одним викликом. А бажання реалізувати власну агресію підштовхуватиме нас обирати агресивних лідерів, які рідко є втіленням демократичних чеснот. Це також має наслідки у вигляді зниження довіри до уряду, дискримінації безпартійних людей, підтримки теорій змов і політичного  популізму. Підтримці протестів тощо. Зрештою, це загрожує тим, що популярність серед населення здобуватимуть радикальні авторитарні політики й політичні сили. Крім того, така ситуація може стати драйвером фрагментації суспільства, що є небезпечним сценарієм для соціальної ситуації в країні загалом. Бо замість єдності виникає розкол.

Все зрозуміло. Що ж робити?

Тут можна було б підсумувати: агресія здатна стати творчою силою, а не тільки деструктивною, якщо ми як суспільство, по-перше, працюватимемо з нею, а по-друге, сублімуватимемо її в реалізацію спільного майбутнього. Але як демонструє досвід інших країн, тут треба докладати більше зусиль.

Хоча ми вже понад три роки живемо в умовах повномасштабної війни, досі ще не сформували адекватну культуру країни, яка існує в таких реаліях. Населення здебільшого не розуміє, що таке ПТСР чи бойова травма, і які чинники можуть спровокувати такий стан; як правильно поводитися з людьми, які перебувають у зоні ризику. Чи не хоче навчатися розуміти, що може відчувати військовий, повернувшись до мирного життя, і як саме ми маємо будувати наші стосунки. Адже після війни додому повернуться сотні тисяч українців, які нині захищають наші життя на війні. Таке невігластво породжуватиме конфлікти, агресію, небезпеку у внутрішньогрупових соціальних відносинах. Ми змінилися за час війни. Але й досі не розуміємо, як упоратися із цими змінами в нас. Відповідь на це запитання має давати як держава у вигляді певної ідеології та норм, так і українська еліта.

Відомо, що для поступового виходу з травматичного стану важливою є наявність так званої точки Б. Це точка сенсів, до яких ми рухаємося в майбутньому. Це правило є таким самим важливим і для суспільства. Якою є мета нашого майбутнього, окрім завершення війни? Як ми житимемо потім? Хто ми є в тому майбутньому? Такі сенси має транслювати еліта, але цього майже немає в публічному дискурсі.

Також додам, що в багатьох країнах, які пережили війни чи військові конфлікти, було запроваджено спеціальні програми суспільного благополуччя задля навчання населення навичкам саморегуляції. Наприклад, після війни на Балканах створили психоосвітні програми, які охоплювали заняття з когнітивно-поведінкової терапії та навчання методів самоконтролю. У США реалізується програма "Cure Violence", яка навчає "переривників" насильства – людей, які здатні втручатися в конфлікти й запобігати насильству, що посприяло зниженню кількості стрілянин.

Зрештою хоча б почнімо говорити в суспільстві про цю проблему. Адже поки ми її замовчуємо, то її ніби немає. Але вона є.