Цьогорічні випускники шкіл на тимчасово окупованих територіях Донецької, Луганської областей та Криму не провчилися жодного дня за українською програмою – їм було по 5 років, коли ці землі окупували.

Вже одинадцятий рік Росія намагається сформувати їхній світогляд, застосовуючи політику забуття та інформаційної ізоляції від усього світу, окрім "русского мира". 

Скажімо, в так званій "ДНР" ці роки дітей виховували в "найкращих" традиціях радянської пропаганди. Щоб стерти українську ідентичність, насаджували іншу – робітничу та шахтарську. Молодь активно залучали до мілітарних заходів, а бойовики "ДНР" проводили в школах навчальні вишколи. Знання, які пропаганда закладала в голови дітей, мали на меті спотворити реальність та історичну правду.

За якими підручниками навчаються українські діти на тимчасово окупованих територіях Донеччини? Чи мають вони доступ до вивчення української мови та історії? Як пропаганда пояснює дітям російсько-українську війну та чи можуть вони відкрито називати себе українцями? Про це – в нашому матеріалі.

Ми – не росіяни чи українці, ми – шахтарі

Тії зараз 20 років, вона з Макіївки. Коли сталася окупація, дівчині було 9 років. В окупації дівчина закінчила середню та старшу школу, вступила в університет. Життя з українською ідентичністю було складним: одногрупники Тії погрожували, що напишуть на неї донос. Після того, як Росія заявила про приєднання ОРДЛО до свого складу, дівчина вирішила виїхати на підконтрольну Україні територію. Вона змогла реалізувати свій задум у 2023-му.

[BANNER5]

До 2020 року Тія не мала виражених проукраїнських поглядів. За її словами, вона була більш прихильна до російської опозиції, аніж до українських діячів. Але її світ змінився з початком протестів у Білорусі. Ці події змусили дівчину переглянути своє ставлення до росіян, до російської мови та віднайти свою ідентичність. За два роки до повномасштабного вторгнення Тія починає звертати увагу на українську мову, культуру, цікавитися історією.

"Наша ідентичність була не ідентичністю громадян "ДНР". Абсурдно було б транслювати щось на кшталт цього навіть "ополченцям", бо це просто штучний конструкт. Натомість формальна та неформальна освіта будувалася довкола пролетарської ідентичності: робітничої та шахтарської. Ось ким нас ростили", – це свідчення Тії (ім'я змінено з міркувань безпеки її рідних), яка з 5 по 11 клас була змушена навчатися в школі так званої "ДНР".

Схожа історія й у Марії з Донецька. Окупація розпочалася, коли дівчина закінчувала п'ятий клас. Її родина вирішила залишитися в окупованому місті. 

Марія чітко знає, коли віднайшла свою українську ідентичність – як і в Тії, це сталося в 2020 році і теж через білоруські протести. Як і Тія, в 2023 році Марія виїхала на підконтрольну Україні територію. Шлях її пролягав через російські Воронеж та Білгород до пропускного пункту в Сумській області, на той момент ще діючого. 

"Це було складно. Ти вдома в чотирьох стінах спілкуєшся українською, з друзями онлайн ви теж спілкуєтеся українською. Але як тільки ти виходиш з дому, скажімо, в магазин, то трусишся, бо боїшся, не дай Боже, вжити українське слово. Я розуміла, що мене було легко знайти та засунути "на підвал", – розповідає 21-річна Марія.

Марія (справа) у 2013 році

З особистого архіву Марії

Восени 2014 року школи в ОРДО почали викладати за новою, відмінною від української навчальною програмою. За словами Тії, впродовж усього навчання в макіївській школі вона користувалася одночасно й українськими, й "ДНРівськими" підручниками. 

"Мої батьки свого часу віддали мене в український садочок, а потім в український клас. Тому українську мову та літературу ми вивчали постійно навіть під час окупації, але з кожним роком кількість годин скорочувалася. У випускних класах українська мова та література викладалася по одному уроку раз на два тижні. 

На більшість предметів нам видавали одночасно два підручники, бо вчителі скаржилися, що "ДНРівські" були дуже неякісними. Знаєте, якщо ти губив російський підручник, то проблем не було, але якщо раптом губився український – починалися справжні розборки, бо дефіцит", – іронізує Тія.

[BANNER1]

А от в Донецьку українськими підручниками перестали користуватися, згадує Марія. В її класі старі підручники залишила лише вчителька математики, бо вважала "ДНРівські" неякісними, та викладачка української мови та літератури – бо російських підручників з цих предметів просто не існувало. Українська мова в програмі донецької школи залишилася як мова національної спільноти, її викладання скоротили до одного уроку на тиждень.

Російська окупація частини Донецької області мілітаризувала освіту. "День перемоги" 9 травня стає для школярів одним із головних "свят", до якого готуються місяцями. Допомога ветеранам Другої світової війни стає головною формою шкільного волонтерства: дітей організовано привозять до старих додому.

Цікаво, що до 2022 року на заходи у школі Тії не запрошували бойовиків "ДНР". Учнів фокусували на інших війнах: "Великій Вітчизняній" та військовому вторгненні СРСР до Афганістану. Водночас Марія згадує регулярні військові навчання, які відбувалися на базі її школи в Донецьку.

"Двічі на рік до нас приходили якісь незрозумілі дядьки з автоматами та вчили нас стріляти. Це викликало питання, навіщо підліткам знати, як розбирати автомат, як стріляти, для чого всі ці правила, якісь там нормативи здавати, – розповідає дівчина. – Школа транслювала офіційну позицію "глави ДНР": "Ми самі по собі, ми незалежна горда республіка, яка однозначно не є Україною, але і не є Росією. Але Росія хороша, вона допомагає нам як наш старший брат".

З Росією мене окрім інформаційного простору і мови нічого не пов'язувало. Але не відчувалося і зв'язку з Україною, бо я абсолютно не знала, які там живуть люди, чим цікавляться. Єдине, що я знала точно – що я з Донецька".

[BANNER2]

"Молода республіка", "Терікон" та фестивалі фантастики

"Що ми вивчали з української літератури? Ні, звичайно, про Стуса, Дзюбу, Драча – навіть як про уродженців Донеччини – нам не розповідали. Вчили про вічно хвору Лесю, про Шевченка, бо ж його витягнули з кріпацтва. Читали "Енеїду" Котляревського, "Кайдашеву сім'ю" Нечуя-Левицького – бо смішний текст: "хохли за грушу б'ються", – свідчить Тія. – А культурного життя поза школою фактично не було. 

Театри видавали якісь залишки української професійності. Говорили багато про спорт, зокрема про Сергія Бубку. Уже коли я вступила в університет, то все культурне життя великого міста Донецьк фактично базувалося на трьох локаціях – муніципальних бібліотеках та в єдиному в "ДНР" магазині коміксів і гік-товарів".

Фотосесія Донецької гік-спільноти

Джерело: особистий архів Марії

Альтернативу для позашкільних занять могла запропонувати підтримувана владою організація "Молода республіка". Вона залучала підлітків до волонтерства: її учасники проводили "суботніки", допомагали ветеранам, привозили їжу в притулок для тварин. Водночас організація влаштовувала розмовні й дебатні клуби, кінопокази. Осередки "Молодої республіки" базувалися у школах, а їх координаторами ставали вчителі. 

Тія згадує: "У нас в Макіївці не відбувалося нічого – а у них був двіж. І відповідно: хочеш на дебатний клуб – вступай у "Молоду республіку", хочеш на кінопоказ – йди до них". 

З "Молодою республікою" афілійований рух "Молодіжний парламент", який долучає молодь до врядування у так званій "ДНР." Інший проєкт організації – "Інфошкола", куди набирали групи підлітків, які цікавилися журналістикою. Їх навчали знімати відео, монтувати, писати тексти – тобто робити контент про те, що відбувається на тимчасово окупованих територіях. Відповідно, свідомо чи несвідомо поширювати пропаганду.

"Зараз їхні учні дуже непогано почуваються, створюючи тонни пропагандистського контенту", – коментує Тія.

У 2022 році в ОРДО розпочала діяльність організація "Рух пєрвих" (Рух перших). Участь у ній, на відміну від "Молодої республіки", не є добровільною: у 2023–2024 роках батькам та опікунам учнів усіх класів надійшли повідомлення від учителів про необхідність написання заяв на вступ дітей до руху. 

Марія в Донецьку час поза школою проводила в гік-спільноті, яка сформувалася довкола єдиного в місті магазину коміксів. Дівчина була однією з місцевих косплеєрок: вони з друзями одягалися як герої коміксів, аніме-сюжетів, комп'ютерних ігор. Величезною радістю для спільноти став організований цим магазином фестиваль "ТериCON". За словами Марії, перші два роки це була локальна подія, але згодом почали приїжджати гості та автори з Росії.

[BANNER3]

"У Донецьку просто нічого більше не відбувалося. І цей фестиваль був єдиною розвагою для підлітків і для молоді. І якийсь спосіб себе виразити, проявити і не бути засудженим за свої інтереси, – згадує дівчина. – Але навіть його, на жаль, не оминуло патріотичне виховання. Під час події організовували куток з мілітарі мерчем, а на одній з локацій можна було постріляти з автомата та пройти смугу перешкод".

Мілітарний стенд на Донецькому фестивалі ТериCON 2019 рік

Джерело: фестивалі ТериCON, автор Ігорь Стрєбков

"Культура Донбасу" – це лише билини та легенда про Шубіна

"Я побачила справжню карту окупованих територій лише після того, як опинилася на підконтрольній Україні території. Нам постійно показували карту Донецької області. Хтось міг від руки намалювати непомітну лінію розмежування, але вчили ми про усю область: і про тимчасово окуповані території, і про підконтрольні Україні. Коли я нарешті змогла вивчати історію Майдану та етапу війни від 2014 до 2022 років, то зрозуміла, що окуповано було лише декілька міст з усієї області. Уявіть, у якій інформаційній ізоляції ми жили!" – розповідає Тія.

Одним із нових предметів, запроваджених під окупацією, стало "Історичне краєзнавство Донбасу". Підручники, видані в 2019–2020 роках, чимало розповідають про міста та культурні пам'ятки, які на той час ще розташовані на підконтрольній Україні частині області.

Так у посібнику для 5-го класу є матеріали про Маріупольський музей та його колекції. У розділі про геральдику зображено герб Бахмута (важливо, що в підручнику вжита історична назва міста, а не Артемівськ, яку використовує окупаційна влада). Розділи про Святогірську лавру зустрічаються в матеріалах для кожного класу. 

Катерина Зарембо, авторка книги "Схід українського сонця" про історію Донеччини та Луганщини початку ХХІ століття, називає ці підручники втіленням російських політичних фантазій.

"Такий підхід до трактування історії – це широченний пласт, який згодовується суспільству російському взагалі, не тільки в окупації, – каже Зарембо. – Людей хочуть призвичаїти до ідеї окупації, ревізіонізму, несправедливості історії, в тому числі "великих геополітичних катастроф", типу розвалу Радянського Союзу тощо. 

Якщо звернути увагу на ультиматуми Росії, то очевидним стає, що вони уявляють, що володіють Донецькою, Луганською, Херсонською, Запорізькою областями в межах адміністративних кордонів. І, відповідно, пишуть про це в підручниках".

У підручниках з краєзнавства Донбасу, надрукованих в 2020 році в Донецьку, Голодомор 1932–1933 років пояснюється як природний голод через неврожай. Козацтво подається як частина російської історії. "Балансуються" ці матеріали розповідями про концепт "Новоросія" часів Катерини ІІ.

[BANNER4]

Українська Народна Республіка згадується як держава, яка занепала. В підручниках розповідається про протести шахтарів у 90-х без згадки щодо проукраїнського характеру руху, а акції гірників після 2004 року вказуються як точка розходження Києва та Донецька. За словами Тії, про національний характер шахтарських протестів, Голодомор і репресії українців вона дізналася вже самостійно, після виїзду з ОРДО.

Тія та Марія під час святкування Дня незалежності України в 2024 році

Джерело: особистий архів Марії

"Шахтарські протести 90-их вважаються однією зі стартових точок взагалі громадського руху України: тобто коли люди вистоюють, виборюють позиції своєї професії. Це те, що було по суті неможливо в Радянському Союзі, і дійсно мало національний характер з погляду української державності. Тому дуже прикметно, що, знову ж таки, в підручниках так званої "ДНР" шахтарські протести згадуються не фрагментарно і в дусі російської пропаганди", – коментує Зарембо матеріал з підручника. 

Одним із найабсурдніших розділів посібника є розповідь про фольклор Донеччини. Російська пропаганда не відкидає багатонаціональну історію області, але замовчує її спадок.

За словами Тії та Марії, в школі їм постійно розповідали, що Донбас – це регіон, де мирно живуть росіяни, українці, німці, євреї... Але фольклором Донбасу підручник називає лише російські балади та билини. А ще легенду про Шубіна – духа, який мешкає в шахтах та розпоряджається долями шахтарів і з яким потрібно ділитися "тормозком".

"Те, як російська пропаганда викреслює культурний спадок Донеччини, перетворює його на нецікаві побіжні історичні факти без душі – це приклад кастрації й ґвалтування української історії та спадщини, яка знаходиться на цих теренах", – зазначає Катерина Зарембо.

"Згідно з переписом Російської імперії 1897 року, понад 60% населення Донеччини були україномовними. Світлини 20-х років минулого століття з Донеччини зафіксували колядників із зірками, людей в українських строях. По всій Донецькій і Луганській області є будинки з червоної цегли, збудовані західноєвропейськими колонізаторами. Ці люди теж співали своїх пісень своєю мовою, творили свою культуру. 

Спадок – це та незручна правда, яку не показують дітям. На жаль, ми є свідками живого експерименту з відрубування правди. Залишається лише те, що зручне для Росії", – наголошує Зарембо.

***

Вже 11 років проросійські освітяни на території ОРДО намагаються виростити покоління, яке не знає свого коріння та не має змоги вільно обирати власну ідентичність. Культурні, політичні й соціальні здобутки людей, які жили на цих територіях, замовчуються, а єдиним приводом для гордості за минуле стає мілітарна та робоча ідентичності.

Автор терміну "геноцид", юрист Рафал Лемкін, зазначав, що не лише фізичний вплив є інструментом геноцидної політики, але і діяльність, спрямована на "розпад політичних і соціальних інститутів, культури, мови, національних почуттів, релігії та економічного існування національних груп". 

Дії російської влади щодо освіти на тимчасово окупованих українських територіях, безсумнівно, мають ознаки геноциду. І підтверджують, що війна Росії проти України носить екзистенційний характер.

Авторка: Софія Челяк

Редактор: Рустем Халілов