"Українська правда" публікує есе переможців проєкту European Union in Ukraine до Дня Європи на тему "Моє бачення європейської України"

Європейська Україна – це не абстракція і не модне словосполучення, яке звучить у новинах або на плакатах. Для мене, десятикласниці гуманітарно-правового ліцею з Черкас, для дівчини, в якої тато і старший брат з перших днів повномасштабного вторгнення служать у Збройних силах України, – це глибоко особисте поняття. Це мій щоденний вибір вірити, навчатися, допомагати і залишатися людиною навіть тоді, коли війна здається нескінченною.

Я народилася в незалежній Україні. У дитинстві вчила вірші про калину, слухала пісні "Океану Ельзи" й не розуміла, чому дорослі так часто сваряться через політику. Мені здавалося, що ми й так живемо у найкращій країні: де є гори і море, поле і місто, свобода й пісня. Але згодом я зрозуміла, що свобода не дається просто так. Її треба захищати, будувати і плекати щодня.

Коли 24 лютого 2022 року ми прокинулися від вибухів, мій світ перевернувся. Я побачила, як тато швидко зібрав наплічник і сказав: "Я маю бути там". Брат, студент, сказав лише: "Я з татом". Ми не прощалися –  обійнялися мовчки, міцно. Я не плакала. У той момент вирішила: якщо вони йдуть боротися, то я залишуся боротися на своєму місці – за знання, за правду, за майбутнє.

І саме тоді я по-справжньому зрозуміла, що таке Європа. Це не лише географія чи економіка, це цінності. Свобода. Гідність. Солідарність. Це коли люди не мовчать, коли вірять у справедливість, коли не бояться змін. І саме таку Україну я хочу бачити. Європейську не лише за кордонами, а й за суттю.

Участь у євроклубі стала для мене способом не просто вивчати Європейський Союз, а й відчувати себе частиною великої європейської родини. Ми організовуємо заходи, дискутуємо, дізнаємося про різні культури й прагнемо зрозуміти, як ці цінності можуть працювати в Україні. Я не раз ставила собі питання: чому європейські країни підтримують нас так активно? Відповідь проста – тому що бачать у нас себе. Бачать народ, який стоїть за свободу.

Але європейська Україна – це не лише про допомогу Заходу. Це про нашу відповідальність, про готовність змінюватися. Бути європейцями – це не означає лише отримати безвіз чи фінансову підтримку, а це бути чесним із собою, поважати інших, дотримуватися закону, не толерувати корупцію і байдужість.

Читайте також есе переможця проєкту European Union in Ukraine Межакова Андрія: "Україна – це Європа". Обравши свободу, українці довели, що вони мають бути в Європейському Союзі"

Мене часто запитують: "Хіба тобі не страшно?". Страшно. Але я дивлюся на фото батька й брата, які ми отримуємо з фронту. У їхніх очах – спокій, гідність і любов. Вони захищають не лише землю, а й право мого покоління жити у нормальній, справедливій, розвиненій країні. І я не маю права підвести їх.

У моїх мріях Україна – та, яка не боїться самовираження, яка не залежить від думки інших, але співпрацює з усіма. Де школи вчать думати, а не зубрити. Де суди справедливі, а політики – підзвітні. Де вулиці названі іменами героїв, а не диктаторів. Де ветерани війни не забуті, а шановані. Де діти зростають у свободі, а не в страху.

Часто, коли я повертаюся додому після занять у євроклубі, я думаю про те, що насправді Європа вже тут – у Черкасах, у нашому ліцеї. Вона в тих проєктах, які ми реалізуємо, у принципах, за якими працюємо. Це маленькі зміни, які ведуть до великого результату. Це учитель, який поважає думку учня. Це директорка, яка слухає і чує. Це учні, які не мовчать, коли бачать несправедливість.

Я не ідеалізую Європу. Знаю, що в кожній країні є проблеми. Але відмінність в тому, що там проблеми вирішують, а не приховують. Там влада боїться громадянина, а не навпаки. І я вірю, що ми теж до цього дійдемо. Бо вже йдемо.

Моє бачення європейської України – це бачення через призму особистого болю, надії й любові. Це країна, яка пережила війну і не втратила людяності. Це народ, який не став на коліна. Це діти, які малюють прапори, і вчителі, які навчають не лише фактів, а й гідності. Це родина, яка тримається навіть тоді, коли її розділяє фронт.

Я не знаю, коли закінчиться війна. Але впевнена, що перемога – не лише на полі бою, а й у кожному серці, яке не зламалося. У кожному класі, де говорять правду. У кожному виборі – залишитися й будувати.

Я мрію не просто про Європейську Україну, а про Україну  вільну, сильну і незламну, як повноправну частину європейської спільноти. Україну, яка пройшла крізь вогонь війни і вистояла не лише зброєю, а й духом. Україну, що об’єднала навколо себе народи Європи не лише як прохач, а як рівна серед рівних. Я бачу свою країну серед тих, хто поважає права людини, береже демократію, бореться з несправедливістю. І я вірю, що разом із Європою ми не просто переможемо – ми збудуємо гідне життя для всіх поколінь. Бо українці вже довели: ми не просто хочемо бути частиною Європи – ми є Європа.

Щербатюк Маргарита