Одного разу у Берліні я зустріла росіянку. Це був березень 2022-го, ми не знали одна про одну нічого, зокрема національностей. Коли після смолтоку стало зрозуміло, хто є хто, вона почала перераховувати свої зв’язки з Україною. Батька, що народився в Луганську; українську, яку вона буцімто розуміє; навіть примірник "Кобзаря", що начебто стоїть на її полиці.

Монолог, в якому так і не прозвучала позиція щодо війни, вона завершила тим, що радіє моїй можливості "відпочити у Берліні від усіх тих подій". Але є нюанс: я приїхала не відпочивати. 

Іноземці, почувши про Луганськ, "Кобзаря" та схожі мови, у багатьох випадках зроблять висновки про братні народи, яким варто забути образи.

Як пояснювати їм, що це не так і що поступки не спрацюють? 

Не всі знають нашу історію і це треба прийняти

Якщо спростити, в "Повернись живим" я розмовляю з іноземцями про війну. Ми з командою напрацьовуємо варіанти, за якими вони могли б підтримати українське військо. Пояснюємо, чому це важливо і додаємо українського контексту. Навіть ті іноземці, які приїжджають сюди, знають дуже мало. Що вже казати про тих, хто ніколи не був в Україні.

Я щоразу нагадую собі — не всі знають нашу історію і це нормально . Чи багато ви знаєте про Арцах? Кому він належить — Азербайджану чи Вірменії? А про Голодомор в Ірландії? Умовні французи чи італійці можуть знати про Голодомор, але не знати про Розстріляне відродження. І не мусять. Та мусимо ми.

Ми не маємо читати лекції. Тімоті Снайдер робить це краще (до речі, він теж підтримує діяльність Фонду "Повернись живим"). Наше завдання — показати, що ми знаємо, за що воюємо, що наша боротьба має глибокий сенс, і що вони теж можуть стати на сторону добра. Але для цього ми мусимо знати свою історію, щоб у потрібний момент діставати потрібний факт і показувати, що російські наративи брехливі та шкідливі.

Як пояснювати, чому багато українців розмовляють російською

Ми часто говоримо, що українська історія й українське сьогодення вкрай непрості. Але і це не так. Історії усіх країн непрості. Наприклад, наша велика проблема — поширеність російської мови серед українців. З 2022 року з України виїхало дуже багато людей, більшість — зі східних регіонів, і часто російськомовні. Це дуже дивує іноземців, мовляв, чому ми говоримо цією мовою? Росіяни тут скажуть про братні народи. Та справжня причина в тому, що в Україні століттями було небезпечно розмовляти українською.

Іноземці не знають про Валуєвський циркуляр 1863 року. Уявіть, який світ ви відкриваєте для середньостатистичної норвежки, яка дізнається що Російська імперія забороняла українську мову 150 років тому. Попросіть іноземця уявити, наскільки прекраснішим був би український театр, якби Росія під Сандармохом не вбила Леся Курбаса і ще тисячу представників еліти.

Тепер вже не ви даєте оцінку росіянам, натомість ваш співрозмовник сам робить висновки. Для цього ви не витрачаєте сили на суперечки — варто лише вдихнути, видихнути, набратись терпіння і озвучити кілька фактів. 

Особисті історії важать

Для мене тут також спрацьовують особисті історії. Мого двоюрідного прадіда свого часу вислали в Сибір. У молодості він відстоював своє право розмовляти і творити українською. У таких людях радянська влада бачила злочинців, тож відправила його за півсвіту від дому — на тяжку фізичну роботу.

Його майбутню дружину  вислали в Сибір з тих же причин і в ті ж умови. Власне, їхні діти народились в Росії. З часом сім’я переїхала в Омськ — ближче до українського кордону, щоб листи додому йшли хоч трохи швидше. Коли Україна відновила Незалежність, подружжя вже не мало сил і здоров’я переїжджати й знову починати життя з нуля. 

У нас досі є листи, які мій дідусь отримував від свого дядька. Прадід писав, що почувається погано, коли подається на російську пенсію. Хоч це гроші, які він заробив чесною і важкою працею, думка про те, що це гроші країни, яка намагалася його знищити, труїла йому серце.

Сімейні історії більшості українців показують, що теперішня спроба росії знищити нас — це лише черговий виток історії . І що це не робить суто еліта. У жодного з загиблих не стріляв особисто путін. І мого прадідуся в Сибір вислав не він.

Але й не всі росіяни робили це. І це теза, яку у розмовах з іноземцями можна почути найчастіше.

Не всі росіяни однакові, але всі вони несуть відповідальність

В Україні ми часто говоримо про те, що шукати опору серед росіян немає сенсу. Ми це знаємо, бо намагалися. У перші дні повномасштабної війни майже всі ми писали своїм знайомим чи родичам з Росії, публічні люди записували звернення з закликами виходити на протести, сподівалися, що росіяни повстануть. І розчарувалися. Проте іноземці не відчули цього так гостро, як ми, тож часто продовжують триматися за тезу, що росіяни — заручники ситуації.

Як реагувати на це? Погоджуватись. По-перше, так і є — не всі росіяни однакові, як не всі українці однакові, не всі поляки, фіни тощо. В Росії точно є люди, які не хочуть війни і відчувають сором за те, що відбувається. Питання лиш у тому, що вони в меншості.

По-друге, якщо ми одразу кажемо співрозмовнику "ні" у відповідь на його переконання, між нами швидко виростає стіна . Натомість нам потрібно схиляти іноземців на нашу сторону. 

У березні 2022 в Берліні я зустрілася з італійкою, яку знала лише кілька днів. Вона прийшла в офіс у стильній спідниці і в шкарпетках з написом "СССР". Я по-дружньому сказала, що помітила її шкарпетки і спитала, чи знає вона, що означає цей напис. В той момент вона сама все зрозуміла. Розповіла, що отримала ці шкарпетки як приз на якомусь студентському конкурсі, а сьогодні вранці вдягнула їх, бо вони просто підходили під образ. Було видно, що їй соромно й незручно. Бо, виявляється, навіть шкарпетки треба одягати усвідомлено. До речі, ті шкарпетки вона викинула. 

До чого це я? Багато іноземців знають умовного Івана з Новосибірська, з яким будують стартап в Силіконовій Долині. Їм подобається Іван і вони роблять висновок, що всі росіяни нормальні. І тому щиро дивуються, коли я кажу, що винні вони всі. 

Тоді доводиться пояснювати, що у всіх нас обмежений час. І ми маємо вибір: шукати серед 133 млн росіян свідомих людей або вкласти час і сили в роботу з вмотивованими українцями і іноземцями, які працюють на користь України. В умовах, коли від цього залежить моє життя і моїх рідних, я обираю друге. Років через 50, сподіваюся, ми зможемо про це говорити. Але зараз опозиційні росіяни мають самі протидіяти своїй владі. Як українці ми маємо інші пріоритети. Наприклад, вижити.

Вочевидь, росіянам страшно протестувати, бо це загрожує їхньому життю. Але як поміряти кому страшніше — їм протестувати у власній країні чи мені жити у Києві, знаючи що в будь-який момент мою домівку може рознести Шахед? Ні європейці, ні американці, ні будь-хто інший не може дати відповідь. 

Все залежить від усіх нас

Залежно від контексту і специфіки співрозмовника я намагаюсь обирати лише одну думку й доносити саме її.Якщо говорити про все потрошки, можна й не досягнути результату.

Це одне з базових правил в продажах. Дуже мало людей вміють фокусуватись на кількох думках одночасно. Якщо перед вами незнайома людина, спробуйте донести їй основне, зацікавити. І якщо вийде, вона сама почне занурюватися глибше.

Багато моїх знайомих часто засмучуються, коли розмова з умовним британцем чи німкенею не завершується визнанням, що Україна потребує 100% підтримки. Після таких розмов починає здаватися, що говорити зовсім немає сенсу. Але хіба це дійсно так?

Комусь з іноземців потрібно буде почути одне і те саме три чи пʼять разів перед тим, як вони нарешті зрозуміють. Іноді, після розмови саме з вами іноземці ставатимуть на нашу сторону. Але може бути інакше — ви почнете цей шлях, а інші підхоплять. Росіянська пропаганда так і працює: якщо тисячу разів сказати що війни немає, то в це повірить навіть дочка тих українських дисидентів, моїх двоюрідних прадідуся і прабабусі. Так з нею, власне, і сталося.

Ще до роботи у "Повернись живим", я писала у своєму Facebook, що кожен, хто перебуває за кордоном чи спілкується з іноземцями — це маленький МЗС. Я досі в це вірю.

Усі ми граємо в довгу.

Як не перейти на емоції

Емоції — це нормально. Злість і гнів — це нормально. Радість — це нормально. Емоції лише сигналізують, що наші кордони порушили. І коли порушують мої кордони, я кажу собі "окей, треба допомогти Патріку відкрити для себе нові факти". Якщо перетворити це на гру, зʼявляється азарт і бажання почеленджити іноземців, зайняти головну роль в дискусії. 

З іншого боку, не всі дискусії варті вашого часу . Якщо людина має настільки непохитну завдяки пропаганді думку, що переконати її неможливо, це помітно одразу. Якщо це не є вашою професійною діяльністю і розмова спустошує вас, краще завершити її. Ваш час це інвестиція — вкладайте його у тих, хто готовий вас чути. 

Не варто чекати, що іноземці розумітимуть нас так, як інші українці. Настільки складний досвід, який здобуваємо ми, назавжди лишиться далеким для тих, хто його не має. І це добре, бо ми воюємо за те, щоб російське зло не поширювалось далі. Нам не потрібне співчуття, нам потрібна конкретна підтримка — донати, позиція і готовність озвучувати її іншим.

Важливо не стільки бути спокійним, скільки лишатися на приблизно тому ж емоційному рівні, що і співрозмовник . Не варто скочуватися у повний негатив і намагатися викликати жалощі — передусім ми є тими, хто дає відсіч, а не жертвою. Саме така позиція допомагає нашому фонду і нашим партнерам залучати найбільші донати і підтримку. Тримайтеся за це. 

Катерина Лещишин