Володимир Кохан – співзасновник YouTube-проєкту "Хащі", який розповідає про маловідому широкому загалу Україну. 

Разом із командою він мандрує українською провінцією та показує її естетику через дослідження природи і архітектури та через спілкування з місцевими мешканцями.

"Найбільшим скарбом України є українці: з їхньою простотою, з їхньою щирістю, з їхньою наївністю, з їхньою інфантильністю, але при цьому з їхньою геніальністю і вмінням адаптуватися під будь-які умови та об'єднуватися. Саме через це сьогодні існує наша українська держава", – каже Володимир Кохан. 

Під час повномасштабної війни "Хащі" фільмують життя міст, що опинились в епіцентрі бойових дій чи розташовані в прифронтовій зоні, та продовжують здійснювати експедиції в тилових регіонах.

"Дуже часто люди навіть не здогадуються, що у них в селі є залишки фортеці чи якесь суперстаровинне кладовище, чи якась історія. Не цікавляться люди своїм власним, тим, що є під боком", – розповідає Володимир Кохан.

Як виглядає Україна без косметики і прикрас? У чому головний феномен та головна проблема українського села? Як це – вирости в селі і чи варто соромитись цього?

Про все це "Українська правда" поговорила з Володимиром Коханом. Нижче – головні тези розмови. Повну версію інтерв'ю дивіться на YouTube УП.

Про дитинство у селі

Село дало мені дуже багато травм, але і дуже багато плюсів. Мені здається, що моя інфантильна суперромантика, творча душа дуже пов'язана саме з селом.

Хоча я не знаю, як би склалися обставини, якби я зростав у мегаполісі – в центрі Одеси чи Києва. Можливо, я здобув би інші таланти та мав би інші можливості.

[BANNER5]

В принципі, мої асоціації з дитинством у селі позитивні, попри всю складність, попри всю страшну бідність 90-х, попри всю обмеженість, попри всі заборони, які тоді були. 

Але, звичайно, у мене було відчуття сорому через те, що я з села. Мабуть, вперше воно з'явилось у 10–12 років – пубертатний період, коли ти вже починаєш статево дозрівати, коли тебе починають цікавити дівчата. Далі це відчуття загострилось у 16–20 років, коли ти потрапляєш у різноманітні формальні та неформальні тусовки, де українська мова – великий зашквар, як і твоє сільське походження. 

Головна мета, яку ставить перед собою команда "Хащів", показати "провінційне українське закулісся, якого зазвичай всі інші уникають, соромляться чи просто не помічають" 

Це страшенно тисло. Сором був великий. Тому, коли мене у ті часи запитували, звідки я, завжди відповідав, що з Одеси. 

Якщо я при знайомстві з дівчатами спілкувався українською або ще й казав, що я із села на Хмельниччині, то для них це був величезний red flag (червоний прапорець – УП), після якого у них зникала будь-яка симпатія до мене. Так частково тривало аж до 2022 року. 

Зараз все змінилося. Нині вже всім байдуже, звідки ти, бо насамперед тебе сприймають як особистість. Хоча, можливо, у моєму випадку відіграє роль моя медійність, мій соціальний статус.

Про Поділля

Я виріс у селі Карижин на Хмельниччині. Це таке архаїчне, прадавнє, праісторичне Поділля, найсправжніші хащі. Це такий гібрид лісу, Карпат, степу. 

Загалом Поділля перенасичене історією та міфами. Воно, наче комп'ютерна гра: спускаєшся, а тут – старовинний млин XVIII століття; зайшов за куток, а там – фортеця; дивишся далі – костел або старовинний козацький цвинтар. Одне село – глиняні будинки, інше – повністю кам'яне. За це я обожнюю Поділля! Тобто кожних 5–10 кілометрів там все настільки змінюється, що ти такий: "Вау, як це можливо!?".

Там практично немає залізниць і великих автошляхів. Це певною мірою складнодоступна місцевість. І через це вона зараз відчуває частковий занепад.

Свого часу великий вплив на розвиток Поділля, його культуру, архітектуру мали євреї, тому значне зменшення єврейської спільноти на Поділлі є великою втратою для цього регіону. 

[BANNER1]

Про сучасну трагедію українського села 

Село завжди страждає найбільше. І мені здається, що зараз відбувається найбільша трагедія для українського села, більша за Голодомор і за попередні війни: воно просто порожніє і спустошується.

Нині в українських селах неможливо побачити чоловіків призовного віку: дуже багато загиблих, але і багато тих, хто просто мігрував. 

Наприклад, у моєму селі до війни було десь 20–30 молодих родин, але половина з них зараз тим чи іншим способом виїхала. Це Хмельниччина, де 600–800 кілометрів до фронту. Тому зараз моє село нагадує будинок для літніх людей.

Наразі YouTube-проєкту "Хащі" 5 років. Утім, команда каналу почала ходити у свої перші експедиції українськими селами ще в 2007-му 

Про емоції під час експедицій

Наші експедиції ми проводимо з кінця 2000-х років. У мене вони завжди викликали не так сум, як меланхолійну ностальгію, приємний смуток, оскільки я творча особистість, романтик. Тож після таких подорожей мені добре писалися вірші, усілякі тексти.

Інколи, коли ми потрапляли в закинуті сільські будинки, мене це проймало навіть до сліз – щось всередині мене бриніло, як гітарна струна. 

Але потім сталося страшне, коли я зрозумів, що заходжу в ці будинки, і всередині мене нічого не тьохкає.

Наприклад, нещодавно ми були на Житомирщині. Зайшли в хату, там – ікони, фотографії, а я собі такий: "Ну, добре, окей, це прикольно, але, може, тут є щось вражаюче?". А потім такий: "Чоловіче, стоп! Вражаюче – це людські життя, життя людей, яких ти бачиш на цих фото, чиї рушники ти бачиш на цих стінах". І в мені знову щось бринить усередині, хоча все одно не так, як раніше… 

Про сільський фольклор

У наших експедиціях ми можемо попросити людей заспівати щось автентичне для їхньої громади. Але багато з них починають співати якесь "Зеленеє жито" чи "Червону руту", бо, ймовірно, хочуть виглядати модерними. Ще можуть заспівати щось із Раїси Кириченко, бо чули її часто по радіо і гадають, що саме це і є народна творчість. 

Але під час нашого подальшого спілкування виявляється, що все ж таки є пісні, які співають лише в їхньому селі, а в іншому – вже ні. І це вже зовсім інша історія. Таке мистецтво неможливо створити під примусом чи відповідно до якоїсь програми Міністерства культури. Але, на жаль, воно поступово відходить у небуття з людьми, які є його носіями.

Вже зараз їх практично немає, а скоро взагалі не буде. 

[BANNER2]

Про українську мову

Найбільшим відкриттям під час наших експедицій особисто для мене стало те, що Донеччина, Слобожанщина – україномовні. Якщо не знати, що перебуваєш у Бахмуті, в районі Краматорська чи Покровська, то, спілкуючись з людьми, ти ніколи не зрозумієш, що це – схід України. Подумаєш, що це якась Вінниччина, Черкащина, Хмельниччина, Житомирщина… 

Тобто там абсолютно українські села. І усвідомлення цього перевернуло мою свідомість. Тому що до цього, на свій превеликий сором і ганьбу, я думав інакше.

Кохан: "Я ніколи не покину цю землю, попри всі складнощі, чвари, незгоди, а деколи розпач і апатію. Я закоханий у неї. Це, знаєте, як тоді, коли кохаєш людину і не завжди можеш пояснити, за що конкретно" 

Щодо мови, то, на мою думку, це дуже важливий інструмент. Але для великої частини українців у Харкові, Одесі, Дніпрі це досі не зрозуміло. І вони будуть знаходити мільйон відмазок, мільйон причин, щоб і далі спілкуватись російською.

Наведу аналогію. Люди зазвичай бачать лише те, як куля влучає у скло і розбиває його. Вони звинувачують кулю, але при цьому не бачать траєкторію її польоту чи руху пальця, який натис на курок. Чи того, хто зарядив пістолет. Чи заводу, який зробив його і цю кулю. Так от мова якраз і є заводом, який запускає весь подальший процес. Якби він не був російським, то ці кулі потім не летіли б у наше скло. 

Я переконаний на 100%, що зараз всі серйозні державні справи досі вирішуються російською мовою. І це прикро. 

Про розбрат і різні зрізи суспільства

На початку 2022-го українці дуже хвацько почали, бо об'єднались. Але що ми зараз спостерігаємо? Українець українцю – вовк. Усі готові одне одного з'їсти. Інколи мені здається, що між прихильниками Порошенка і Зеленського більше ненависті, ніж до Путіна. 

До речі, мені дуже смішно, коли наш проєкт у коментарях починають називати то "порохоботами", то "зелеботами". Хоча той, хто уважно дивиться наші випуски, знає: ми показуємо усе, що люди говорять – різні думки. 

Мені цікаво досліджувати різні зрізи суспільства, тому я можу приїхати в село і сісти випити по чарці з дядьками – ми це на відео інколи показуємо. Так ти стаєш з ними близький, вони тебе розуміють, відкриваються тобі. 

В експедиціях я не розмовляю літературною мовою, бо це відлякує людей у селі. Якщо я на Житомирщині, то використовую щось із говірки цього регіону. Якщо мій співрозмовник говорить суржиком, я теж можу собі це дозволити. Якщо людина лається, то я розумію: щоб стати для неї своїм, треба теж вживати нецензурну лексику. Тільки в такому разі нам скажуть: "То ви, хлопці, свої!". 

Люди і їхня щирість – найцінніше, що є у мандрах. Якщо під час експедиції ти не зустрічаєш цікавих людей, вона стає невдалою.

[BANNER3]

Про найбільш невдалу експедицію 

Такою експедицією стала наша нещодавня поїздка на Полтавщину. Чому так? Збіглося багато факторів. 

По-перше, я перед поїздкою травмував коліно, і мені було важко іти. Це впливало також і на мій психологічний стан.

По-друге, над нами висіла сокира великої відповідальності, адже в цей похід ми взяли із собою наших глядачів, які зробили найбільші донати для нашого нещодавнього збору. Тобто хотілось щось цікаве показати цим людям.

Під час нещодавнього благодійного збору команда "Хащів" запропонувала своїм глядачам не лише отримати можливість піти з ними у похід за найбільший донат, але й обрати регіон, де має відбутись наступна експедиція 

По-третє, була шалена спека. По-четверте, ми потрапили в села, які виявились не селами, а дачними кооперативами і, відповідно, там не було нічого цікавого. 

Тому після цієї експедиції у мене залишився певний осад, що не все вдалося, що щось було погано, і це досі мене гризе. Взагалі мені здається, що ця експедиція була найважчою за всі часи наших походів.

Про нестандартні реакції людей

Під час наших зйомок після 2022 року було різне. В перший рік повномасштабного вторгнення на нас і поліцію викликали, і СБУ нас заарештовувала, і ТЦК за нами приїжджали. Люди ставились до нас із великою насторогою, особливо на прифронтових територіях, зокрема на півдні: нас там як не на підвал кидали, то обличчям у підлогу клали. 

А от коли ми на Донбас приїжджали, то навпаки: ми ходили в Бахмуті за кілька сотень метрів від російських позицій, біля нас відбувалися стрілецькі бої. Але єдине, що ми чули від військових: берегти себе і не стояти під обстрілами.

Зараз ми намагаємося всі свої зйомки узгоджувати з військовими адміністраціями. Адже ми розуміємо, який зараз час: десь тренувальні бази військових, десь – ППО. А ти можеш банально не знати про це і підійти випадково, ще й із камерою. 

[BANNER4]

Про "Хащі" 

Ми створюємо контент, який впливає на формування української ідентичності. Люди нам постійно дякують за те, що через катарсис, який вони проживають під час перегляду наших відео, у них народжується любов до України, і вже вони самі їдуть у ці села.

Окрім того, наші відео приносять фінансову користь для військових. Є ціла низка підрозділів, яким ми постійно допомагаємо. 

З іншої сторони військові підтримують наш проєкт. Значну частину нашої фінансової подушки створили вони. Уявляєте? Це люди з передової, які нас дивляться і які нам донатять. Це для нас є найбільшою винагородою, найбільшою цінністю.

А їхні шеврони – це взагалі! Коли ти на лінії бойового зіткнення, а вони їх знімають з рукавів і кажуть: "Хлопці, дякуємо вам за те, що ви робите!" – це для мене найцінніше.

Цивільні до нас теж завжди підходять на вулицях, дякують. І саме в цей момент я ловлю себе на думці: "Вау, мабуть, ми дійсно щось робимо важливе в цьому житті". 

Софія Середа, УП