Хотів би зазначити, що в публічному просторі президента Трампа часто малюють як дуже імпульсивного або поверхового лідера країни. Іноді ті самі ЗМІ в іронічній або навіть зневажливій манері використовують вираз «ankle biter». Це типу той, хто часто галасує, але не становить реальної загрози. Однак, нещодавня операція США у координації з Ізраїлем показує, що це далеко не так.

Операція в Ірані була не просто дією заради дії. Це був точно розрахований вдалий військовий хід. Хоробрий, зухвалий, але точно не безглуздий. Такий хід, який повертає Америці образ сили, що діє не хаотично, а з глибоким розумінням стратегічних інтересів.

Тут, думаю, важливо позначити, що проблема Ірану полягає не в самій його релігійності, а саме в релігійному екстремізмі, коли цей екстремізм стає державною ідеологією. Сьогодні Іран – теократія, керована елітою, для якої інтереси народу та здоровий глузд поступаються політичною агресією та догматами. Такого режиму просто не можна допускати до ядерної зброї. Це не просто загроза регіону, а це загроза глобальної стабільності.

У ситуації після удару в іранського режиму, як на мене, є три шляхи подальших дій. Перший – вичікування. Йдеться тут про спробу не відповідати негайно, зберегти якесь обличчя і підготувати можливий «сюрприз». Другий шлях - ескалація у відповідь. Тут може йтися про подальші атаки на американські бази в тому регіоні, що однозначно призведе до масштабної війни. Третій шлях Ірану – спроба повернутися до переговорів, забезпечивши формальний діалог. Правду кажучи, кожен із цих трьох сценаріїв несе у собі ризики. Як для Ірану, так і для міжнародної спільноти.

Судячи з інформації із компетентних джерел, США застосували в Ірані озброєння найвищого технологічного рівня. Були точкові, хірургічні удари та мінімум побічних втрат. Це той стиль, яким часто у нас характеризують військові дії Ізраїлю: не просто вдарити, а вдарити так, щоб був максимальний результат, але не спалахнуло полум'я, яке просто спалити весь світ.

Ця операція США дуже відрізняється від війни в Афганістані чи Іраку. Тут не було вторгнень військ, не було десятків тисяч солдатів. Була просто воля та технологічність. Внутрішньою американською аудиторією цю дію США вже сприйняли як знак сили та лідерства. Для зовнішньої аудиторії це було попередження, мовляв, «Америка вміє діяти рішуче, коли її інтереси торкнулися, робить це дуже чітко і грамотно».

Подібні операції США будуть сигналом не лише для Ірану, а й для інших режимів із авторитарними чи напівдиктаторськими лініями. В таких рішеннях США проявляється не тільки сила країни, а й якість лідерства. Так, був елементом несподіванки, але за цим стояла ретельно продумана стратегія. Це не спалах, це був сигнал, який, на мою думку, тільки посилює позицію американського президента на міжнародній арені.

Важливо розуміти, що військова сила США – це завжди війна. Часто така сила є інструментом стримування. Те, що ми бачимо зараз, не можна назвати якимось «божевіллям Трампа», як хтось може подумати і трактувати. Це був вияв сили США, спрямованої на стабілізацію ситуації.

Так, ризики залишаються. Але США переконливо нагадали окремим країнам, лідери яких вважають себе всемогутніми, що країна здатна діяти рішуче і беззастережно, коли це дійсно необхідно.