Упродовж понад 1 200 днів повномасштабної війни я спостерігаю в українцях дві дивовижні риси, які можна назвати "суперсилою": гостинність і солідарність, що під час цієї жахливої війни переросли в єдність і згуртованість. Україну часто порівнюють з вуликом, і недарма. Зіткнувшись із втратою, болем і щоденними загрозами, які принесло жорстоке вторгнення Росії, люди борються та протистоять йому спільно. Кожен на власному фронті: військові, рятувальники, влада, волонтери, гуманітарні працівники, інженери, лікарі, вчителі, матері й діти.

Це не лише стійкість – українці не просто проживають війну, вони кидають їй виклик, продовжуючи жити на повну та розвиватися – не як жертви, а як ті, хто вистояв. Мене щоразу вражає, коли ховаючись від ракет і дронів у метро, українці співають національний гімн. Коли поспішають на допомогу сусідам, будинки яких постраждали від безжальних обстрілів. Коли діти навчаються у підземних школах, роблячи внесок у майбутнє України. Мене глибоко зворушує, коли я бачу, як ця чудова нація відмовляється занепадати духом і здаватися, а натомість бере майбутнє у власні руки: ремонтуючи зруйновані будівлі, відновлюючи громади, в яких інші знайшли прихисток, розвиваючи новітні цифрові рішення. І в першу чергу, плекаючи свободу.

Сьогодні у Всесвітній день біженців, коли ми вшановуємо стійкість та мужність людей, що були змушені покинути свої домівки, я згадую власний шлях – чотири роки на посаді Представниці Агентства ООН у справах біженців (УВКБ ООН) в Україні. Коли 19 травня 2021 року мій літак приземлився в Києві, я не могла уявити, наскільки моя робота відрізнятиметься від того, що було заплановано. Що я опинюся в епіцентрі повномасштабної війни в Європі й найбільшої кризи, пов’язаної з вимушеним переміщенням, з часів Другої світової війни, що змусила близько 10 мільйонів українців покинути домівки й стати біженцями в інших країнах або внутрішньо переміщеними людьми у власній.

Повномасштабне вторгнення Російської Федерації 24 лютого 2022 року стало шоком на багатьох рівнях. Але це було потрясіння, яке не паралізує, а спонукає до дії. Я помічала це в собі, в моїх колегах з Агентства ООН у справах біженців, в українцях довкола. Вони відчиняли свої двері для тих, хто, рятуючись від війни, прибував на евакуаційних поїздах. У Дніпрі, Львові й інших містах сповнені завзяття та співчуття люди роздавали воду, ковдри, домашню їжу, втішаючи одне одного й даруючи надію. Врятувавшись з палаючих міст таких, як Маріуполь, жінки  засновували місцеві організації, зокрема в Мукачево на Закарпатті, щоб допомогти іншим переміщеним людям знайти нових друзів й отримати доступ до необхідних послуг. Від першого дня та до сьогодні відповідь війні залишається спільною справою, коли люди у громадах мобілізуються, демонструють солідарність, гостинність, згуртованість та єдність і надають дієву підтримку тим, хто її потребує.

За останні чотири роки я проїхала тисячі кілометрів по всій Україні, відвідуючи великі міста й маленькі села, зрівняні із землею. Пам’ятаю шок, який я відчувала на вулицях Ірпеня, Бучі й Бородянки у квітні 2022 року, одразу після того, як Україна відновила контроль над цими територіями. І емоційний підйом, коли разом із конвоєм ООН приїхала до Херсона 14 листопада того ж року, лише 72 години по тому, як місто повернулося під контроль українського Уряду.

У моїй пам’яті назавжди залишаться сцени руйнувань у Північній Салтівці в Харкові, що колись була сповненим життя районом і домом для близько 40 000 людей. А ще – історії сотні людей, які змогли повернутися до власних домівок після того, як УВКБ ООН і партнери Агентства допомогли їх відремонтувати.

"Це таке диво, що ще до початку зими у нас замінили пошкоджені вікна. Нарешті в моєму домі буде тепло", – сказала мені Тетяна, мешканка Салтівки. 

Але більш важливим для Тетяни, як і для багатьох інших мешканців прифронтових районів, з якими я зустрічалася, було розуміння, що про них не забули, що є хтось небайдужий до їхньої долі та майбутнього. Тож бути поряд, надавати підтримку й послуги в найвіддаленіших районах, найдужче постраждалих від війни, залишається пріоритетом УВКБ ООН під час цієї гуманітарної кризи – аби ті, хто найгостріше потребує допомоги, не залишалися осторонь.

Війна, як це не сумно усвідомлювати, триває вже четвертий рік. На тлі посилення російських обстрілів та наземного наступу, що призвели до стрімкого зростання кількості загиблих цивільних, порівняно з минулим роком, нових хвиль переміщення з прифронтових територій та загострення гуманітарних потреб, ми маємо плекати нашу солідарність. Здатися та зійти з марафонської дистанції, не досягнувши фінішу, не є варіантом для українців, адже на кону майбутнє їхньої країни та їхніх дітей. Міжнародна спільнота має залишатися такою ж наполегливою. Українці не намагаються отримати й не потребують "допомоги для вразливих". Вони прагнуть партнерства, "підзарядки" й підтримки, необхідних для відновлення, відбудови й збереження надії на повернення.

Навіть на четвертому році війни віра в повернення залишається сильною. Опитування УВКБ ООН щодо намірів біженців і внутрішньо переміщених людей свідчать, що люди все ще мріють повернутися додому. Так, безпека залишається головною перешкодою. Але так само важливими є можливості працевлаштування, наявність житла й доступність послуг у рідній громаді. Це робить повернення можливим та довгостроковим. 

Озираючись на останні чотири роки, я визнаю, що це був найбільш динамічний період мого професійного життя. І хоча слова про те, що робота в зоні воєнних дій, далеко від родини, була для мене привілеєм, можуть прозвучати дивно, для мене було справжнім привілеєм бачити на власні очі, як нація мобілізується та оговтується від травм та обстрілів завдяки єдності. Як солідарність стає джерелом сили й згуртованості. Як надія живе в ці темні часи й у найтемніших підвалах.

УВКБ ООН почало працювати в Україні в 1994 році, коли ми допомагали кримським татарам повернутися на рідну землю після депортації під час Другої світової війни. Коли 2014 року розпочалася війна, Агентство залишилося в країні та адаптувало свої програми допомоги, а 2022 року суттєво розширило діяльність, щоб надати екстрену допомогу мільйонам українців, які рятувалися від повномасштабного вторгнення Російської Федерації, що порушувало Статут ООН і територіальну цілісність України. УВКБ ООН залишається непохитним у своєму намірі підтримувати народ України в нових випробуваннях і на кожному кроці до відновлення та процвітання, допоки в цьому буде потреба.

Україна та українців потребують миру – без постійних обстрілів і загибелі цивільних, без руйнування домівок і цивільної інфраструктури. Але цей мир має бути сталим і заснованим на принципах справедливості й міжнародного права. Без цього відновлення, повернення, відбудова та єдність залишатимуться під загрозою.

Післявоєнна Україна стане домом для тих, хто залишив позаду все, для інших, хто ніколи не виїжджав зі своїх громад, для людей, що повернулися з власною історією цієї війни, і для тих, хто не зможе повернутися додому, оскільки їхня оселя зруйнована або залишається на територіях, тимчасово окупованих Російською Федерацією. Без належної емпатії та турботи зіткнення цих різних реальностей може призвести до напруження та похитнути те, що живить солідарність, гостинність, згуртованість та єдність українців. Тому головним завданням заходів із відновлення, як це було під час екстреного реагування, має бути залучення, підтримка й увага до кожного українця та українки – незалежно від їхнього походження, ситуації переміщення чи досвіду, аби ніхто не почувався забутим або залишеним осторонь. Спільність дій, продемонстрована в умовах надзвичайної ситуації, може стати джерелом натхнення і досвіду на цьому етапі. Ключову роль може взяти на себе новостворене Міністерство національної єдності, яке сприятиме зв'язкам у громаді шляхом мобілізації громадських мереж та громадянських ініціатив, а також допомагатиме у формуванні оновленого відчуття єдності та приналежності для всіх.

Ніхто не знає, коли та як закінчиться ця війна. Єдине, в чому я впевнена: непохитність і рішучість українців, а також сила їхньої гостинності, солідарності та єдності є надійним фундаментом вільної, успішної та незламної нації.

УВКБ ООН працює в Україні вже понад 30 років. У 1994 році Агентство розпочало діяльність в Україні, підтримавши повернення кримських татар після депортації в часи Другої світової війни. Упродовж трьох десятиліть роль УВКБ ООН в Україні постійно змінювалася відповідно до нових викликів і була спрямована на задоволення потреб у соціально-правовому захисті, гуманітарній підтримці й сталих рішеннях. Присутність і роботу УВКБ ООН було розширено після незаконної анексії Криму й війни на сході України у 2014 році, а потім і після повномасштабного вторгнення Російської Федерації 24 лютого 2022 року. Відтоді разом зі своїми партнерами УВКБ ООН надало підтримку мільйонам українців. Це включає грошову допомогу, психосоціальну та юридичну підтримку, ремонти будинків і покращення умов в місцях тимчасового проживання, що прихистили внутрішньо переміщених людей.